«БЛАГОСЛОВЕННІ
ВИ, СЛІДИ...»
Проект націлений на підготовку до відзначення на національному рівні 300-річчя від дня народження видатного українця Григорія Савича Сковороди. Читач уже ознайомився з низкою публікацій на цю тему в номерах «Демократичної України». Сьогодні — розповідь про поїздку членів клубу «Дорогами до прекрасного» (Київський національний економічний університет), який очолює невгамовна знаттєлюбка Людмила Рінгіс, та спільника й активного помічника автора Великого проекту, харківського професора Івана Гришина, економіста Миколи Шрамка до полтавського міста Лохвиці. До них приєднався і автор публікації. Наш маршрут пролягав через отчину Сковороди — козацьке містечко Чорнухи і далі у супроводі Миколи Соляника, директора Чорнухинського літературно-меморіального музею Г. Сковороди.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Сумським шляхом — на Лохвицю Вирушили від батькової садиби Сковородів, осінивши себе хрестом перед Покровською церквою,— на удачу нашої подорожі. Переїхали місток через річку Многа, тепер затіненої очеретами й затягнутої зеленою ряскою, а колись підйомною для великих козацьких човнів. Далі — широкою вулицею села Ковалів, що вмостилося під косогором, вивершеним густим лісом. Через пару кілометрів вивернули ліворуч на добротну асфальтівку, яку іменують Сумським шляхом.
У Чорнухах на подальшу поїздку направив нас добрим словом-орієнтиром відомий краєзнавець Трохим Зуб. Він порадив найперше завітати до краєзнавчого музею і неодмінно вклонитися пам'ятникові Сковороді, який, за його словами, споруджено на тому місці, де «колись стояв старенький будинок школи, а в ній бував народний учитель Григорій Сковорода».
Науковий працівник музею, допитливий дослідник життя і творчості мислителя Тетяна Гринь озброїла нас письмовими свідченнями перебування Сковороди в Лохвиці, зокрема витягом зі статті Д. Бровара «Мовою музейних експонатів» у газеті «Зоря Полтавщини»: «...Мандрівний філософ багато подорожував містами і селами України. Його життєві стежини не раз приводили і на лохвицьку землю. Він зупинявся, жив і працював у Лохвиці, вчителював у школі для дітей, за документами «для простих людей», співав у хорі лохвицької церкви Святої Богородиці. Грав на сопілці і сам писав музичні твори».
У дорозі часу не гаяли: роздивлялися усебіч, де пропливали видолинки і переліски, розкрилювалися душею, адже все це земля, якою ходив юнак Григорій Сковорода. На голос просилися слова Максима Рильського:
Благословенні ви, сліди,
Не змиті вічності дощами,
Мандрівника Сковороди
З припорошілими саквами,
Що до цілющої води
Простує, занедбавши храми.
Мимоволі подумалося, чи не міг непосидючий хлопець Григорій полишати ще в дитинстві батькову хату й пускатися в мандри близькими і далекими околицями Чорнух? Згадую: у 12-річному віці подався аж до Києво-Могилянської академії — світ он який неблизький. Тож хіба не міг дістатися до сотенного козацького містечка Лохвиці — усього ж у двадцяти верстах від рідної домівки! А що думає про це наш супутник, директор музею Микола Соляник?
Він і справді розмірковує над цим... Разом пригадуємо: у прибутковій книзі грошової казни Лубенського полку є цікавий запис про те, що в Чорнухинській сотні на ярмаркові 19 липня 1733 року за продаж «вишинкованого вина» було взято покуховного збору «с Саввы Сковороды чорнуского с пяти ведер пятьдесят копеек». Що означає «вишинковане вино»? Словник Грінченка пояснює: вишинкувати — продавати вроздріб і наводить приклад: «Як би я цю горілку вишинкував». Тепер знаємо: Сава Сковорода продавав домашнє вино, певніше за все, вишнівку на розлив, певно, глиняними кухлями.
На ярмарок козак Сава вивіз добряче барило вина, у льоху вдома лишилось виробленої вишнівки не менше, адже повесні Чорнухи суціль потопали в білому вишневому цвітінні. До чого веде мій співрозмовник? У сковородинські часи в Чорнухах влаштовувалися на рік лише дві ярмарки, зрозуміло, на Трійцю і першу пречисту. Чорнухи лежали на узбіччі торованих торговельних шляхів, тож батько Грицька навідувався на ярмарки в інших містечках, найперше в Лохвиці, вона була до Чорнух ближча за Лубни й Пирятин. Та й життя тут струмило жвавіше, адже Лохвиці ще 1644 року було надано магдебурзьке право. Тож хазяйновитий Сава брав із собою й сина, щоб допомагав на ярмарку та й світу нового побачив.
Бронзовий громадянин міста Заснування Лохвиці губиться в історії. У Київській Русі місто входило до Переяславського князівства і слугувало укріпленим форпостом Посульської оборонної лінії. У літописних джерелах Лохвиця вперше згадується в 1320 році.
