У ПОШУКУ
ВТРАЧЕНИХ
РІШЕНЬ
Єдиний державний реєстр судових рішень функціонує вже протягом трьох років, однак ті, хто намагався скористатися цією електронною базою, доходять невтішних висновків. Крім того, що в роботі системи постійно стаються перебої, вкрай незадовільною є її наповнюваність. Про сильні і слабкі сторони законодавчих ініціатив щодо кардинального поліпшення ситуації в цій сфері розмірковують експерти Харківської правозахисної групи.
ЗАКОНОПРОЕКТАМ
З ПОЛІПШЕННЯ ДОСТУПУ
ДО СУДОВИХ ВЕРДИКТІВ БРАКУЄ МЕХАНІЗМУ
ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ЗА САБОТАЖ
Чи порятують
жорсткіші терміни? Десятки місцевих судів загальної юрисдикції розміщують в Реєстрі хіба що поодинокі рішення, або й жодних немає. Таким чином масово порушується гарантоване законом право на доступ до судових рішень. Адже в нормативно-правовому документі чітко зазначено, що згадане право забезпечується оприлюдненням судових рішень на офіційному веб-порталі судової влади. Навіть попри прискіпливу увагу до цієї проблеми з боку Ради суддів України та Генеральної прокуратури зрушень на краще не відбулося. Оптимізм, що його висловлювали з нагоди започаткування роботи Реєстру наукова юридична спільнота, практики, правозахисники, як вітром здуло.
Народні обранці, які перейнялися цією проблемою, запропонували шляхи її вирішення. Проте детальне вивчення їхніх ініціатив свідчить: намагання впоратися з наявними недоліками призведе до появи нових, не менш дошкульних. Наприклад, ухвалений у першому читанні законопроект Тараса Стецьківа і Володимира Стретовича має на меті не тільки підвищити прозорість судової системи та гарантувати належне дотримання закону «Про доступ до судових рішень», а й запобігти невиконанню ухвал, постанов тощо, виданих судом без судового рішення або на основі сфальсифікованих рішень і таким чином поставити заслін рейдерству. Для цього запропоновано деякі нововведення, а саме: запровадження жорсткішого терміну, протягом якого повинен бути розміщений у Реєстрі текст рішення суду (не пізніше наступного дня після того, як воно було оприлюднене); правила, згідно з котрими не внесене до Реєстру рішення не підлягає виконанню (це не стосується кримінального процесу); заборона пересилати рішення поштою.
Чи будуть запропоновані новації дієвими в реальному житті? Почнемо з тієї, яка видається беззаперечною — заборона виконувати рішення, не внесене до Реєстру, адже це дає змогу оперативно й достовірно з'ясувати, сфальсифіковане воно чи ні. Однак реалізація цього пункту може опинитися під загрозою через незбориму перешкоду, адже внесення рішень до Реєстру залежить не тільки від суду. Отже, не буде великою несподіванкою, якщо до технічного адміністратора Реєстру вишикується черга. Це означає, що з’явиться ще одна корупційна можливість для служителів Феміди. Навіщо їм ризикувати, зволікаючи з розглядом справи? Можна в розумний термін ухвалити правильне рішення і домовитися з працівником апарату суду, щоб він не передавав його до Реєстру протягом тривалого часу. Довести зацікавленість цієї особи в таких випадках буде складно, адже вона може мотивувати зволікання тим, що нині зайнята внесенням рішень з архіву за останні два роки, тобто неабияким навантаженням. З вагомістю й обґрунтованістю такого аргументу важко не погодитися. Тобто на практиці все зведеться до відомого принципу: хотіли, як краще, а вийшло, як завжди.
Певною мірою це стосується й ідеї запровадити жорсткіші терміни, протягом яких рішення має з'явитися на веб-порталі судової влади. Нема сенсу скорочувати строки, якщо є проблеми з технічним оснащенням судів, з дисципліною персоналу, його підготовкою, рівнем професіоналізму і, як наслідок, спроможністю використовувати комп'ютерні технології на повну потужність. До слова, якби дотримувалися чинної норми (судове рішення має бути внесене до Реєстру протягом 15 днів), то ситуація з його наповненням була б кардинально інакшою.
Зазначений законопроект зумовлює зміни до Цивільно-процесуального та Кримінально-процесуального кодексів, Кодексу адміністративного судочинства, законів України «Про виконавче провадження» та «Про доступ до судових рішень», однак результативність цих перетворень є сумнівною.
Замість тексту— чистий папір Мета зареєстрованого у Верховній Раді законопроекту Богдана Губського стосовно внесення змін та доповнень до закону про доступ до судових рішень — зробити доступними в Реєстрі також позовні заяви, на підставі яких ці рішення були ухвалені. Викликано це розгулом рейдерства — потужної загрози праву на власність. Не секрет, що успішність атаки на підприємство головним чином залежить від непрозорості судової системи. Для створення і підтримання такого стану є цілий арсенал засобів, який постійно поповнюється завдяки специфічним ноу-хау. Зокрема, поширеним серед служителів Феміди став такий прийом: замість тексту позовної заяви із суду відповідачеві поштою надходить... чистий папір. У такому разі з формального погляду вважається, нібито сторону в справі офіційно повідомили про судове засідання, а також, що вона отримала копію заяви. Обов'язок оприлюднювати ці документи в Реєстрі поклав би край таким єзуїтським фальсифікаціям.
Ті, хто стояв біля витоків закону, згідно з яким з'явився на світ Реєстр, крім чисто утилітарних, мали й амбітні моральні цілі: сприяти ефективному громадському моніторингу судової діяльності і в такий спосіб дисциплінувати суддів. На жаль, на переконання користувачів, точнішою була б така назва довгоочікуваної й обнадійливої автоматизованої електронної бази: «Єдиний державний реєстр деяких судових рішень» (з наголосом на слові «деяких»). Приємний виняток із загального правила необов'язковості і безпорадності становить Вищий господарський суд України. До Реєстру внесено всі його рішення, а також рішення всіх місцевих та апеляційних господарських судів. Пояснюється ця феноменальна прозорість так: задовго до ухвалення згаданого закону Вищий господарський суд створив власний реєстр й одразу налагодив його чітке функціонування.
Висновок невтішний: запропоновані парламентарями нормотворчі документи не стали кроком уперед, адже в них не зазначено, як позбутися основного дефекту закону про доступ до судових рішень, а саме — браку ефективних механізмів, які спонукали б до беззастережного його виконання. Адже притягнути до відповідальності за те, що не всі рішення потрапили до Реєстру, можна лише працівників апарату суду, склавши протокол про порушення, передбачене п. «г» ст. 5 Закону України «Про боротьбу з корупцією» (відмова фізичним та юридичним особам в інформації, надання якої передбачено правовими актами, умисне її затримування, надання недостовірної чи неповної інформації). Хоча й цього можна легко уникнути, аргументувавши свої дії «об'єктивними причинами»: дефіцитом технічного забезпечення, спеціальної підготовки, необхідного штату працівників. Щоб покарати голів суду за неналежне наповнення Реєстру, потрібна політична воля високопосадовців правоохоронних органів та судової системи.
Наостанок зауважимо: чинний закон про доступ до судових рішень є непоганим, біда в тому, що він не дієвий. Де гарантія, що нових нормотворчих документів, мета яких — докорінно змінити ситуацію на краще, дотримуватимуться?