ОЛЕГ РУБАНСЬКИЙ:«ВЕРТИНСЬКИЙ ЗРОБИВ
МЕНІ БАГАТО ДОБРА...»
Коло занять і захоплень Олега Рубанського вражає: поет, бард, організатор та ведучий мистецьких заходів у Літературно-художньому салоні, засновник фестивалю музично-поетичного мистецтва «Острів», видавець й упорядник, викладач гри на флейті у Київській школі джазового й естрадного мистецтв.
У його репертуарі — авторські й виконавські програми, вистави за творами О. Вертинського, Б. Окуджави, В. Висоцького. Олег пише й пісні на власні вірші, зокрема, для дітей. Малеча полюбила його пісню «Бабай», тож тепер автора так і величають. А ще надихає митця поезія О. Пушкіна, В. Жуковського, О. Шаргородського, Ю. Левітанського, С. Черепанова...
Моє знайомство з творчістю Олега Рубанського відбулося в березні цього року, коли в Києві святкували 120-річчя нашого видатного земляка Олександра Вертинського. Двічі подивившись виставу «Прощальна вечеря» за віршами, піснями, листами і спогадами російського шансоньє, яку Олег Рубанський зіграв у театральному салоні театру «Колесо» та на сцені Будинку актора, винесла найсвітліші враження від вдумливого підходу сучасного інтепретатора до цих творів.
— Як і коли народилась вистава «Прощальна вечеря»? — запитую в Олега Рубанського.
— Творчістю Олександра Вертинського я цікавився з юнацьких років, але спочатку для мене його виконавська манера була незвичною і не завжди зрозумілою. Та поступово я звикав, і важливим чинником стало те, що мої старші товариші з кола київської інтелігенції, ті, хто з пієтетом ставився до творчої спадщини маестро, посприяли моєму заглибленню в цю тему. Ментальність у мене авторська, а будь-який автор з'являється не на порожньому місці, він базується на загальному досвіді. Для мене вчителями є Булат Окуджава, Володимир Висоцький, Олександр Вертинський. Так сталось, що — знову-таки завдяки друзям — до мене потрапляли раритетні речі. Я зібрав повну колекцію записів Вертинського. Маю і матеріали, котрі ніде не публікувалися. Це захоплення народилось у першій половині 1980-х. А вже наприкінці тих самих 80-х я досить-таки ґрунтовно розумівся на цьому матеріалі, зокрема добре знав біографію митця з різними її нюансами, і вже тоді почав виступати з піснями актора. Приготував кілька програм за творами Вертинського. Одна з них, аналітична, пісенно-публіцистична, висвітлює київський період його життя, вона має назву «Пісні, витоки і проза О. Вертинського». У ній я торкаюся невідомих сторінок біографії Олександра Миколайовича. Далі була постановка самодіяльного Київського експериментального театру авторської пісні «ЕТАП» — «Жовтий ангел, або 35 мільйонів оплесків». У виставі ми працювали вдвох з Оленою Рябінською.
— «Прощальна вечеря» була поставлена, мабуть, у 1990-х?
— У нинішньому варіанті спектакль народився восени 1999-го. Прем'єра відбулася в місті Кассіль під час моєї першої гастрольної поїздки до Німеччини. Вистава «Прощальна вечеря» — гнучка за формою, її можна трансформувати, пристосовувати до ситуації, показувати й у великому залі, і в камерній аудиторії; я можу працювати і сам, у супроводі гітарної фонограми, й удвох з піаністом; вистава може складатися з одного або двох відділень.
— Не маю сумнівів, що в будь-якому варіанті вона цікава, адже наповнена думками, почуттями, переживаннями і є за своєю суттю сповіддю, розмовою із залом на вічно актуальні теми, а головним героєм виступає багатогранна Особистість. Що саме час від часу змінюєте в композиції «Прощальної вечері»?