Саме із цих історичних відомостей почалося наше ознайомлення з Лохвицею в краєзнавчому музеї, який був заснований у 1919-му. Наше враження від восьми залів музею неперебутнє: вщерть заповнені експонатами, що відображають усе розмаїття лохвицького краю, насамперед його історію. Це — старовинна зброя і прапори із вишитими літерами КВСЛ — козацького війська сотні Лохвицької; причетні до міста славні імена: Тарас Шевченко, друга подорож якого Україною проходила через Лохвицю; Іван Айвазовський представлений у музеї оригіналом картини, що зображує чумаків; композитор Ісаак Дунаєвський, котрий тут народився і молоді роки віддав розвою культурного життя в місті; нарешті природу: уміло препаровані чучела птахів і тварин краю.
А поряд на стіні, як попередження,— на весь людський зріст дзеркало, а під ним напис: «Єдиний представник живого світу, здатний врятувати природу». Як завжди, хотів побачити себе — безтурботного, навіть веселого. Та раптом зрозумів, що із дзеркала дивиться на мене саме «єдиний представник», дивиться з докором і осудом. Так, це і я винний в тому, що немає вже тут, у лохвицькому краї, сірого журавля, опудало якого нині за склом стенда, так само пропали й поважна дрофа і ще добрий десяток тварин. Зникли назавжди...
Особливо уважно вслухалися ми в розповідь екскурсовода Тамари Романівни біля музейних стендів, присвячених Григорію Сковороді, довірливо поставилися до її запевнення, що Сковорода у своїх мандрах Україною не міг обминути і Лохвиці, козацька сотня якої уславила себе в часи Хмельниччини, а також відвідував «школу для простолюдинів», що розміщувалася на вулиці Лубенській (нині — Шевченка). Тож лохвичани вважають Григорія Сковороду, разом із чорнушанами, своїм великим земляком. Микола Соляник підтвердив земляцькі права сусідів на сковородинську пам'ять.
Справді незаперечним і найвагомішим аргументом духовного споріднення лохвичан зі Сковородою став величний пам'ятник мислителю і поету. Тут не можна не спинитись, не задивитись, не замислитись... Піднявшись на п'єдестал, в окружжі білокорих берізок Григорій Сковорода з високо піднятою головою дивиться вдалину, в майбутнє, на нас із вами. І звертається до кожного зі словами, викарбуваними на бічній грані п'єдесталу: «Мудрують: простий народ спить і сном міцним, богатирським, але всякий сон є пробудний».
Встановлення пам'ятника Сковороді в Лохвиці, в глибинній Україні якраз і засвідчило пробудження простого народу. Сталося це на народній хвилі вшанування пам'яті філософа в його двохсотий рік народження — у 1922-му. У місті оголосили спорудження пам'ятника «народною будовою». Ширилось добровільне збирання коштів, вони надходили звідусіль. Був оголошений конкурс на кращий проект пам'ятника. Переміг у ньому скульптор Іван Кавалерідзе, на той час відомий як автор пам'ятників княгині Ользі в Києві (1911) і Тарасові Шевченку в Ромнах (1918). Скульптор вклав у роботу весь талант, душу, серце. Він обрав для свого творіння новий «революційний» матеріал — залізобетон, чим надав пам'ятникові міцності й величі.
Настав день відкриття пам'ятника видатному українцю. Кавалерідзе згадував: «Люди заповнили весь майдан... Після співу «Інтернаціоналу» і спеціально написаного до цієї події «Сковородинського маршу» голова ювілейної комісії зробив доповідь про виконання заходів щодо увічнення пам'яті Сковороди, про те, яку участь узяла в них широка громадськість. Були зачитані телеграми, що надійшли з Харкова від академіка Д. Багалія, з Полтави від Інституту народної освіти, губернського музею, наукового товариства й інших інституцій». Вдячне місто винагородило автора пам'ятника у звичний у ті важкі роки спосіб — двома пудами зерна. Справжній скарб! Про це я почув від самого Івана Кавалерідзе, коли він уже був прикутий до ліжка у своїй квартирі в Києві віком і недугою. У 1972-му, коли Україна відзначала 250-річчя від дня народження Сковороди, пам'ятник перелили в благородну бронзу — значить на віки...
Пошук лохвицького сковородинського сліду — не перший маршрут членів клубу по місцях перебування мислителя. А от харків'янин Микола Шрамко вперше приєднався до нашої мобільної експедиції. Він практично цікавився, де б зручніше прокласти туристичний сковородинський маршрут із рідної Слобожанщини, поєднати його із чорнухинськими витоками, зі шляхом на золотоверхий Київ. Адже саме на ньому, «слобожанському козакові», як його називають спільники по проекту, лежать турбота і відповідальність за «тисячу будиночків» на всеукраїнському туристичному сковородинському шляху. Саме такі місця для туризму — автомобільного, пішого, зеленого — він і шукав на Чорнухинщині й Лохвиччині. Можна тільки по-доброму позаздрити авторові Великого проекту «Сковорода-300», професору Іванові Гришину, який має такого надійного помічника у реалізації грандіозного патріотичного задуму.
