АЛЛА РУБІНА:«БАЛЕТМЕЙСТЕРОМ ВАЖКО БУТИ В УСІ ЧАСИ»
Насолоджуючись переглядом балетних вистав, глядачі не уявляють, яких зусиль, енергії, творчого натхнення потребує сценічне втілення цих творів.
Найбільший обсяг роботи — в балетмейстера, який є автором спектаклю, передовсім хореографічної концепції, оскільки повинен гармонійно поєднати всі складові частини вистави, переконати і надихнути всіх, хто над нею працює, розкрити головну ідею твору мовою хореографії й донести зміст до кожного глядача.
За масштабами праці професію балетмейстера можна порівняти з професією режисера театру чи кіно, диригента-постановника в оперному театрі. Це під силу лише талановитим і сильним особистостям, які пройшли нелегкий шлях від артиста балету до балетмейстера. До них належить відома в Україні та за її межами київський балетмейстер Алла Рубіна.
— У Вас величезна кількість постановок, від хореографічних номерів-мініатюр для одного танцюриста чи дуета до великих балетних вистав — «Весна священна», «Петрушка» (на музику І. Стравинського), «Карміна Бурана» (К. Орфа), «Майська ніч» (Є. Станковича), «Обранець сонця» (О. Шимка). Ваше ім’я добре відоме й за кордоном. Чи легко бути балетмейстером, особливо в наш час?
— Балетмейстером важко було бути в усі часи, а нині — ще складніше. Ми живемо в епоху хаосу, а мета, ідеали мистецтва і навіть саме мистецтво перебувають у процесі «бродіння». З’явилось чимало людей, що називають себе «балетмейстерами» чи «хореографами», проте професіоналізм у них цінується менше, ніж самовираження. На жаль, серед них нині мало таких, які мислять самобутньо, а мені, дивлячись на їхні творчі роботи, хотілось би порадити їм стати особистостями і лише після цього бути впевненими в собі. Але часто, на жаль, буває навпаки, і це одна з особливостей сучасної західної ідеології. Я часто замислююсь над тим, як зберегти індивідуальність, як артистові балету, що розпочинає свій шлях, залишитися неповторним і не стати жертвою «інформаційного сміття».
— Але сучасне суспільство сповідує інші цінності, адже за своєю суттю воно є «суспільством споживання» в усіх сферах.
— За всіма вченнями (філософськими й релігійними) людина має розвиватися внутрішньо, тобто спочатку — виховання, а потім — навчання. Проте тепер ми розвиваємось як інформаційне суспільство, у котрому засоби інформації орієнтуються на обивательські смаки і потурають їм. Люди, які щиро переймаються історіями чужого життя (наприклад, А. Пугачової і Ф. Киркорова) — це ті, кому надто сумно наодинці із собою і в кого збіднений духовний світ. Я часто замислююсь: а чому всі повинні цікавитися політикою чи світською хронікою?
— Вас нерідко називають молодіжним балетмейстером, котрий вміє, як ніхто інший, розкрити душу підлітка. Чим це пояснити?
— Тим, що я люблю вчитися і не люблю нав’язувати готове. Я вірю в них, мені цікаво спілкуватися з ними. У молодих є легкість буття і незавершеність, непередбачуваність. Це ніби певна багатоваріантність долі. Працюючи з ними, я знову проживаю цей віковий етап, а вони натомість тягнуться до мене. Я бачу, що їм потрібен мій досвід, моя мудрість. Зазвичай я раджу їм те, що й собі б порадила, і саме тепер.
— Можливо, тому Ви займаєтесь ще й викладацькою діяльністю?
— Коли мене запрошують викладати, я не одразу, та все ж погоджуюсь. Чому? Мені хочеться краще зрозуміти молодь, а коли бачу, що вони мислять майже так само, як і я, то намагаюсь їх зорієнтувати. Під час «живого» спілкування з молоддю відбувається обопільний обмін. Вважаю, що й мені не завадить повчитися. На жаль, сучасна молодь поспішає реалізувати себе в професії, зробити кар’єру. Нерідко юні кажуть не «навчитися», а «отримати освіту» (власне, «папірець» про освіту), не ставлячи собі за мету сформуватися як творча особистість.
— Вас запрошували ставити спектаклі за кордоном. Де саме Ви працювали?