— Вистава складається з пісень, віршів, спогадів та листів Вертинського. Оповідь побудовано від першої особи за певною хронологією, але відносною, ухил у той чи інший бік залежить від розвитку фабули. Тематичні блоки вистави можуть взаємозамінюватися. Наприклад, коли йдеться про ранній період творчості героя, я можу, скажімо, виконати не «Маленького креольчика», а «Безноженьку» або заспівати «Жаме» замість «Балу Господенього». Розпочинаю виставу інколи з пісні, а іноді з вступу й поступово, непомітно для глядача переходжу до авторського тексту. Одне слово, використовую різні способи подавання матеріалу. Зокрема, й великі новели — «Концерт Сарасате» й «Концерт у містечку Кілія» — у різних ситуаціях можуть опускатися, бути зміненими на інші номери. Одну з таких корекцій я недавно зробив, виступаючи в Кременчуці. Там живе родич Віри Холодної, якій Вертинський присвятив багато своїх ранніх творів. З огляду на це в спектаклі прозвучала пісня «Ваши пальцы пахнут ладаном», якої я в «Прощальній вечері» раніше не виконував. Фінальна частина вистави, у якій розгортається київська тема, теж має неоднакову тривалість. У тих куточках світу, де є київська діаспора, я показую великі блоки: читаю «Лист до самого себе», виконую пісню, озвучую фрагменти з листів, присвячені рідному місту Артиста. Так було, скажімо, у німецьких містах Кассіль, Фульда, де живе багато киян. У Фульді працює Російський культурний центр, його засновником і директором є Тамара Ігорівна Шамо, дочка класика української естрадної пісні. Діяльність центру активно підтримує бургомістр (на жаль, київська влада не сприяє подібним справам).
— Пане Олеже, а чи вплинув Вертинський на Вас як людину, виконавця?
— Однозначно так. Зовсім недавно я почав над тим замислюватись. Коли аналізую, де я побував, з ким спілкувався, які щасливі хвилини переживав як творча людина, усвідомлюю, що Олександр Миколайович зробив мені дуже багато добра. Я йому безмежно вдячний і буквально фізично відчуваю. як він мені допомагає, веде по життєвій стежині. Якби не його творчість, не було б у моїй долі стількох міст у різних країнах.
— Чому кияни так рідко бачать Вашу виставу? Частіше вона йде в обласних українських містах та за кордоном.
— До цього спричинюється моя зайнятість — педагогічна, інша робота. Я не професійний актор, хоча з певного часу акторство стало моїм фахом. У мене є й інші авторські програми, не можна зациклюватися на одній. Звісно, є ще одна причина: якби на цю тему був більший попит, безумовно, спектакль міг би йти частіше. На жаль, нині в Києві, розірваному кон'юнктурною боротьбою, що нічого спільного не має з культурою, у людей залишається дедалі менше часу для того, аби причащатися суто київського духу високої поезії, авторської пісні. Верства, для якої це є близьким,— надто вузька. Тому часті покази «Прощальної вечері» не можливі. 2010 року, з нагоди 10-річчя вистави, обов'язково зіграю її в травні.
— Знаю, що готуєте до друку збірку своїх віршів.
— Упорядковую її вже десять років. Ідеться, звісно, не про повне зібрання творів, а про сотню віршів. Чесно кажучи, мене спонукають до цього друзі, а я не маю гострої потреби публікуватися. На першому місці для мене пісня, оскільки це можливість живого спілкування з публікою. Ніяк не встигаю видати власну книжку ще й тому, що готую збірки друзів — поетів, бардів, які пішли з життя,— Олександра Шаргородського, Семена Каца, Довлєта Кєлова. Та маю надію, що врешті побачить світ і моя поетична книжка. Гадаю, вона матиме назву «Грибний пиріг». Однойменний вірш про природу творчості я написав після смерті Булата Окуджави. Цей твір для мене є концептуальним.