ДУШЕЮ СПОВНЕНИЙ ПОЛІТ
Один з найвидатніших сучасних українських хореографів Мирослав Вантух — Герой України, народний артист України, лауреат Національної премії імені Т. Г Шевченка, професор, дійсний член Академії мистецтв України, голова Всеукраїнської хореографічної спілки.
Очоливши 1980 року Національний заслужений академічний ансамбль танцю імені Павла Вірського, він не тільки підхопив справу свого талановитого попередника, а й примножив творчі здобутки знаного в десятках країн колективу, гастролі якого ставали мистецькою сенсацією скрізь, де він виступав. Та серед багатьох оцінок для самого Мирослава Михайловича особливо важливою, здається, є ця — з газети «The New York Times»: «Якщо ви хочете подивитися на українську культуру, дізнатися про історію України й зрозуміти душу і серце цієї країни, то приходьте на концерт ансамблю імені Вірського, і ви самі все зрозумієте».
Не так давно «гетьман українського танцю», як назвали його колеги, відзначив своє сімдесятиліття. І саме тоді виникла ідея, так би мовити, «пост'ювілейного інтерв'ю».
— Мирославе Михайловичу, журналісти частіше пишуть про Вашу творчість як хореографа-постановника, мистецтво очолюваного Вами ансамблю й рідше згадують про життєві обставини, які сформували Ваш характер, Ваш талант митця й організатора. У дні, коли Вас вітали з ювілеєм, що насамперед спливало в пам'яті з днів дитинства?
— Своє раннє дитинство навряд чи можу назвати щасливим, бо воно припало на воєнні та перші повоєнні роки. Пам'ятаю бомбардування і гарматну канонаду. Жителі села рятувалися в лісі. Згадую, як мама, сховавши мене з сестрою в одному з ровів, прикривала нас своїм тілом, щоб захистити від бомб, які сипалися з неба. Дитиною я не розумів надзвичайної самопожертви матері — оцінив її вже значно пізніше. Мені судилось ще в юні роки стати свідком багатьох драматичних подій. Одна з них — створення в нашому селі колгоспу. Коли почалася так звана колективізація, в людей силоміць позабирали коней, корів з телятами і зігнали в одну загорожу. Пригадую, як плакали за своєю худобою жінки, як ми намагалися підгодувати наших улюбленців, як ревіли недоєні корови. А з непокірними селянами поводилися просто: траплялося, що ввечері я ще грався на вулиці зі своїми однолітками, а вранці довідувався, що їх разом з жителями всієї вулиці вночі вивезли до Сибіру. Мій батько вмів і господарювати, і торгувати, і чоботи шив. Кого представники нової влади називали в селі куркулями? Тих, хто виходив на поле, коли ще сонце не встало, а повертався з поля, коли сонце вже зайшло.
— Вам довелося працювати в колгоспі?
— Батько рано помер, залишилися ми з матір'ю. Щоб якось протриматися, треба було підробляти в колгоспі. За день роботи дітям платили півтрудодня — тобто двісті п'ятдесят грамів пшениці. А доводилося і стояти біля молотарки, пил і полова від якої розліталися мало не на сто метрів, і пізньої осені скоцюрбленими від холоду руками збирати буряки, і подавати важкі намоклі снопи на підводу чи машину. Щоб полегшити родині існування, я вирішив вступати до фабрично-заводського училища, бо там і годували, і форму давали. Та мене не прийняли вчитися ні на токаря, ні на фрезерувальника. Чому? А хто б узяв відповідальність за такого дистрофіка? Мабуть, боялися, що я знепритомнію за тим верстатом. Старша сестра Аня почала мене заспокоювати: «Ну що ж, іди вчитися у восьмий клас, а я піду працювати в колгосп». Сама ж була дуже здібною, мала відмінні оцінки в школі. Та за навчання в старших класах тоді доводилося платити. І ту, наче б і невелику, суму в нашому сімейному бюджеті було дуже складно виділити навіть на мене одного. А коли я перейшов у десятий клас, ми з Анею були вже круглими сиротами, бо померла мама. Тож старша сестра залишилася єдиною близькою мені людиною.
— Пані Ганна приїжджала на Ваш ювілей і зачарувала гостей своєю природністю й щирістю. Здається, вона чимало зробила для того, щоб Ви мали можливість розвинути свої здібності.
— Я все життя вдячний їй за це. Коли після школи почав навчатися в культурно-освітньому технікумі, сестра допомагала мені. Ми з друзями лічили кожну копійку. Тож уранці дорогою з гуртожитку до технікуму заходили в дієтичну їдальню, де могли з'їсти безплатно кілька шматочків хліба, намазавши їх гірчицею, і недорогий молочний суп. Коли ми поверталися в гуртожиток, знову брали в їдальні молочний суп. Часом, коли треба було піти на якийсь вечір, позичали піджак у того, хто його мав.
