ВИБАЧ НАС, ЛЕСЮ ВЕРХОВИНКО!
«Великі українці — це ті, хто від щирого серця використовують Богом дані їм таланти для розвитку, зміни світу» — так мовив отець Андрій, благословляючи літературний вечір з нагоди 105-річчя славної землячки, письменниці Ярослави Лагодинської-Кучковської (Лесі Верховинки).
Подумалось при цьому, що треба знати тих, хто жив у нашому краю і для нього трудився, бо як не будемо пам’ятати, то втратимо зв’язок часів.
...Заїжджий рід Лагодинських прожив на Івано-Франківщині кілька десятиліть, а славу залишив по собі на довгі роки.
На межі ХІХ і ХХ ст. у Делятині оселилося молоде подружжя Лагодинських з Тернопілля. Микола Лагодинський приїхав працювати в гори адвокатом після закінчення юридичного факультету Львівського університету. Згодом став доктором права, діяльним членом Української радикальної партії, відомим громадсько-політичним діячем на Галичині, якого двічі обирали послом до австрійського парламенту. У нього проходили адвокатську практику Марко Черемшина і Михайло Козоріс.
У будинку, де тепер розміщено літературно-меморіальний музей Марка Черемшини, в сім’ї Лагодинських народилися дочки Галина і Ярослава, які пізніше стали відомими в музичному та літературному світі.
Галина — дружина відомого музикознавця О. Залеського — викладала музику. Останні роки життя жила в США, де 1960-го року видрукувала патріотичну повість «До сонця — до волі». Молодша — Ярослава, якій було відміряно всього 33 роки життя, студіювала медицину у Віденському університеті. Саме їй судилося ввійти в літературний храм з лагідним поетичним іменням Леся Верховинка. Так вона підписувала свої вірші, оповідання і п’єси, які друкувала у 1920-х роках у львівських часописах. У прозових творах «Невістка», «На полонині», «Їх доля», «Пробудження», «Старе лихо», «Вечорниці» письменниця оживила картини реального буття людей з їхньою колоритною говіркою. У творчості Лесі Верховинки різнобарвно змальовано життя гуцулів, відтворено сцени січового стрілецтва. Померла і похована в рідному Делятині.
Нині сюди, в родинне гніздо своєї матері, навідується з далекої Америки єдина донька Лесі Верховинки — Оксана Роздольська, котра малолітньою ще в 1930-х роках залишилася тут круглою сиротою. Навідується, щоб переступити поріг рідної домівки, засвітити свічку на могилі свого дідуся, бабусі й матері.
Оксану Роздольську знають за океаном як письменницю, члена редакційної ради «Енциклопедії української діаспори». Про Лесю Верховинку тепло відгукнулася відомий літературознавець Марія Деркач зі Львова. У часописі «Нова хата» за 1936 рік уміщено її статтю «Ярослава Лагодинська». Наприкінці зазначено: «Це все, що вдалося мені на швидку руку визбирати з-поміж сторінок старих журналів. Була б велика шкода, коли б ці оповідання були засуджені на забуття. Їх треба добути, видати збірочкою, щоб збагатити галерею письменниць, що «дивились на людей душею» і мистецьким словом та образом закріплювали людські почуття».
Прикро, що й досі ми не маємо книжечки Лесі Верховинки. Ще до 100-річного ювілею письменниці один з нас тричі оббивав пороги керівника районної державної адміністрації в Надвірній з надією, що високий чиновник, також уродженець малої батьківщини славної майстрині прозового слова, спричиниться до видання її вибраних творів. Збірочка вже була в дорозі до читача — благословіння прикарпастького літературного критика, письменника Дмитра Юсипа. А в одному з номерів обласної газети «Галичина» навіть авансом дякували за фінансову підтримку цього видання тодішньому першому чиновникові Надвірнянщини.
Відтоді минуло п’ять років. Але, на жаль, книжка не видана й досі, хоча громадськість краю відсвяткувала вже 105-річчя від дня народження письменниці.
Василь ЛЕВИЦЬКИЙ,
Микола ПИТЛЮК,
Івано-Франківська область