ХОЧ І НЕ СОРОЧИНСЬКИЙ...
Останнім часом у житті городян на помітне місце вийшли ярмарки, адже не всім подобається купувати городину та садовину в супермаркетах. Часто не влаштовують ні ціна, ні якість.
Міський ярмарок — це можливість для селян вигідно продати вирощену продукцію, а для містян — вигідно її придбати. Це поширене уявлення на практиці багато в чому є справедливим. Однак не всюди місцева влада організовує такі заходи. Столиця подає радше позитивний приклад: уже не один рік щосуботи тут відбувається близько п'яти ярмарків. А не так давно Київська міська держадміністрація затвердила розклад їхнього проведення до кінця поточного року.
Влаштовують ярмарки переважно там, де житловий масив чималий, а ринок — далекувато. Та інколи якраз біля ринку і ярмаркують — там його простіше організувати.
Традиційно дійство починається о сьомій. З восьмої вже з'являються перші покупці. А від одинадцятої до другої на продуктовому ярмарку — час пік. Проте в некурортних містах людей тепер приблизно втричі менше, ніж було в травні й червні. Пояснення не треба шукати довго: решта потенційних ярмаркових покупців традиційно на дачі або на морі.
Жертвою цієї традиції стала Галина Михайлівна, яка торгує ковбасами та іншими м'ясними виробами. До початку сезону відпочинку, каже налаштована розповідати продавчиня, її м'ясо охоче розкуповували з дев'ятої до 13-ї години. Тоді, якщо вироби і на вигляд, і на смак приваблювали покупців, наприкінці дня в касі назбиралося по п'ять тисяч гривень. Тепер про зачаровану ярмарковою продукцією чергу нагадують лише розповіді Галини Михайлівни, яка, зважуючи товар поодиноким покупцям, пояснює, навіщо в такий сезон їхнє підприємство возить м'ясо в сусідню область. «Їздимо, щоб не викреслили зі списку»,— Галина Михайлівна говорить про список постійних надійних продавців, які партнерствують з адміністрацією. Ці товариські стосунки усувають традиційну ярмаркову проблему — вибити собі нормальне місце або взагалі місце. «Ми всіх знаємо. Наші ковбаси всі люблять»,— розкриває Галина Михайлівна таємниці популярності.
Але список таких продавців короткий — якщо брати до уваги всіх виробників, охочих потрапити на ярмарок. Тож на місця починають ставити свій інвентар: найледачіші — увечері попереднього дня, а решта — за кілька днів до ярмарку. Продавець Олексій, який привіз свою городину вранці торгівельного дня, опинившись у не найкращому місці, в калюжі, спростовує підозри щодо нього: «Треба ж увечері зірвати, перемити, щоб свіже було...».
Але селян, які торгують вирощеною на власних грядках продукцією, на ярмарках небагато. Вони — лише одна з категорій ярмаркових продавців. Інші — перекупники сільськогосподарської продукції та представники комбінатів і фабрик. І всі вони разом за кількістю часто-густо поступаються тим, хто використовує сільськогосподарські ярмарки, щоб продати різноманітні промислові вироби, закуплені на оптовій базі.
Євгенія, хімік-технолог з дипломом Київського політехнічного інституту, вже шість років торгує на київських ярмарках сумками, взятими на оптовій. Вона — типовий представник свого племені: сама говорить про пташині права таких, як вона. Більшість цих продавців згодні офіційно платити 50 гривень за право торгувати на продуктових ярмарках. «У різних районах по-різному. Ну, сьогодні покричали на нас — то пусте. Зате шматок хліба для нас...»,— відверто визнає Євгенія.
Сергій, 29-річний будівельник, називає свою торгівлю посудом додатковим заробітком і починає розмову зі слів подяки владі за можливість підробити. Вдячність підґрунтя має: тепер у Києві жодна категорія ярмаркових продавців не платить за можливість торгувати. Але та ж Євгенія, побоюючись, що продавців промислового товару можуть будь-коли розігнати із сільськогосподарських ярмарків, каже, що ладна й різні додаткові документи оформлювати. Щоб догодити покупцям, вона в розумних межах намагається привабити їх сервісом: «Міняю товар, якщо треба».
