УПЕРЕД, НА ДАКОТУ!
Мене давно запрошували відвідати Сполучені Штати. Нарешті збулося...
Зять і донька вирішили показати мені не лише Чикаго та околиці, а й у міру можливості — Америку. Тобто запланували поїздку в далеку Дакоту, щоб побачити висічений у скелі в Рашморі пам’ятник президентам США. Треба сказати, Оля і Дмитро самі користаються з кожної нагоди, щоб ліпше пізнати цей незбагненний і багатющий край.
1.
У дорогу вирушили надвечір. Того дня, а точніше, вночі ми встигли проминути штат Іллінойс і здолати чималенький шмат штату Вісконсін. Дорога була прекрасна, хайвей, можна сказати, вільний, так що наша срібна «тойота» подолала чималеньку відстань без перешкод. Швидкість 140–160 кілометрів за годину зовсім не відчувалася, не те що на українських вибоїстих трасах. Запівніч зупинилися в мотелі майже на кордоні з Міннесотою, де й заночували.
В Америці мотелі збудовані за єдиним проектом, тільки кожен власник вигадує якусь цікавинку, щоб привабити публіку. Згодом у глушині ми побачили таку «заморочку»: «Даю каву безплатно», а ще — «Гарантую абсолютну тишу», хоча в оплату майже всіх мотелів входить вартість і сніданку, а не лише кави, і тиша там повсюди, бо ніхто не галасує. Та й двоповерхові будиночки, що дають прихисток подорожнім, стоять поодаль від дороги, а вікна кімнат зазвичай виходять на протилежний бік. Кімнати великі, ліжка широчезні — можна поміститися втрьох як уздовж, так і впоперек. Постіль зручна. Туалет і душова поєднані. Умивальник у туалетній або в самій кімнаті — для зручності, адже зупиняються переважно родинами. Є холодильник, мікрохвильова піч, телевізор — усе, що потрібно для перепочинку в дорозі. І це в глибокій глибинці — побачили й такі місця. Подекуди навіть не було супутникового зв'язку, не працювали телефони, а в одному мотелі попередили, що приймають тільки три телепрограми, хоча насправді була... одна, місцева.
Зате дороги кругом — просто супер. Дивує, як удається на таких безкраїх просторах підтримувати їх, можна сказати, в ідеальному стані. Тим паче, що ні працівників дорожніх служб на кшталт наших, ні поліції за всі дні не помітила. Лише раз побачили, як поліціянт допомагав якомусь невдасі міняти колесо. Здавалося, немає нагляду, отож можна їздити, не зважаючи на правила дорожнього руху. Але ні. Усі чітко дотримують вимог. Зупиняються тільки на бензозаправках або в спеціально облаштованих місцях. Побували ми й у такому місці, коли за покажчиком з'їхали з дороги. На порослій деревами гірці далеко від поселення стоїть собі будиночок з туалетами, де є гаряча й холодна вода, рідке мило, туалетний папір, одноразові рушники або сушарки, питна вода... Обслуги не видно, але довкола чистота й порядок. А до всього на деревах та кущах ще й годівнички порозвішувані. Стрибають синички, дзьобаючи якусь суміш (потім я побачила в магазині пакети з кормом для птахів), ласують кукурудзяними качанами білки. Осередок цивілізації, що виник немов за помахом чарівної палички. Мимоволі згадалися наші придорожні туалети і ліси, засмічені по саме нікуди.
До слова, американські туалети, хоч би де вони були — в театрі, музеї у центрі міста, картинній галереї чи в глушині на дорозі,— вражають чистотою. Цікаво, що вони безплатні. Плату скасували 1975 року, а передував цьому... жіночий бунт. Чому саме жіночий? Бо чоловікові, мовляв, легше обійтися без приміщення для справляння фізіологічних потреб... Хоча там нікому й на думку не спаде сходити під кущик. Так ось, учені-гігієністи провели дослідження і з'ясували, що жінки вдвічі більше часу витрачають на туалет. Висновок: жіночих туалетів треба облаштовувати вдвічі більше. Кажуть, буцімто цю вимогу узаконили тільки після того, як дружина і донька сенатора простояли в такій черзі весь театральний антракт. Є там і столикі для сповивання немовляти, і сімейні туалети. Мовляв, може мама подорожувати з малим синочком, а тато, скажімо, з донькою. Не вести ж татові дівчинку в чоловіче відділення, а хлопчика мамі — в жіноче... Окремо про туалети для інвалідів: як і місця для паркування їхніх машин, вони є повсюдно. Що тут коментувати?..
