РОМАНТИЧНИЙ ПРАГМАТИК
Михайло Чембержі — народний артист України, професор, академік Академії мистецтв, член-кореспондент АПН України. Відомий композитор. Засновник і ректор Київської дитячої Академії мистецтв.
«Раби Божі.
Але — вільні!» Народився Михайло Чембержі в Ізмаїлі над чудовим блакитним Дунаєм. Хтозна, що швидше вплинуло на його подальшу творчість, може, знаменитий вальс Йоганна Штрауса, а може, дістався у спадок талант від батька-самоука Івана Чембержі, який володів практично всіма музичними інструментами. Свою любов до музики батько намагався передати старшому синові Михайлу, а вже той навчав молодшого брата. Десь років у шість хлопець написав свій перший твір і виконував його в дуеті з братом.
— Після того писав для флейти, фортепіано, скрипки, власне, для всіх інструментів, на яких грав батько,— пригадує Михайло Іванович.— Звісно, не все легко давалося. Мати, Парасковія Рабоволенко, талановита і мудра жінка, Царство їй Небесне! (тільки вдумайтеся, яке прізвище.— Л. Ч.). Вона частенько жартувала: «Синку, ми — раби Божі! Але — вільні!». Так воно у моєму житті надалі й склалося. Я законослухняний, але завжди вільний!
...Пізніше, коли стане керівником, одним із його принципів буде «абсолютна свобода в умовах жорсткої дисципліни». Згодом напише у своїх роботах, не один раз повторить: «Я не люблю боротися, я люблю долати!». Бо в боротьбі завжди є якась поза: трохи публічності, трохи сценічності, театральності... Так він долав усе на своєму шляху.
Першою сходинкою була мета стати музикантом. Усе традиційно: музична школа по класу баяна, Одеське державне музучилище, Донецька державна консерваторія імені С. Прокоф'єва по класу композиції. Жила родина далеко не розкішно. Мати хворіла. Батько змушений був продати майже всі музичні інструменти з колекції, що були вдома. Проте настав інший період: служба в армії. Студента Михайла Чембержі забрали до будівельних військ. Там навчився писати музику вночі й без інструмента.
Свята до музики
любов... Він не схожий на своїх колег, котрі можуть дозволити собі захоплюватися композиторською творчістю з ранку до ночі — чимало часу йде на інше, але творить музику систематично. За рік надто подивує друзів і колег, принаймні, хоча б новим диском, книгою чи прем'єрою фільму, театральної вистави. Для його композиторського стилю характерними є національна визначеність музики, тонкий ліризм, психологічна глибина образів, мелодійне багатство, виваженість структурних рішень, майстерне інструментування.
Упродовж творчого життя митець звертався до різних музичних жанрів. У його творчому доробку — значні за масштабами і глибиною осмислення дійсності твори для симфонічного оркестру (дві симфонії та сюїта «Передчуття весни»), віртуозні інструментальні концерти (концерт для баяна і симфонічного оркестру, «Bonus sermo» для фортепіано та струнного оркестру), хорові концерти, вишукані камерно-інструментальні твори (Сюїта для камерного оркестру, «Canzona» для камерного оркестру, 12 маленьких прелюдій для фортепіано, оркестрові мініатюри «Київ травневий»).
Особливе місце у творчості композитора належить музиці до театральних вистав («Мадам Боварі», «Маленька принцеса», «Дама-примара», «Випромінювання батьківства», «Новорічні пригоди», «Різдвяні візерунки», «Уявно хворий»). Органічними для творчого обдарування митця є жанри музичного театру. Він — автор опер «Синій птах», «Різдвяна колискова», балетів «Принцеса на горошині», «Пролісок». Останні за часом твори митця — балет «Даніела», музика до ліричних поезій І. Франка зі збірки «Зів'яле листя» і творів Т. Шевченка.
Він багато пише для дітей. Свого часу створив вокальні пісенні цикли, приміром, «Я загляну в кожен місяць». І ось червень отримав пісню «Канікули», серпень — «До побачення, літо», березень — «Квіти для мами». Славнозвісна «Колисанка», яка звучить на багатьох каналах радіо й телебачення, також його подарунок для малечі. А то раптом народився цикл романсів «Душа не старіє» для жіночого голосу та симфонічного оркестру.
— Що надихає Вас, Михайле Івановичу, створювати такі багатогранні, різноманітні й чудові твори?