Але поки що Євгенія та інші київські ярмаркові посередники можуть розслабитись і спокійно засмагати на сонці, користаючись людським скупченням. Страхи розвіює начальник столичного управління торгівлі Василь Щербенко: «Ми підтримуємо такий підхід, він зручний і для людей: щоб покупець одночасно побачив і харчовий товар, і промисловий. Плату ні з кого не плануємо брати». Така ж лояльна політика стосується і продовольчих посередників: мовляв, виробникові інколи зручніше продати їм свою продукцію.
Те, що немає якихось грошових зборів, дає можливість вимагати від ярмаркових продавців знижених цін та анонсувати 20-відсоткову різницю зі звичайною вартістю. Проте на практиці ціни на ярмарках такі самі, як і на ринку. Але Надія Михайлівна, наприклад, по обіді вже втретє за день вийшла в торгові ряди з дочкою та онукою, закуповуючи картоплю, городину та м'ясо на тиждень, бо знає, хто продає на три гривні дешевше.
Основні переваги ярмарків — широкий вибір та зручне місце проведення. Більшість відвідувачів купчаться біля сільськогосподарської його частини. Моложавого вигляду пенсіонер Володимир шукає в довгому торговому ряду свою дружину, з якою постійно отоварюється на ярмарках. Він критикує продаж: «Контролю нема за якістю. На сонці продукти лежать. А який термін їхньої придатності? А документи хто має?»
У відповідь на критику Галина Михайлівна, «зі списку гарних продавців», м'ясо якої гріється під сонячним промінням, наголошує на якості продукції та демонструє сертифікати. Але далеко не кожен може похизуватися такими документами. І хоча лікар уранці перевіряє продукти, покупці спираються передусім на власне вміння вибирати товар.
Чи вдасться конкретному продавцеві все це реалізувати — значною мірою залежить від уранішнього розподілу місць для торгівлі. Адже саме тоді відбувається їхнє «вибивання»: адміністрація посуває або виганяє небажаних і незнайомих продавців та віддає місця надійним, спеціально запрошеним. Можливості обійтися без боротьби за місця між багатьма охочими вигідно продати товар на ярмарку наразі не передбачається. «Це важко зробити. Щастить тим, хто не ледачий. Хто раніше зайняв, той має місце, решта самі винні»,— коментує ситуацію Василь Щербенко.
Позначення майбутніх місць продажу самими продавцями виконує ще й інформаційну функцію — багато хто заздалегідь дізнається про ярмарок. І хоча про цю подію повідомляють у місцевих газетах, більшість людей стають покупцями, лише побачивши торгові ряди. Зацікавлюють ярмарки передусім пенсіонерів. Причому в центральних районах попит на них більший: тут і прийнятних за ціною ринків менше, і заможних покупців рясніше.
Однак нинішня система ярмаркування може незабаром змінитися. Нині в Міністерстві агрополітики працюють над втіленням цільової програми формування мережі ринків. За програмою, у кожній області має бути аграрно-маркетинговий центр — оптовий сільськогосподарський ринок, де купуватимуть продукти для великих закладів. Крім того, у багатьох містах планують створити оптово-роздрібні сільськогосподарські ринки, на яких виробники продаватимуть продукцію городянам. Цей проект мають реалізувати до 2013 року. Вартість мережі — чотири мільярди гривень, 30 відсотків з них має надати держава. Якою буде форма власності цих ринків — поки що невідомо. Невідомо також, чи будуть оптимальними ціни на ринках: цінові обмеження поширюватимуться тільки на деякі групи товарів. «Ми не можемо жорстко диктувати ціни»,— коментує принцип ціноутворення в майбутній мережі ринків речник Міністерства агрополітики Михайло Мельник. Відомство ставить перед собою непросте завдання: і посередників «вибити», й однакові умови створити.
Якщо нинішні селяни до 2013-го перейдуть на нові оптово-роздрібні ринки, то чи збережеться популярність вуличних ярмарків? Але Михайло Мельник ярмарок уважає особливою подією: «Коли збір урожаю, можна і ярмарки влаштовувати. Це немов свято. Так в усьому світі відбувається».
Нині в Україні є лише один великий оптово-роздрібний продовольчий ринок, подібні до якого збираються створити за новою програмою. Це — львівський ринок «Шувар», на якому торгують із сотень вантажівок. Тож поки що жителі міст ставляться до ярмарків здебільшого як до зручного та потрібного в сучасних умовах місця придбання продуктів.