2.
Наступного дня раненько після легенького сніданку (каша вівсяна, різноманітні пластівці, суміш масла з маргарином, гарячі вафлі з медом чи сиропом, різні пундики, желе, варені яйця, чай, кава з вершками, сирки — хто що бажає) вирушили в дорогу. Невдовзі показалася Міссісіпі — широка річка із заплавами. Переїхали довжелезним мостом, що перетинає не тільки водну поверхню, а й прилеглі болота, зарослі місцевою осокою, і потрапили в штат Міннесота, який межує з Південною Дакотою, куди, власне, ми й мчали, минаючи скелі, порослі лісами, переліски, а згодом і безлюдні прерії. «Дакота» у перекладі з мови індіанського племені сіу означає «друзі», «спільнота». Її відкрили в 1743 році французи. Вона належала їм до 1803-го, коли територію з каньйонами завглибшки 150 метрів, чорноземними преріями та Великою рівниною викупила у французів Америка. Заселення території розпочалося після відкриття поблизу гори Блек-Хілз покладів золота. Повноправним штатом США вона стала 1889 року.
Сіл, у нашому розумінні, не траплялося, лише окремі ферми на неозорих просторах. Поля, де росте кукурудза або пшениця (інших культур не зауважила), і на них череди корів. Двоповерхові будиночки, високі силосні башні, сараї й сарайчики, сільськогосподарський реманент — усе однакове, немов близнюки. Либонь, віками виробився саме такий стандарт: просто і зручно, без усіляких прикрас та надмірностей. І жодного паркана. Власне, ховатися немає від кого й хизуватися також нема перед ким — сусіди далеко, за кілька миль. А машини мчать та й мчать собі, кожна своїм маршрутом.
Міннесотські пейзажі урізноманітнено хіба що вітряками, які виробляють екологічно чисту електрику. Там їх сила-силенна. Стоять серед степу такі собі велетні, нічим не огороджені, перемелюють час і простір. До слова, побачили ми їх тільки в Міннесоті, ні в Дакоті, ні в штаті Вайомінг поблизу хайвею жодного не зауважили. У преріях — безмежжя трав, неба, земля до горизонту. І... жодної людини на подвір'ях. Аж дивно. Хоча зрозуміло: господарі десь порядкують.
День хилився до вечора, а ми все мчали. Перетнули кордон між Іллінойсом і Дакотою, переїхали мостом через Міссурі, і деякий час дорога пролягала понад берегом найбільшої в Америці річки. Закінчувалося пальне, й ми з'їхали на заправку, де наливають бензин автомати. Треба вставити картку, й машина заправиться.
3.
Наступного дня знову встали рано, бо попереду чекало багато цікавого. Дмитро склав чималеньку програму. Передусім вирушили в Музей «холодної війни» — будиночок серед прерій, який здаля скидається на ферму. Подумалося: і хто захоче їхати в таку далечінь, щоб відчути крижаний подих недавньої історії, адже ні міста, ні поселення в радіусі кількох десятків кілометрів немає? І помилилася. Як з'ясувалося, американці активно відвідують цю місцину.
Одразу звернула увагу на плакати на стіні: вгорі американський прапор, а поряд з ним давно забутий радянський. Під ними текст: рік за роком простежуються всі етапи «холодної війни». Унизу — фото Горбачова. Колись там був суворо засекречений командний пункт, звідки керували ракетами, націленими на Радянський Союз. У Дакоті таких пунктів п'ятнадцять, а обслуговували вони сто п'ятдесят ракет.
Нас одразу розчарували: шансів потрапити на самий пункт уже немає, кількість екскурсантів лімітована. Проте коли гід і щаслива родина з двома доньками та сином, яким дісталися квитки, вирушили на пункт, а ми залишилися дивитися фільм про події не таких уже й давніх часів (музеєві тільки десять років, а знищили ракети за часів Горбачова), вийшла жінка у воєнізованій формі з пістолетом у кобурі. Як потім дізналися, Памела має офіцерський чин, працює в тамтешньому музеї п'ять років, а до того з чоловіком трудилися в різних національних парках Америки. Зять розповів їй, що ми з України, тобто колишнього СРСР, і вона зголосилася влаштувати екскурсію для нас особисто. Отож сіли в авто й поїхали за Памелою.