Після поклоніння героям наша здружена команда у притишеному настрої вивернула автобусом на асфальтівку і взяла курс на Пирятин, а далі на Київ. Я ж залишився ще на день у Чорнухах, де закінчував середню школу, щоб замкнути «кільце» (образ-символ, який полюбляв Сковорода) поїздки «благословенними слідами» народного мислителя. Я конче хотів зустрітися з авторитетним біографом Чорнухинського краю, краєзнавцем Трохимом Зубом.
По життю — зі Сковородою Я стояв на подвір'ї садиби Сковородів, а з вулиці на зустріч зі мною йшов таким же повагом і зосередженістю, як і Сковорода на картинах художників, літній, невисокий на зріст чоловік. Свої 86 років Трохим Сергійович переклав на життєві перелоги Сковороди — і вони збіглися, реінкарнувалися в його власному житті уже в ХХ ст.
І в Трохима Зуба в минулому одвічний козацький рід. Прадід Семен Зуб прибився із Запорозької Січі — укоренилися сім'єю на болотяному березі Многи в Ковалях, зайнялися на добрі півтора століття землеробством, були як Сава Сковорода, «малоґрунтовними козаками».
А вже в наші часи наймолодший у сім'ї Трохим перебрав у спадок сковородинські здібності: рано навчився грамоти (тільки читав не Псалтир, а «Тараса Бульбу» і «Як гартувалася сталь»), гарно співав (тільки не на криласі в церкві, а в сільському клубі), добре грав (як і його земляк — на сопілці й скрипці, ще й на баяні).
Із Сковородою зазнайомився у восьмому класі. Читав у драматичному гуртку «Всякому городу нрав і права», грав Возного у «Наталці Полтавці». У переддень війни успішно закінчив Чорнухинську десятирічку (нагородили на випускному вечорі, звичайно ж, не Біблією, а «Питаннями ленінізму» Сталіна).
Війна в одну мить перекроїла плани 18-річного юнака. Замість продовження навчання його та однолітків одягли у військове дрантя, і без зброї вони кружляли польовими дорогами Пирятинщини, потім довкруж Лубен та Сенчі, й, звісна річ, швидко опинилися в Конотопському таборі на 60 тисяч полонених, де ознайомилися з «новим порядком» фашистів: голодом, прикладами, вбивчими пострілами.
Далі пунктир життя переходить у суцільну лінію страждань і тортур: утеча з табору, арешт у Чорнухах (особливо лютували свої поліцаї). Втечі та лови викінчилися врешті-решт відправленням у червні 1943-го товарняком до Німеччини. І тут знову несподівана паралель, розділена двома століттями. У пошуку знань студент Могилянки Григорій Сковорода вільно обходив університетські міста Німеччини, зокрема слухав лекції у Галле. Сковородинець Трохим Зуб майже рік по-чорному працював у будівельній фірмі «Гейнеман Мюссе» у місті Дорстені. А далі його із земляком Іваном Мицем кинули в тунелі підземного заводу на кордоні з Францією. Живі мерці довбали граніт по 18 годин на добу. Коли 22-річного Трохима визволили американці, він важив 38 кілограмів.
Закінчилося пекло, але не поневіряння. При передаванні американцями в місті Губені в грудні 1945-го німецьких каторжан (а наших співвітчизників) радянській стороні, їх зустрічали духовим оркестром і червоним полотнищем із написом: «Батьківщина вітає вас!», а вже за крок після арки на них посипалася лайка: «Зрадники! Працювали на німців!». Додому повернувся голодний і напіводягнений («На дорогу дали ложку цукру і три ложки борошна»,— згадує), і все ж, як і Сковорода, зі скрипкою в руках. А затим впродовж трьох років після закінчення вчительських курсів — робота на Волині, згодом у селах Чорнухинського району і постійна недовіра, кадебістська опіка.
Лише в 1953 році, закінчивши Київський педагогічний інститут, увійшов у старші класи Чорнухинської середньої школи учителем історії й географії. 31 рік щоранку вітався з учнями і вів їх сковородинською дорогою знання і моралі. Три десятиліття напруженої праці й творчого сковородинського «радованія»: учитель Трохим Зуб також керівник історичного клубу, учнівського хору та оркестру народних інструментів, активний лектор, завзятий краєзнавець і журналіст районної газети «Нова праця», автор статей в енциклопедичному словнику «Полтавщина». Численні педагогічні відзнаки і подяки прийшли до нього за ці роки, які теж, звичайно, не були безхмарними.
Душевній стійкості, життєвій мудрості вчився у свого земляка — Григорія Сковороди. Не просто перечитував твори, опановував його педагогічні принципи, а до 240-річчя від дня народження Сковороди створив музей, який нині переріс у великий меморіальний комплекс, написав книгу про видатного українця «Велетень думки і слова».
Так замкнулося коло моєї журналістської поїздки. Я записав сковородинську розповідь Трохима Сергійовича, прислухався до його поради: продовжити шлях до Сковороди, а він, цей вшанувальний шлях,— радісний і безкінечний. Тож заводимо разом із читачем новий «сковородинський блокнот» — на Чернігівщину, Слобожанщину і далі усе тими ж «благословенними слідами».