— Саме життя. Воно таке романтичне, оптимістичне, драматичне і... Багато редагую вже написаного. Відчуття цілковитого задоволення, як і в більшості моїх колег, десь ще в дорозі. У різних видавництвах України вийшло близько двох десятків друкованих нотних збірок, це і камерна, і симфонічна, і вокальна музика, чимало хорових творів. Узагалі я — практикуючий композитор. Не чекаю на натхнення, воно прийде, якщо є творче завдання, дисциплінуючий термін його виконання, бажання зібратися і активно попрацювати. Так склалося, що все, що я написав, записано, виконано та покритиковано,— звичайна робота, нічого вічного і монументального з героїчною думкою про свій історичний внесок у розвиток вітчизняної культури. Хто хоч на хвильку дозволить собі замислитися на цю «небезпечну» тему, багато втрачає часу і ризикує зупинити своє, таке необхідне у творчості, безперервне професійне зростання. Про це кажу своїм юним колегам, учням.
— До речі, як Ви ставитеся до критики?
— Нормально. Потерпаю, коли вона відсутня. Це ознака того, що зроблене нікому не цікаве. А якщо критикують, знаю, що хтось знайшов час, аби це послухати. Приємно, коли оцінка не у вузьких межах: подобається — не подобається, хотілося б більше професійного аналізу, аргументації, хай навіть різкої. Але все це — професійна думка, яка потребує уваги і поваги.
...Коли він ще жив і навчався в Одесі, мав можливість спілкуватися з багатьма відомими діячами мистецтва, музикантами, композиторами. Він не пропустив жодної прем'єри у театрах, жодного концерту в філармонії. Це велика школа, те, що акумулювало майбутні концепції, технології, методики, майбутні художні твори. Власне і тут, у Київській дитячій Академії мистецтв, Михайло Чембержі створив Філармонічний та Виставковий центри, де щотижня виступають видатні люди, оркестри, презентують свої роботи художники — це вже школа для його юних колег.
Проект його життя Київ у житті Михайла Івановича — це доля. На той час в інженерно-будівельному інституті студіювала науку його дружина Наталя (вони навчались в одному класі). Спочатку очолював низку дитячих музичних шкіл. Потім запросили до Головного управління культури Києва першим заступником начальника, був головою комітету мистецтв столиці. Багато цікавих проектів удалося тоді започаткувати. Це і «Київська пектораль», і камерний хор «Київ», і муніципальний духовий оркестр. Запровадив проекти європейського рівня: виставки, Дні Києва у різних державах, була створена ефективна і приваблива концепція мистецького життя столиці. Цікава була співпраця з тодішнім міністром культури Іваном Дзюбою. Та хоч би де працював, займався педагогічною роботою. Мав можливість побачити Європу і не тільки. За кордоном не дозволяв собі жодних вікендів. Вивчав усе, що є незвичним у мистецтві, університетах, академіях, аби згодом запровадити дещо в Україні.
— Мені здавалося, якщо використати потенціал вітчизняної школи, яка була і завжди буде потужною у світі,— ділиться думками Михайло Іванович,— то можна експериментально створити трохи нетрадиційний навчальний заклад. Власне, я запропонував таку ідею, що отримала першу премію на Всеукраїнському конкурсі оригінальних педагогічних проектів.
Згодом розпочалася робота над реалізацією проекту «Київська дитяча Академія мистецтв». Це його ідея — безперервна мистецька освіта, яка розпочинається у ранньому віці й триває все життя. Нині в складі академії підготовча, початкова, старша і вища школи. Торік випустили перших бакалаврів.
Його композиторська та педагогічна діяльність нероздільні. Він відчуває себе в композиторській діяльності педагогом. А в педагогічній виступає як композитор: постійно фантазує, щось створює. Юні обдарування для нього не просто учні, а юні колеги, і, в більшості випадків, повноправні співавтори. Він дбає про те, аби вони вчасно відчули своє творче покликання, бажання реалізувати креативні здібності у відповідній професійній діяльності вже зараз, а не потім, коли отримали диплом.
