ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

Післязавтра українська Конституція відзначатиме черговий день народження — 13 років від моменту свого ухвалення. Хтозна, можливо, саме через недобру славу цього числа настрій не надто святковий ні у провідних політиків, ні в пересічних громадян.

Вершителі наших доль нещодавно неабияк «вляпалися» (визначення Голови Верховної Ради Володимира Литвина) із потенційними змінами до Основного закону. Тож виголошувати якісь святкові реляції нині їм, м'яко кажучи, не надто личить. Схоже, представники БЮТ і Партії регіонів зосереджені лише на одному — переконати громадськість у тому, що найсуперечливіші ідеї щодо потенційних конституційних змін (обрання президента у стінах парламенту та продовження каденції чинного законодавчого органу) належать супротивникам, але аж ніяк не їм самим.

Конституційне «дишло»?
Фактично тільки 28 червня 1996 року про щойно ухвалений Основний закон говорили з пієтетом і надією, що його подальше функціонування відбуватиметься під знаком суцільної справедливості. «Ніч, яка стала Днем Конституції» — таку характеристику отримав не лише Основний закон, а й увесь непростий конституційний процес, котрий завершився рано-вранці літнього дня тринадцять років тому.
Справді, пригадуючи атмосферу, що панувала тоді під куполом Верховної Ради, душа радіє й досі. Однак недовго, оскільки все, що відбувалося і досі відбувається з вітчизняним Основним законом після цього, підпадає під єдино правильне визначення — безлад.
Гілки влади замість того, щоб шукати між собою порозуміння, намагаються усіляко «насолити» одна одній. Коли закони працюють відлагоджено, зробити це не так-то просто. Проте коли працює правило про те, що «закон — як дишло», усе відбувається навпаки. Що вже казати, коли в ролі «дишла» використовують саму Конституцію?..
В Україні ще з 1996-го існували політики та експерти, котрі переконували: разом із ухваленням Основного закону варто було оголосити щонайменше двадцятирічний мораторій на внесення змін до нього. Інакше в кожного нового покоління політиків виникатиме нестримне бажання підкоригувати його текст «під себе».
Опоненти такої позиції запевняли, що це зайве. Мовляв, парламент і так запровадив складний механізм унесення змін до Основного закону, а отже, якихось містечкових новацій вдасться уникнути.
Частково носії такої позиції мали рацію. Адже в 2000 році, нещодавно переобраний на другий термін президент Леонід Кучма, попри всю рішучість, так і не спромігся провести в життя ідею про значне підсилення власних повноважень. Навіть попри те, що на проведеному тоді референдумі (чи все ж таки псевдореферендумі?) переважна більшість громадян підтримала запропоновані Кучмою ініціативи. Верховна Рада не погодилася імплементувати норми про двопалатність ВР, про додаткові можливості президента щодо розпуску парламенту та низку інших «ноу-хау».

Життя і смерть «священної корови»
Утім, зробити з Конституції «священну корову» не вдалося. Головний клубок проблем почав стрімко розмотуватися після 2004-го, коли до Основного закону було внесено суттєві корективи. Якщо до того основна вісь конфліктів існувала між президентом і парламентом, то після реформи спільної мови ніяк не можуть знайти глава держави та Кабінет Міністрів.
Щодо цього уже написані цілі трактати, однак тема президентсько-урядових протистоянь лишається «нев'янучою». Причому, як справедливо зауважує чимало експертів, так сталося не в останню чергу тому, що зміни до Основного закону вносили в розпал президентської кампанії.
Не можна виключати, що попри всю суперечність ідей Леоніда Кучми, про які йшлося вище і які екс-президент намагався утвердити після свого повторного переобрання на найвищу посаду, реформа влади зразка 2000 року була б значно збалансованішою. Адже відповідні конституційні зміни готували скрупульозно. До того ж ніякої кулуарності в той час не було й близько. Так, чимало політиків на чолі з лідером Соцпартії Олександром Морозом їх категорично не сприймали. Але все відбувалося відкрито. Тож лише тепер, коли ми стали свідками недавніх нездійсненних «брудершафтів» між Юлією Тимошенко та Віктором Януковичем, можна переконатися у справедливості приказки про те, що все пізнається в порівнянні...