Трохи покружляли преріями, доки потрапили на командний пункт, від якого колись залежала доля чи не всього Радянського Союзу. Ракета могла дістати нас за якихось півгодини. А тут серед прерій стоїть така собі одноповерхова споруда, котра здаля, коли не надто придивлятися, нагадує звичайнісіньку ферму. Щоправда, обнесена вона високою огорожею з пропускним пунктом. Зайшли всередину. Невеличка кімнатка на одну особу — для керівника групи, ще одна для чотирьох охоронців, а далі — для кухаря та решти. Зал для відпочинку з великим телевізором, столиками й кріслами. Їдальня і кухня. Спостережний пункт. Усе, як було за тих часів, коли життя мільйонів людей залежало від натискання на дві «кнопки». Побачили ми й оті самі доленосні «кнопки», коли спустилися ліфтом на десять метрів углиб. Власне, це були не кнопки, а замочки зі вставленими в них ключиками. То на нашій ракетній станції в Первомайську Миколаївської області, де я раніше побувала, кнопки. Потужні металеві двері завважки чотири тонни — нині вони відчинені, а тоді зачинялися наглухо, бо перекривали вхід у «святая святих» ракетного світу. У кімнатці для вахтових — телевізор, телефон і безліч кнопок та замочків. Оті два, головні, на відстані чотири метри один від одного, щоб одна людина не могла повернути злощасний ключик. Чергували там цілодобово по двоє й у разі сигналу повинні були діяти синхронно... До всього того мали синхронізувати свої дії й з обслугою сусіднього командного пункту (щоб не змовилися, бува, надто велика відповідальність перед планетою). На випадок, коли в когось не витримають нерви — все-таки ключик у твоїх руках відчиняв ворота в рай або пекло для мільйонів, щодня приїжджала на пункт ще одна пара виконавців. Аякже, смертельна машина за будь-яких обставин не повинна давати збою!
У нас було те саме, такі самі смертоносні механізми, хіба що глибше під землею сховані. І комфорт не такий, без телевізора, та замість зручного ліжка — місце для спання. І не серед диких прерій, де на сотні кілометрів не зустрінеш людини, а в центрі України, на родючих ґрунтах, у густо заселеній місцевості. А втім, мета однакова: знищити все живе на певній території, котру називали ворожою. Хвалити Бога, що на смертоносні об'єкти і в Україні, якій у спадок дісталися вони від Союзу, і в США тепер водять екскурсантів.
Побували ми й на шахті, де зберігався до пори до часу смертоносний вантаж. Через скло можна оглянути саму ракету. Буцімто, коли розрядили ракети, на дві доби залишили шахти відкритими, щоб радянські супутники засікли це з космосу. Потім підірвали зброю і залишили ще на дві доби, аби переконати СРСР: «холодна війна» завершилася. Лише після цього шахти засипали землею, і стоять нині серед дакотських прерій рукотворні горби, ховаючи страшну історію «холодної війни», яка будь-якої миті могла перерости в «гарячу».
Ще одне свідчення нерозумного протистояння політиків, котрі втягнули в нього цілі народи, ми побачили в дакотському містечку Рапід-Сіті. Залишки злощасної стіни, яка по живому розітнула Берлін, щоб поділити світ на капіталістичний і соціалістичний. Можновладцям і на думку не спало, що то не просто територія, а єдиний народ, єдина країна. Не запитували людей, чи хочуть вони жити окремо, і не просто жити, а втягуватися в безглузду боротьбу задля чиєїсь маніакальної ідеї стосовно переваг соціалістичного способу життя. Стоїть тепер у центрі американського містечка фрагмент стіни, привезеної зі столиці Німеччини. А Берлін знову єдиний... Поряд — красиве озеро, по якому плавають дикі гуси, качки. Парковими доріжками гуляють мами з дітками, літні люди, що самі пережили часи, коли світ ділили за ідейними примарними переконаннями — юні й зрілі громадяни країни, котра тільки віддалено відчула смертоносний подих війни. Отож все-таки правильно зробили, що припровадили отой раритет з-за океану. Як застереження...