— Односельці розповідали, що танцювати Ви почали ще під час навчання в школі.
— Так і було. Радянська влада активно підтримувала художню самодіяльність. У нашій школі було два дитячих хорових гуртки, хор учителів, самодіяльний театр, танцювальний гурток. Щороку проводилися так звані шкільні олімпіади, і ми часто були серед тих, хто посідав перші місця. Тому я прилучився до мистецтва дуже рано. І в технікумі навчався дуже охоче. Згадую потрясіння від першої зустрічі з ансамблем, керованим Павлом Павловичем Вірським. Я тоді дозволив собі витратити зі стипендії два рублі п'ятдесят копійок і пішов на концерт. Він справив на мене надзвичайне враження. Я хотів написати Вірському листа, щоб він взяв мене у свій колектив. Але так і не наважився.
— А коли Ви відчули, що мистецтво танцю здатне не тільки дарувати людям радість, глибокі естетичні переживання, а й виховувати характер, впливати на долю людини?
— У львівський період мого життя я працював з різними колективами. Якось, коли шахтарське місто Стаханов готувалося відзначати свій ювілей, режисер Борис Шарварко запросив мене поставити на стадіоні масовий танець, залучивши до нього триста чи чотириста вихованців професійно-технічних училищ. Це були ще ті хулігани! І от я змушував їх знову й знову репетирувати в складних умовах — на незручному покритті, яке ще й поливали водою, щоб не здіймався пил. За ті муки хлопці навіть погрожували відправити мене на місцеве кладовище. Зате треба було бачити, як окрилив їх успіх, як вони потім дякували мені. З перших років роботи я відчував: насамперед треба людину зацікавити, відкрити в її душі те, про що вона часом навіть не здогадується. Тільки тоді, коли в людини з'являється інтерес, розкриваються найкращі сторони її особистості, її таланти.
— Це ж стосується вихованців студії при ансамблі та дитячої хореографічної школи?
— Безсумнівно. Ми маємо можливість спостерігати, як змінюються діти, котрі приходять до нас на навчання в школу, якими зосередженими, відповідальними вони стають. І недарма ці юні артисти здобули золоті медалі на Дельфійських іграх, хоча в цих міжнародних мистецьких змаганнях брали участь представники 66 країн. Звісно, такий успіх є й вагомим доказом ефективної роботи всього педагогічного колективу, який уже понад півтора десятка років очолює моя дружина — народна артистка України Валентина Вантух, за що я їй щиро вдячний.
З появою школи започатковано триступеневу освіту для артистів нашого ансамблю. Студію створював ще Павло Вірський. Я давно відчував брак першої ланки виховання. Тепер вона є, гарантує спадковість поколінь, що дає нам змогу зберігати скарби українського танцювального мистецтва. Учні школи починають вивчати танці з репертуару ансамблю і, стаючи пізніше артистами, можуть виконувати їх на сцені. Безперечно, й до студії, й до ансамблю потрапляють найталановитіші. Проте завдяки тому рівневі культури й знанню хореографії, які ми даємо ще на перших двох етапах освіти, наші вихованці мають можливість творчо реалізувати себе і в подальшому танцювати в інших колективах, вступати до мистецьких вузів. Учнів школи добре знають у країнах, де вони виступали разом з ансамблем. В Італії стався епізод, який змусив нас похвилюватися,— наших маленьких артистів захоплені глядачі просто «вкрали» зі сцени і буквально не хотіли з ними розлучатися.
— Як Ви, голова створеної Вами разом з однодумцями Української хореографічної спілки, дбаєте про те, щоб на повну силу розкривалися таланти вітчизняних хореографів?
— Ми започаткували Всеукраїнський фестиваль-конкурс народної хореографії імені Павла Вірського. Щоразу ця подія стає справжнім святом і для професіоналів, і для аматорів, сприяє піднесенню рівня української танцювальної культури.
— Чим живе ансамбль танцю імені Павла Вірського нині?
— Я завжди радію, коли випадає можливість виступити перед українськими глядачами. Уже є продюсерські фірми, які влаштовували наші гастролі в різних містах. Такі виступи є дуже нелегкими для артистів, бо часто доводиться виходити на сцену майже без перепочинку після кількагодинного сидіння в автобусах. Та всі труднощі компенсує гарячий прийом глядачів, їхня справді палка вдячність нашим митцям за їхню чудову творчу роботу.