Президентська «принциповість»
Отже, одним із головних запитань, котрі масово народжуються у стомлених від політики головах українських обивателів, є таке: чи варто взагалі вести мову про конституційні зміни у період наближення зміни влади?
Пригадується, коли Леонід Кучма влітку 2003-го несподівано розпочав конституційну ревізію в бік розширення парламентаризму, чимало політиків були шоковані. Адже про потенційне збільшення повноважень Верховної Ради заговорила та сама людина, котра ще якихось три роки тому намагалася ці самі повноваження максимально урізати! Що найцікавіше, так зване громадське обговорення тих ініціатив Леоніда Даниловича (референдуму, слава Богові, тоді вже не проводили) показало: його знову активно підтримують. Чи то просто обговорення були своєрідними...
Водночас прибічники реформування Конституції тоді запевняли: Кучма робить надзвичайно мудро, оголошуючи про потенційну реформу незадовго до свого, так би мовити, сходження з великої політичної арени. Мовляв, потенційні зміни тепер (на відміну від 2000 року) готує не під себе. Тож може значно глибше поглянути на проблему і знайти найвдаліше рішення.
Скептики такий підхід не поділяли. Вони навпаки переконували громадськість у тому, що Леонід Данилович, розуміючи неминучість перемоги на президентських виборах нелюбого його серцю Віктора Ющенка, намагається залишити його з мінімальними повноваженнями. Саме ці аргументи виглядали значно переконливіше.
Хай там як, але, повторимося, конституційні зміни (поки єдині на сьогодні від моменту існування Основного закону) побачили світ саме на зламі політичних «епох» Кучми та Ющенка. Проте Віктор Андрійович ніколи не був прибічником упровадження реформи аля Леонід Данилович. На одночасне голосування за внесення змін до Основного закону і до закону про вибори він погодився лише тому, що іншого виходу в нього на той час не було.
Та й низка соратників Ющенка переконували: нині головне — виграти вибори. А там, дивись, і з нелюбою реформою можна буде якось розібратися, скажімо, ліквідувавши її, та й квит. Задля справедливості варто наголосити, що надмірних зусиль стосовно можливої ліквідації політреформи Віктор Ющенко не виявляв. А, може, не знав, чи потрібні йому попередні повноваження? Бо ж перший рік його президентства минув саме з ними. А толку...

Як народжуються проекти
Нинішня активізація конституційного процесу бере початок ще з минулого року. По-перше, Віктор Ющенко створив спеціальну конституційну комісію, котра покликана була напрацювати необхідні зміни. Показово, що спершу до складу цього органу були запрошені представники провідних політичних сил. Однак «регіонали» швидко зметикували, куди «дме вітер». Глава держави, точніше його конституціоналісти у своїх проектах фактично відстоювали повернення до сильної президентської республіки. Партія регіонів на той момент більш-менш визначилася з пріоритетами і активно лобіювала якнайширше втілення в державі парламентаризму. По суті, стала першою політичною силою, котра відкликала своїх представників із президентської конституційної комісії.
Паралельно не припинялися консультації між провідними політиками щодо можливості ухвалення змін до Основного закону, так би мовити, в обхід президентських ініціатив. Особливо після того, коли Віктор Ющенко відверто оголосив, що має намір удатися до «референдумного» способу ухвалення Конституції. Власне, від цієї ідеї він не відмовився й досі, але про це трішечки згодом.
Президентський проект потенційних змін до головного документа держави остаточно побачив світ цієї весни. Тобто в момент, коли керувати країною Вікторові Андрійовичу залишилося менше, ніж рік (можливі варіанти перенесення президентських перегонів ми поки що не розглядаємо, хоча, як мовиться, все може бути). Отже, фактично Ющенко цілковито повторює шлях свого попередника, котрому також «припекло» змінювати Основний закон наприкінці його повноважень.
Щоправда, сутність тодішнього бестселера Леоніда Кучми (більша частина якого нині діє як Конституція) і нинішнього проекту Віктора Ющенка є діаметрально протилежними. Бо чинний глава держави усе-таки надумався повернути в Україну сильну президентську вертикаль. У його проекті є норми і про двопалатний парламент, і про відродження чіткої виконавчої вертикалі, зав'язаній на Президентові... Словом, у разі успіху цього проекту (в який, щоправда, ніхто із серйозних політиків поки не вірить) майбутньому президентові можна буде не перейматися розподілом владних повноважень.
Венеціанська комісія — з президентським варіантом.

