ШАЛВА АМОНАШВІЛІ:«ДИТИНУ ТРЕБА ВИХОВУВАТИ БЛАГОРОДНОЮ
І ВЕЛИКОДУШНОЮ»
Ім’я Шалви Амонашвілі — педагога-новатора, бунтівника на освітянській ниві, який пройшов шлях від піонервожатого до академіка, широковідоме. Він — керівник Міжнародного центру гуманної педагогіки, член Академії педагогічних наук України, академік Російської академії освіти.
Напередодні Дня знань Ш. Амонашвілі побував у Харкові, прочитав кілька лекцій освітянській громаді, провів майстер-класи. Виступив перед студентами і викладачами Харківського гуманітарно-педагогічного інституту.
Переповнений зал радісно зустрів Шалву Олександровича. І полилась його розповідь про проблеми сучасної педагогіки, виховання молодого покоління. Говорить він незвично, неначе розповідає про своє заповітне, дещо нарозспів, із легким грузинським акцентом. Ще замолоду зрозумів, що педагогіка, якщо вона справжня, це високе мистецтво, котре працює зі сокровенним матеріалом — душею дитини. Душа ця — своєрідний унікум, який до певного часу всотує все, що в неї вкладають. Поки вона не зациклилась на собі, слід їй дати якомога більше духовного. Найважливіше покликання вчителя, вважає Амонашвілі,— виховувати дитину благородною і великодушною. Школа має йти попереду суспільства. Теза начебто парадоксальна, але метр не перебільшує: якраз наперекір, бо суспільство за своєю суттю є бездуховним, нехтує індивідуальність, нав’язуючи їй споживацькі, далекі від високої моралі, ідеали. Отже, школа має бути островом, вільним від недоліків соціуму, сильнішою від суспільства.
Академік відповів на численні запитання присутніх. Виокремлюю найважливіші.
— Чи вірите Ви у вищий розум?
— Вірю, але не знаю, як його назвати, можливо, Богом чи абсолютом. Але я точно знаю, переконаний, що є щось вище, котре дало всьому початок. Я прийняв це припущення, думаю, що моя душа — безсмертна сутність. Приміром, переді мною клас, хлопчики і дівчатка, великі й малі або ви — студенти. Якщо моя віра — правда, то ви всі для мене — явище із вищого світу. Я не знаю, що там і як, але, міркую, що це — вищий світ. Уявляєте, як учителю з такими поглядами?
— Нас учать, що у кожної дитини своя місія...
— Так. Кожна дитина приходить у цей світ зі своїм особливим призначенням. У неї конкретна місія, і вона мусить її виконати. Людина, котра зійшла, скажемо так, з головної дороги, стає некерованою, тоді, на жаль, відбувається чимало негативного. І нездалий вчитель може зробити з дитини негатив. Уявімо, сидять діти в класі, кожен має своє покликання, а я до них: «Скажіть швидко, скільки буде 25х25?» А ось цей хлопчина не вивчив домашнього завдання. Лінюх? Приходь завтра з мамою чи дідусем, давай щоденник, поставлю «незадовільно», аби знав!» Це стандартний шлях, але неправильний. Під час навчання дитина має відвідати в школі 11 тисяч уроків, із них у початкових класах — 3230. Учитель ретельно відбуває всі ці уроки, і ваша дитина спокійно закінчує чотири класи, отримує навички письма, читання, елементарної математики. А чи виросте з неї за такого стандартного підходу особистість? Навряд чи. Виходить, ви не розкрили її особистість. Ваш учень шукатиме розкриття свого «я» десь інде або зовсім не знайде. Нині школи переповнені вчителями-трієчниками, котрі ставлять своїм вихованцям подібні оцінки.
— Як Ви, Шалво Олександровичу, ставитесь до існуючої системи оцінювання знань у школі?
— Якось мене запитали в Києві: 12-бальна система краща за п’ятибальну? Краща та, яка поліпшує життя і навчання дитини. Так і вам відповім: якщо 12-бальна у стільки ж разів покращує життя дітей — це чудово. Коли ні, вона не має права на життя. Суспільство, поки воно остаточно не дозріло, не може взагалі існувати без оцінок. Стосовно початкової школи, то, на мій погляд, там краще від них відмовитись. Якщо в житті дитини з’являється оцінка, її мотив пізнання, як знаю з власного багаторічного досвіду, відразу притупляється. На перший план виступає... оцінка, а не гарні знання. Всі тільки й запитують: що ти отримав? Що тобі поставили? Оцінка стає якимось фетишем, учень починає обманювати батьків, начебто все гаразд, хоча далеко не так, втрачає волю, потрапляє у залежність від ролі оцінки. Це складна проблема. Навіть у п’ятірці чи 12-ці приховується небезпека. Як сказав один психолог, «п’ятірка» підгодовує гординю, а це зле. А що дає байдужа «трійка», обманлива «четвірка»? Що це за середньостатистичний бал? Потрібні інші критерії, так би мовити олюднені. Має бути визначальним не те, скільки школяр знає, а як ставиться до своїх знань. Це різні речі. У свій час я працював у початковій школі за такою програмою: спершу розвивав у дітей судження — що добре, красиво і навпаки. У 4-му класі привчав школяриків, аби вони самі собі ставили оцінки. Вони себе краще, об’єктивніше оцінюють, ніж учитель. Це гарна якість — вміння оцінити себе: хто і що є я насправді. Тоді дитина не виростає статистом, стає справжньою людиною, яка знає собі ціну. А шкільний вчитель має пам’ятати: діти в школі не готуються до життя, вони вже живуть ним.
— Побутує поняття «педагогіка насильства». Як Ви до цього ставитесь?
— Негативно. Якось був на іспиті в одного професора. Господар — повелитель, очі примружені, хитрі запитання ставить, аби схопити, спіймати студента. А потім: приходь завтра... Збив того нещасного студента з пантелику, а той вийшов із аудиторії — усе враз і пригадав. Це яскравий приклад педагогіки насильства. Це зовсім не те, що вчив нас Конфуцій п’ять тисяч літ тому, а ще вчора — Сухомлинський...
— Чому, на Ваш погляд, заростає стежка до сільської школи?
— Ця проблема особливо актуальна. Ще більше вона поглибилась, коли в низці держав СНД, у тому числі в Україні, порозганяли колгоспи-радгоспи. Раніше існувала змичка, взаємодопомога між сільгосппідприємствами і сільськими школами. Школа допомагала їм доглядати за посівами, збирати врожай. У свою чергу, господарники допомагали ремонтувати школи, забезпечували дітей калорійними обідами, організовували для них екскурсії, тямущих випускників навчали у ВНЗ коштом господарств. Нині все це в минулому. Знаю, що ваш попередній міністр освіти і науки клопотався про забезпечення сільських шкіл молодими вчительськими кадрами, житлом, пристойною платнею, підйомними. Прикро, але «нагорі» його не підтримали, тож гарна справа занепала. Чув, на Слобожанщині повертаються обличчям до сільської школи — у райцентрах починають споруджувати будинки з усіма вигодами для сільської інтелігенції, в тому числі для вчителів, автобусами доправлятимуть їх у віддалені села. Це вже якийсь вихід зі скрути. У так званих малокомплектних школах навчально-виховний процес налагоджуватимуть пенсіонери. Це для них якийсь приробіток до мізерної пенсії й продовження заняття улюбленою справою.