Михайло Іванович багато думає над проблемами вдосконалення педагогічного процесу. Він вважає, що безперервне накопичення знань — не для складання їх у десяток валіз, відчуваючи повну відсутність мотивації використання. Краще мати десяток ключиків від таких валіз і, володіючи інструментарієм пізнання світу, вмінням оперативного пошуку, відкрити саме ту, яка потрібна в означений момент. В академії для цього є всі можливості: талановиті педагоги, бібліотека, власний журнал, оперативний доступ до Інтернету... Принагідно варто сказати, що п'ять років тому академія виграла культурний ґрант японського уряду на 650 тис. доларів. Японці вивчали досвід багатьох навчальних закладів і пріоритет віддали саме Київській дитячій Академії мистецтв. Вони побачили тут оригінальні ідеї роботи з дітьми, потужну перспективу розвитку. Тепер в академії чудова студія аудіо-, відеозапису, висококласні музичні інструменти, а діти — повноправні господарі. У нього до всіх, хто приходить влаштовуватися на роботу, є лише два запитання: «Чи любите дітей?» і «Що ви можете дати дитині?»
— Зазвичай на перше запитання всі відповідають «так!»,— розповідає Михайло Іванович.— Однак дитину ніжно, тепло можуть любити батьки, бабусі з дідусями, а в навчальному закладі дітей треба любити «педагогічно ефективно». Аби кожна секунда спілкування давала вихованцеві колосальну можливість розвитку, радість пізнання світу, постійне професійне самовдосконалення і перспективу успіху. Мої юні колеги творчо активні, вони їздять на конкурси, фестивалі, знімаються у кіно, на телебаченні, грають у багатьох театрах столиці, влаштовують яскраві концерти. Майбутні митці мусять постійно жити в енергетично сконцентрованому професійному середовищі — невід'ємній частині навчально-виховного процесу. Треба все встигати. Якщо хтось має намір прожити сто років і мрійно перекладає багато своїх цікавих проектів на останню декаду, може помилитися.
Ритм роботи в академії напружений. Він і себе, і всіх привчає працювати творчо, оптимістично, цілковито віддаючись справі.
Оптимізм— страждання наодинці У житті Михайла Чембержі усього було вдосталь, але завжди спрацьовував внутрішній «зарядний прилад», щось подібне до гасла: треба просто жити поточним життям і вчитися щодня. Колись він написав: «Треба сприймати світ таким, яким він є, але кожного дня робити так, щоб він був таким, яким ти хочеш його бачити».
Людина він самолюбна. Ніколи не перекладав свої проблеми на чужі плечі, навіть у студентські роки, коли було сутужно, терпляче долав труднощі. Батьки завжди нагадували, що соромно плакатися на людях, страждати слід наодинці. Треба бути оптимістом, тоді все вдаватиметься. Він не витрачає жодної хвилини, аби аналізувати — де, хто і що про нього сказав — просто торує свій шлях, використовує все, щоб зробити якомога більше корисного, бо завтра будуть інші завдання, і треба бути максимально готовим для їхнього виконання. А ще він тішиться талановитою онукою Даринкою — юною художницею, котра багато малює, є лауреатом міжнародних і національних конкурсів, навчається на першому курсі Національної академії образотворчого мистецтва та архітектури.
На робочому столі професора серед книжок і його власна — «Наближення до високих істин». Як хочеться, аби її прочитали люди, котрим так потрібні ці неординарні розмірковування на різні філософські теми щодо розбудови педагогіки мистецтв, його улюбленої теми — «безперервна мистецька освіта». Багато виступає у пресі, на радіо і телебаченні, дискутує, коригує деякі усталені поняття, наприклад, «кількість переходить у якість» в його тлумаченні виглядає трішки інакше: «лише розумна кількість дає ефективну якість». Шукати ці пропорції важко, але потрібно.
Нещодавно вийшла книжка «Дива пухнастої зими», де він разом зі своїми колегами зібрав щедрівки, колядки, яскраві вертепи, на виході вокально-хоровий цикл «Світ довкола» — сценічні замальовки для дітей. Він працював над створенням музики до фільму «Богдан-Зиновій Хмельницький», радів із того, що зміг доторкнутися до творчості Тараса Шевченка, по-своєму сприйняв «Зів'яле листя» Івана Франка. Він написав музику до балету «Даніела» — зворушливої романтичної історії про кохання, і безмежно вдячний колегам-постановникам цього твору на сцені Національної опери України, симфонічному оркестру, балету, всім працівникам, керівникові й продюсеру проекту Петрові Чуприні. Балет за два роки 19 разів пройшов на уславленій сцені, добре сприймається дорослими і молоддю.
Композитору Михайлові Чембержі здається, що життя має бути романтичним. Як педагог — він оптиміст. Головна професійна риса — «романтичний прагматик».