Бо інших просто не існує?
Трохи більше тижня тому цей варіант проекту нового Основного закону (бо йдеться саме про новий документ, а не про зміни до чинного) отримав позитивний висновок Венеціанської комісії Ради Європи. За словами міністра юстиції Миколи Оніщука, «комісія дала позитивну оцінку проекту Президента як такому, що відповідає стандартам Ради Європи і Європейській правовій конституційній доктрині».
Комісії особливо сподобалися запропоновані зміни до судоустрою: безстрокове призначення суддів, коригування складу Вищої ради юстиції й нових положень щодо прокуратури. «Проект відображає вже не радянську модель цього органу, а модель прокуратури, що відповідає європейським стандартам і зобов'язанням України перед Радою Європи»,— констатує пан Оніщук.
У той же час, за його словами, критиці Венеціанської комісії піддалися кілька норм. «Комісія вважає надмірною необхідність затвердження якихось змін до Конституції тільки на референдумі,— продовжує міністр юстиції.— Крім того, експерти висловлюють думку, що напівпрезидентська система може зберегти потенційний конфлікт між Президентом і Кабінетом Міністрів».
Зрештою, цілковитого захоплення, вочевидь, ніхто не очікував. Головне — загальне позитивне враження, що його висловили представники Венеціанської комісії. У цьому факті є також як мінімум два знакові моменти.
По-перше, показово, що вердикт європейців фактично збігся в часі із коаліційним фіаско між БЮТ і «регіоналами». По-друге, дивно, чому факт позитивного сприйняття європейцями президентського варіанта викликав такий резонанс у вітчизняному політикумі? Зрештою, проект Віктора Ющенка багато в чому співзвучний з найпершим варіантом конституційного проекту, що його напрацювала конституційна комісія у 1995 році. Тодішній глава держави Леонід Кучма на тому етапі зумів відстояти у проекті низку положень, котрі згодом, у процесі доопрацювання Основного закону у Верховній Раді, відпали. Найзнаковішою нормою можна вважати двопалатність парламенту.
Так от, тому проектові Конституції Венеціанська комісія також давала позитивну характеристику. А в Європі якось не прийнято ухвалювати діаметрально протилежні рішення, котрі стосуються ідентичного предмету розгляду.

* * *

Тепер повернімося до президентської ідеї остаточно затвердити нову Конституцію на всеукраїнському референдумі. Уже згадуваний міністр юстиції Микола Оніщук заявляє: якщо парламент схвалить президентський проект Основного закону, то Віктор Ющенко буде зобов'язаний (!) винести його на всенародний референдум.
Свою позицію міністр аргументує тим, що однією з ключових норм згаданого проекту є корекція механізму внесення змін до Основного закону: «Річ у тім, що цей проект вносить зміни в перший розділ «Загальні положення», третій розділ, де йдеться про народне волевиявлення, і в тринадцятий розділ про внесення змін до Конституції. Таким чином, у випадку схвалення парламентом відповідних змін, у Президента виникне конституційно-правовий обов'язок винести документ на референдум».
Загалом така схема також може виявитися непростою (не кажучи про те, що в парламенті ніяк не хочуть шанувати президентський проект). Адже нині навіть важко передбачити, що від нього залишиться після депутатського розгляду (якщо такий відбудеться). Депутати, охочі до законотворення, можуть порвати його, «як мавпа газету».
«Ну а народ?» — запитаєте ви. А народ у нас завжди вважався набагато мудрішим за власних поводирів. Тож на потенційному референдумі він зможе це продемонструвати. От тільки чи візьметься хтось передбачити наслідки?..

Ярослав ГАЛАТА

також у паперовій версії читайте: