ШЛЯХ У БЕЗСМЕРТЯ...
Можна називати цю історію будь-як — зіткненням двох талантів (звісно, неоднакової міри), боротьбою за місце під Сонцем, перемогою підступності над чесною конкуренцією. Але на перший план у ній усе одно проступає заздрість, хоч би як вона маскувалася. До речі, саме «Заздрість» була першою назвою пушкінської драми «Моцарт і Сальєрі». Днями нова постановка цього твору побачила світло рампи в Київському муніципальному академічному театрі опери та балету для дітей та юнацтва.
Опера на одну дію «Моцарт і Сальєрі» за однойменною трагедією О. Пушкіна, музику і лібрето до якої написав М. Римський-Корсаков, на сцені столичної муніципальної опери є режисерським дебютом відомої співачки Любові Канюки. Одна з провідних солісток театру нині навчається на третьому курсі факультету оперної режисури Національної музичної академії у народного артиста України, професора Володимира Лукашева, який і є художнім керівником цієї постановки.
Драматичні сцени за О. Пушкіним — так називав видатний російський композитор Микола Андрійович Римський-Корсаков одноактну оперу, створену на майже незмінений текст однойменної «маленької трагедії». В основі твору — легенда, пов’язана зі смертю геніального австрійського композитора Вольфганга Амадея Моцарта, якого нібито отруїв знаний італійський композитор Антоніо Сальєрі. Пушкін не мав сумніву в тому, що саме так і було насправді. У його архівах знайдено запис: «Під час першої вистави «Дон Жуана», у той час, коли весь театр, переповнений враженими знавцями, мовчки насолоджувався гармонією Моцарта, пролунав свист — усі озирнулися з обуренням, і знаменитий Сальєрі вийшов із зали — розлючений, змучений заздрістю... Заздрісник, який міг освистати «Дон Жуана», міг отруїти його творця».
Однак Олександра Сергійовича цікавила не так історична достовірність, як можливість зображення людських характерів у їхньому ставленні до мистецтва. Він задумав протиставити генію, якому все підвладне, муки сумнівів заздрісного суперника. П’єса «Моцарт і Сальєрі» була написана у 1830-му і вперше поставлена в Петербурзі в 1832 році.
А 1897 року Римський-Корсаков створив однойменну оперу. Це був цікавий експеримент для композитора — опера має незвичний речитативно-декламаційний характер, що потребує від виконавців не лише володіння голосом, а й високої акторської майстерності, глибини проникнення в образ. Твір присвячено О. Даргомижському, чию оперу «Кам’яний гість» Римський-Корсаков вважав зразковою.
У листопаді 1897-го композитор показав нову оперу в себе вдома, у колі друзів. Обидві партії — Моцарта і Сальєрі — виконував Федір Шаляпін, а партію фортепіано — Сергій Рахманінов. Публічна прем’єра в Московській приватній опері С. Мамонтова мала великий успіх. Складна партія Сальєрі стала одним з шедеврів виконавського мистецтва Федора Шаляпіна. Актор упродовж тривалого часу був її єдиним виконавцем та найщирішим популяризатором твору.
Сценічне життя опери було вдалим і надалі, зокрема, завдяки українським митцям. Один з найкращих виконавців партії Сальєрі — Борис Гмиря уперше виконав оперу в дуеті з іншим славетним українцем Іваном Козловським (Моцарт) на сцені Московської консерваторії (1962). Наступного року Гмиря здійснив постановку «Моцарта і Сальєрі» в Київській філармонії, обравши своїм партнером чудового тенора Костянтина Огнєвого.
Традицію українських постановок твору нині продовжує Київська муніципальна опера. Камерна вистава, за задумом режисера Любові Канюки, допомагає створити атмосферу співпереживання в глядацькій залі. Солісти-вокалісти театру Сергій Шаповал (Моцарт) та Анатолій Юрченко (Сальєрі), тонко розкривають характери своїх героїв. Засобами сценічної виразності стають чудові голоси й дикція акторів, майстерна гра, нюанси жестикуляції, міміки. Промовистою є самий початок вистави: Сальєрі виходить на кін, зіщулившись від динамічних, сонцесяйних акордів музики суперника.
Два композитори — ніби й друзі, та антиподи в усьому. Вони уособлюють два різних світогляди, способи життя і ставлення до нього. Чого варта хоча б сцена з вуличним музикантом, який грає мелодії з моцартівського «Дон Жуана»! Автор безсмертної музики радіє з того, що його твори йдуть у народ (хай і лунають не завжди в бездоганному виконанні), а Сальєрі здатен лише обурюватися: «Мне не смешно, когда маляр негодный мне пачкает Мадонну Рафаэля».
Воістину, ці дві особистості — несумісні, як «гений и злодейство». Один з них — відвертий, веселий, відкритий до життя в усіх його проявах, другий — похмурий, сповнений розчарування, відчаю, злоби до всіх і вся. І примирити їх не можна, дарма, що сидять поруч за столом і начебто ведуть мирні бесіди. Тому й іде з цього світу один з них — талановитіший. Проте йде без болю, а з посмішкою на вустах, відчуваючи, що шлях пролягає в Безсмертя. І його охоче приймає зоряне небо...