Українським політикам п'ятнадцять років поспіль не дає спокою ідея створення такого собі невеликого, але надзвичайно інтелектуального міністерства, яке б боролося з корупцією в середовищі високопосадовців. Минулого тижня у Верховній Раді зареєстровано законопроект «Про Національне бюро антикорупційних розслідувань України».
Тисяча триста «спартанців» Уперше про національне бюро розслідувань заговорив Григорій Омельченко. Його зусилля не були змарновані, але й плодів не принесли: 24 квітня 1997 року вийшов указ тодішнього президента України про створення такої структури, однак жити їй не судилося, бо парламент не захотів ні ухвалювати закон про її діяльність, ні виділити 15 мільйонів гривень на її утримання. Після того були неодноразові спроби реанімувати ідею, в тому числі з боку чинного глави держави, однак усе безрезультатно.
Цього разу авторами згаданого законопроекту виступили семеро народних депутатів, котрі представляють п'ять парламентських фракцій і відіграють у них не останню роль. Люди такого рівня навряд чи витрачали б свої сили й час лише для того, щоб працювати «на кошик», тому є підстави чи то сподіватися, чи то побоюватися, що цього разу щось путнє таки вийде.
Отже, новий орган державної влади має налічувати не більш ніж 1300 працівників. Для порівняння — штатна чисельність МВС — 310 тис., СБУ — 31 тисяча. Причому в їхніх найелітніших підрозділах: ГУБОЗ — близько 4800 співробітників, ГУБКОЗ — 1800. За проектом 450 працівників Бюро перебуватиме в центральному республіканському апараті, решта — в 11 регіональних управліннях, тобто одне на дві-три області по 70 «багнетів» у кожному з них.
Бюро надається право займатися оперативно-розшуковою діяльністю і вести слідство. Оперативники і слідчі становитимуть половину його працівників, решта адміністративно-господарський та інший обслуговуючий персонал.
Тепер про функції й завдання. Новоутворена структура, на думку авторів, має розкривати і розслідувати злочини, передбачені такими статтями Кримінального кодексу: 191 («Заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем»), 209 («Легалізація доходів, одержаних злочинним шляхом»), 364 («Зловживання владою»), 365 («Перевищення влади»), 368 («Одержання хабара») і 376 («Втручання у діяльність судових органів»). Фігурантом справи має бути державний службовець першої-другої категорій або така фігура як прем'єр-міністр, міністр, народний депутат, суддя, прокурор, слідчий, офіцер МВС, СБУ чи Збройних сил України.
Щодо комплектування. Попередніми проектами пропонувалось створення Національного бюро розслідування шляхом автоматичного з'єднанням трьох підрозділів різних органів: Головного управління по боротьбі з організованою злочинністю МВС, Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю СБУ та Головного слідчого управління Генпрокуратури. Нині задекларовано індивідуальний прийом винятково за результатами відкритого конкурсу.
Найцікавіше запитання — кому буде підпорядковане Бюро? Відповідь: його директорові, котрий у цьому разі є ключовою фігурою, оскільки він одноосібно призначає своїх заступників і решту підлеглих, а самого обирають терміном на п'ять років. Звільнити його достроково можна з двох причин: за власним бажанням або коли набрав законної сили обвинувальний вирок щодо нього.
Хто тоді призначає такого «непотопляємого» керівника? А призначатиме його більшістю голосів конкурсна комісія з 11 осіб, серед яких — представник президента, прем'єр-міністр, Генпрокурор, міністр юстиції, два представники Ради суддів і аж п'ять представників Комітету Верховної Ради з питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю. Тож зрозуміло, кому завдячуватиме своїм обранням потенційний директор.
Дублювання
чи здорова конкуренція? Отже, в загальних рисах зрозуміло: елітне міністерство для елітних клієнтів. Тільки не надто зрозуміло навіщо. У поясненні до законопроекту автори написали, що правоохоронні органи України в їхньому нинішньому стані неспроможні проводити ефективну боротьбу зі злочинністю взагалі й корупцією зокрема. Вони, мовляв, часто дублюють одне одного, а тому доцільно створити новий автономний орган поза системою існуючих правоохоронних органів. Тобто орган, який монопольно вестиме боротьбу із так званою високопосадовою корупцією.
На перший погляд, логічно та переконливо. Тільки дозвольте засумніватися.
По-перше, те, що депутати називають дублюванням, насправді можна розцінювати як здорову конкуренцію між правоохоронцями.