— У цьому доля мені сприяла. Довелося працювати, зокрема у США з нашим дуетом фігуристів — Оленою Грушиною і Русланом Гончаровим у 2000 і 2001 роках. Їхнім тренером тоді була Наталія Ліннічук — відома за часів Радянського Союзу фігуристка. А ще з талановитими фігуристами з Ізраїлю — Галі Чейт і Сергієм Сахновським (їх тренувала відома Наталія Дубова). У Туреччині ставила номери для конкурсу артистів балету. У Польщі працювала з артистами балетної трупи, а в Щеціні і в Кошаліні — з дитячою трупою, а також у складі журі конкурсу сучасної хореографії імені С. Дягілєва. В Угорщині пощастило співпрацювати з нашим легендарним режисером Іриною Молостовою на фестивалі оперних театрів. Там я ставила танці для будапештської трупи в опері «Ріголетто». А ще була робота в Росії і навіть на острові Маврикій, куди мене запросив наш «Балет на льоду», який у той час перебував там на гастролях. Маврикій мене надзвичайно вразив.
— Екзотикою природи?
— Мені здалося тоді, що потрапила до раю. Маврикійці — люди майбутнього. У кожного з них тече в жилах унікальна суміш індійської, африканської та європейської крові. У них смаглява шкіра й тонкі, європейські риси обличчя. Усі привітні і доброзичливі, у кожної молодої мами по п’ятеро чарівних дітей. Таке враження, що цей безтурботний народ весь час танцює і співає, роблячи перерву для ловлі акул (їх там багато в океані) і гостинного прийому туристів. До речі, тоді маврикійці вперше побачили балет на льоду. Одну з вистав відвідав їхній прем’єр-міністр, до речі, професійний поет. Він влаштував грандіозний прийом, щовечора нам намагалися догодити екзотичною їжею, танцями і піснями. Вразила мене і природа Маврикію, його розкішна тропічна рослинність, краса Індійського океану і райдуги, які постійно сяють над океаном (не одна, чи дві, а одразу п’ять!).
— Муки творчості Вам знайомі?
— Я працюю легко, але дуже залежу від навколишньої атмосфери. Якщо я можу її створити, все відбувається дуже легко, цікаво і радісно. Один з моїх принципів — заохотити всіх, з ким працюю. Мені важко бути авторитарним постановником, хоча інколи це необхідно. Часом труднощі виникають тоді, коли треба передати іншим те, що в мене народилось у голові й тілі. Я можу імпровізувати в межах ідеї, що виникла раніше, але складність процесу «передачі» в тому, що я повинна свій задум утілити через іншу людину чи групу людей, а вони не такі, як я. У них інакше тіло й душа, уявлення про життя, але треба домовлятися. Ось чому з підлітками, як з творчими особистостями, мені легше працювати, ніж з дорослими професіоналами.
А взагалі, муки творчості в мене бувають пов’язані з розрахунком музики, із створенням лібрето, із загальним задумом. Проте ці муки не даремні, а корисні в кінцевому результаті.
— Над чим працювали останнім часом і над чим нині?
— У Донецькому театрі я поставила балет «Снігова королева» на музику Й. Гайдна й народну скандинавську, у Київському театрі опери і балету для дітей і юнацтва працювала як режисер з пластики у виставі «Ніч перед Різдвом» (музика М. Римського-Корсакова). Мені цікаво було співпрацювати з молодими оперними співаками. Ще здійснила другу редакцію вистави «Обранець сонця», яку виконував фольклорно-етнографічний ансамбль «Калина». Диригент Анатолій Бойченко сказав тоді, що він щасливий бути моїм сучасником.
Як і раніше, залюбки готую для конкурсів номери, зокрема «Лісову істоту», «Сінема». А тепер у Харкові ставлю балетні сцени в опері П. Чайковського «Черевички».
— Що Вас надихає?
— Спілкування з онукою і взагалі з дітьми. Я боюся порушити їхній особливий світ, тому намагаюся не зачіпати його, спілкуючись з ними.
— Ваше життєве кредо?
— Моє кредо — не зашкодити своїм мистецтвом, щоб враження від твору прояснювало людину, а не затьмарювало. Можливо тому, що моя мати була терапевтом, я намагаюся дотримуватися принципу «Не зашкодь!».
— Чи залишається час для хобі?
— Моє хобі — читання книг на різні теми, переважно це біографії вчених і філософів. Мене цікавить світ науки, відчуваю, що свого часу я це втратила. А взагалі, хотілося б займатися документальним кіно, чимось справжнім і реальним.
— Ваша заповітна мрія?
— Працювати в театрі з людьми, котрі ніколи раніше не належали до цієї сфери діяльності.
— Що Вас найбільше непокоїть у сучасній хореографії?
— Мене турбує, що агресивні і депресивні напрями стилю модерн набувають у нас усе більшої популярності. Хотілося б зберегти прадавню духовність, властиву нашому мисленню і розумінню світу, а не культивувати тільки погане і негативне. Мене хвилює, що останнім часом у мене багато ідей, великий досвід, є що сказати глядачам, але чомусь не трапляються на моєму шляху ті, кому це потрібно. А може й гріх мені нарікати, бо роботи вистачає, та це робота на замовлення.