ПОТРІБНА
ДИКТАТУРА ЗАКОНУ!
Ім’я правозахисника і колишнього політв’язня Семена Глузмана добре відоме. У часи тоталітарного режиму, коли інакодумство жорстоко каралося, Семен Фішельович, не побоявшись репресій, відкрито виступив на захист генерала-дисидента українця Петра Григоренка, який насмілився обстоювати права кримських татар. КДБ заарештувало Семена Глузмана за «антирадянську агітацію і пропаганду».
Нині він — директор Українсько-американського бюро із захисту прав людини, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, член Американського товариства психіатрів, Королівського коледжу психіатрів Великої Британії, Товариства психіатрів і неврологів Німеччини.
— Свого часу Ви були активним борцем проти тоталітаризму. Тепер підтримуєте ідею наведення ладу в країні. Ваші погляди так змінилися?
— Ні, не змінилися. Проте справжня демократія — це не та анархія, яку ми бачимо. В усіх бідах у країні звинувачують світову фінансову кризу. Я хоча й не надто розбираюсь в економіці, але переконаний, що головні причини кризи не стільки у зовнішніх, скільки у внутрішніх наших проблемах. Світова криза проходила б у нас інакше, і ми інакше б відчували себе, якби жили у здоровій державі.
А наша країна, хоча в якихось параметрах і є демократичною, далека від справжньої демократії, яку знають Європа і цивілізований світ. Наша «демократія» межує з анархією. Та це не класична анархія, про яку знаємо зі старих радянських фільмів,— це анархія не народу, а влади. Тому народ наразі вимагає порядку.
Хоча люди називають це різними словами — одні формулюють, як «тверда влада», інші — «диктатура». Насправді переважна більшість має на увазі не диктатуру, яка була при Гітлері, Сталіні або Чаушеску, а диктатуру закону.
Тобто це рівність усіх без винятку перед законом, тверді правила гри для всіх, тверді процедури й гарантії. Нічого цього в нас у країні, на жаль, немає. Хабарництво і корупція досягли нечуваних масштабів. Політики, яким ніхто не вірить, купують і перекуповують один одного і фактично забули про те, що є 46 мільйонів людей, котрі на все це дивляться. Але до певного часу. Історія не раз доводила: у будь-якій країні, з будь-яким народом, якщо так поводитися, на якомусь етапі він обов’язково виходить на вулиці.
Ми пам’ятаємо, як на Майдані протестували тисячі й тисячі людей. Але вони це робили не з метою підтримання конкретних персон, а тому, що хотіли демократичних змін і вірили, що життя в державі зміниться на краще.
— Ось і Ви не виключаєте можливості соціального вибуху, що насувається. Наскільки ці побоювання обґрунтовані?
— Є відносно невелика група інтелектуалів, які розуміють — те, що ми маємо сьогодні, це зовсім не демократія. Проте мільйони людей в Україні іншої демократії не знають, їм здається, що демократія — це те, що ми маємо. Тому не виключаю якихось вуличних чи інших стихійних безпорядків (чого б мені не хотілося). Радше за все, початися вони можуть навіть не в Києві, а в інших містах, де люди живуть набагато гірше. Якщо, не дай Боже, цей волаючий, голодний, агресивний натовп очолить якийсь негідник, котрий прагне насправді одного — влади, і коли він цю владу отримає, нічого з цього хорошого не буде.
— Психологи стверджують, що прихована агресія, яка нагромаджується в людині, набагато небезпечніша за відкриту. Чому ж люди не виходять на демонстрації, не борються за свої права? Я не маю на увазі організовані спектаклі, коли виходять через гроші або під тиском залежних від влади роботодавців.
— Поясню. Я не піду протестувати, приміром, проти нинішнього київського мера, який мені особисто не подобається. Але не піду з іншої причини. Ті, хто виводять проти нього натовпи людей, на мій погляд, нічим від нього не відрізняються. Немає моральної альтернативи. Особисто я не вірю політикам, котрі виступають проти нього. В якомусь розумінні нинішній міський голова є сам собі ворогом, тому що очевидно демонструє все те, що інші приховують.
— До речі, про вибори. Чи допоможуть вони, на Ваш погляд, змінити ситуацію у країні?
— Якщо майбутні вибори проходитимуть за тією ж пропорційною системою, нічого не зміниться. Не хочу більше разом із лідерами партій обирати їхніх приятелів, спонсорів, потрібних їм людей, родичів. Я можу помилятися, але хочу це робити особисто. Так, я можу «купитися» на негідника і фактично запросити його за свої гроші працювати у Верховній Раді. Але тоді я хоча б зрозумію, що це моя власна помилка. А нинішні вибори — це якісь таємні змови.
— Який Ви бачите вихід?
— Це найсерйозніше питання. Існуюча юридична система (точніше псевдоюридична) позбавляє нас права вибору. При Брежнєві, як відомо, також існували вибори, але права вибору не було. Нині свобода слова у нас є, але яка з цього користь? За свободою слова має бути система відкликання депутата, система відкликання мера тощо. Демократія, як відомо, не анархія влади, а влада народу. Якщо не будуть створені реальні механізми дії цієї влади, це може призвести до непередбачуваних наслідків.