Розглянемо конкретний приклад. До Генпрокуратури надійшло звернення про те, що якийсь високопоставлений чиновник — казнокрад і хабарник. Перевірити цю інформацію водночас доручено оперативно-розшуковим підрозділам двох різних відомств. Одному з них пощастило залучити до негласної співпраці, скажімо, секретарку, яка мріє вийти за нього заміж, іншому — заступника, котрий мріє посісти його місце. Неважко уявити, що отримана інформація матиме різний характер. Одне джерело повідомить, що досліджуваний об'єкт — ледь не ангел божий, інше, навпаки, притягне клумак компромату. Зрозуміло, що у прокурора, який отримає різні відомості, буде більше можливості для того, аби зробити правильні висновки. Навіть якщо хтось із оперативників зрадить присязі та увійде в корупційний контакт з фігурантом розробки, конкуренти із суміжної служби, навпаки, носом землю ритимуть.
Що пропонує новий законопроект? Звернення про корупційні діяння чиновника так чи інакше надійде на розгляд до Бюро. Навіть якщо ображені люди напишуть заяву до іншого відомства, її, згідно зі ст. 97 Кримінально-процесуального кодексу, все одно перешлють туди. Перевірку фактів доручать оперативно-розшуковому підрозділу того самого Бюро. У ньому розглядатимуть матеріали перевірки, і якщо там будуть підстави для порушення кримінальної справи, розслідуванням займатимуться працівники слідчого підрозділу знову ж таки Бюро. Навіть якщо його працівники будуть кришталево чесними людьми, збій може статися на будь-якому етапі через ненавмисну помилку чи банальну недбалість. А за саму лише службову недбалість, якщо вона не поєднана ні з якими іншими злочинами, у нас рідко виноситься обвинувальний висновок.
Є позитивний приклад Питання друге. На підставі чого автори зробили висновок про те, що нині існуючі правоохоронні органи працюють неефективно? Виявляється, на основі соціологічних досліджень, проведених у межах проекту «Гідна Україна» компанією МАКонсалтинг. За їхніми даними, буцімто майже половина опитаних респондентів, що мали контакти із судовими та правоохоронними органами, зіткнулися з вимогою хабара. Не ставлячи під сумнів порядність та об'єктивність соціологів, слід зауважити, що для подібних висновків потрібні факти, задокументовані більш переконливим офіційним шляхом, аніж анонімним опитуванням.
Утім, як не парадоксально, але й на підставі даних офіційної статистики теж не можна робити висновок про те, які у нас справи з корупцією: зростає вона чи йде на спад. А її рівень вищий, ніж в інших країнах, чи нижчий. Наприклад, нам відомо, що у якійсь області України протягом року було викрито сотню фактів хабарництва, а впродовж наступного — дві сотні. То хіба звідси випливає, що хабарництво у цьому регіоні зросло удвічі? Аж ніяк. Це свідчить про те, що правоохоронці активізували роботу із викриття хабарників.
Аби судити про рівень корупції й успішність боротьби з нею, потрібно шукати якісь інші індикатори, котрі наші аналітики та експерти поки що, на жаль, не знайшли і на озброєння не взяли.
Тож чи можна відшукати у нашій новітній історії приклад успішної боротьби з корупцією? На щастя так. Для цього треба проаналізувати документально зафіксовані суми надходжень у державний бюджет з 2000-го до 2007 рр. Це період, коли економіка розвивалася стабільно, без падінь і стрибків, інфляція була майже непомітною, а скарбниця країни поповнювалася за рахунок праці людей, а не роботи друкарського станка.
Так от, надходження до бюджету за цей період зросли з 34 млрд грн у 2000-му до 239 млрд у 2007 р. Зазвичай в усі роки зростання відбувалося відносно поступово — на 10–20 відсотків. В усі роки, крім одного. Вгадали — якого? Правильно, 2005-го. Тоді вони зросли аж на 64 відсотки — з 65 до 107 мільярдів і нижче цієї цифри не опускалися. Щоправда, надалі таких карколомних стрибків більше не було, однак щонайменше два десятки мільярдів гривень вийшли з «тіньового» обігу і відтоді залишилися у прозорому правовому полі.
Цікаво, що тоді не було створено жодного нового міністерства чи відомства, а ті, що існували, не зазнали жодних структурних змін.
Була небачена доти кадрова революція, але й не це головне — більшість новопризначенців були не «людьми з вулиці», а вихідцями з тієї самої управлінської системи, і ледь не за кожним із них тягнувся шлейф характерних для неї великих чи малих гріхів.
Головне в іншому — був могутній патріотичний порив мільйонів людей, котрі вирішили, що відтепер краще платити податки, ніж давати хабарі. Звичайно, за таким принципом чинили не всі, не завжди і не скрізь, але й того вистачило, аби чималий простір назавжди звільнився від «тіньових» схем для нових і чесних правил гри влади і бізнесу.
Шкода тільки, що революції не можуть повторюватися ні раз на рік, ні навіть раз на п'ять років.