КОАЛІЦІЙНИЙ «ЛІТАК» ЙДЕ В ПІКЕ
СХОЖЕ, ЩО У ПРЕЗИДЕНТА ВІКТОРА ЮЩЕНКА НЕЗАБАРОМ ЗНОВУ МОЖУТЬ ВИНИКНУТИ ПІДСТАВИ ДЛЯ РОЗПУСКУ ВЕРХОВНОЇ РАДИ

Після того, як ідея зі створення так званої «широкої коаліції» наказала довго жити, вітчизняний політикум, удосталь позвинувачувавши один одного, перейшов на обговорення інших тем. Одну з новин несподівано підкинув колишній мер Києва, а нині народний депутат із фракції «Наша Україна — Народна самооборона» Олександр Омельченко. Минулого тижня невтомний Сан Санич оголосив, що залишає лави парламентської коаліції.
Така заява Омельченка викликала неабиякий резонанс. По-перше, це вже стає знаковим, що саме на початку літа хтось із екс-«більшовиків» заявляє про своє подальше ігнорування коаліційних законів. Тим, хто забув, нагадаємо: торік 6 червня попередню коаліцію ледь не поховали бютівець Ігор Рибаков і «нашоукраїнець» Юрій Бут.
Попередня парламентська більшість складалася із 227 народних обранців. Тож вихід двох представників мав би означати припинення діяльності коаліції, адже сумарно вона не набирала необхідного мінімуму для ухвалення будь-якого рішення.
Утім, тодішні прибічники існування більшості бодай у такому непривабливому вигляді заявляли, мовляв, коаліція — це утворення, котре існує не на індивідуальній, а винятково на фракційній основі. Оскільки ні БЮТ, ні «Наша Україна — Народна самооборона» офіційного рішення про вихід із коаліції на той час не ухвалювали, говорити про смерть більшості передчасно. Це вже згодом у вересні, помітивши неабияке зближення між бютівцями та представниками Партії регіонів, «НУ–НС» оголосив про свій вихід із лав коаліції.
Нинішня ситуація з Омельченком діаметрально протилежна. Чинна парламентська більшість офіційно не мала 226 голосів від моменту її заснування у грудні 2008 року. До нинішнього демаршу екс-мера столиці України коаліція налічувала лише 212 депутатських душ. Це — 155 представників блоку Юлії Тимошенко (згадуваний Ігор Рибаков не побажав приєднуватися і до нового коаліційного конгломерату), усі двадцять нардепів із блоку Володимира Литвина і 37 парламентарів з фракції «Наша Україна — Народна самооборона». Нагадаємо, загалом «НУ–НС» представлений у Верховній Раді 72 депутатами.
Отже, при формуванні чинної коаліції її натхненники виходили з того, що фракція «НУ–НС» більшістю голосів (37 проти 35) ухвалила рішення про приєднання до більшості. Тепер вихід Олександра Омельченка означає, що в «Нашій Україні — Народній самообороні» прибічники і супротивники подальшого перебування під спільним «дахом» з БЮТ і блоком Литвина поділилися навпіл. Тож «НУ– НС» більше не можна вважати повноправним учасником більшості.
Коли для збереження свого прем’єрського крісла Юлії Тимошенко конче потрібне було бодай формальне існування більшості (результативних голосувань без регулярного «рекрутування» комуністів усе одно не можна було забезпечити), вона трималася за згаданих 37 «нашоукраїнців» з усіх сил.
Хоча можливостей «поховати» коаліцію ще раніше було достатньо, наприклад, після того, як значна частина БЮТ проголосувала за відставку міністра закордонних справ Володимира Огризка. Він, як відомо, справедливо вважався продовжувачем політики Бориса Тарасюка на цій посаді. Саме Тарасюк торік у грудні доклав чи не найбільше зусиль для того, щоб більшість «нашоукраїнців» підтримала приєднання до «коаліції трьох». Отже, після відставки Огризка Борис Іванович цілком міг би, що називається, грюкнути дверима. А разом з ним і решта депутатів, котрі у фракції «НУ–НС» представляють Народних рух України, що його очолює Тарасюк.
Проте від такого вчинку Борис Іванович утримався. Натомість незабаром над більшістю нависла нова загроза. Цього разу після ще досі до кінця не зрозумілого інциденту з міністром внутрішніх справ Юрієм Луценком у Франкфуртському аеропорту. Політичні експерти подейкували, що у разі «здачі» Луценка з боку Юлії Тимошенко, коаліція остаточно «затріщить» по всіх швах, оскільки після ймовірної відставки свого лідера з міністерської посади тепер уже представники «Народної самооборони» могли оголосити про припинення членства у без того напівживій більшості.
Як відомо, відставки Юрія Луценка тоді не відбулося. «Випускання пари» обмежилося лише створенням кількох парламентських слідчих комісій, котрі досі намагаються розібратися, що сталося з міністром і його сином в одному з німецьких аеропортів.
Однак невдовзі після початку роботи згаданих комісій прізвище Юрія Луценка відійшло на другий план. Адже завершальна стадія переговорного процесу зі створення мегакоаліції у складі БЮТ і Партії регіонів вийшла на поверхню. За великим рахунком, ще тоді пробютівські члени «Нашої України — Народної самооборони» мали б серйозно замислитись над своїм майбутнім. Адже вони не могли не усвідомлювати: намагання Юлії Тимошенко залучити до мегакоаліції ще й частину «НУ–НС» є нічим іншим, як намаганням «відбілити» власний імідж в очах потенційних виборців. Через намагання тісно співпрацювати з тими, хто ще вчора піддавався неймовірній обструкції, імідж лідерки БЮТ суттєво підупав.
Пригадується також низка заяв представників «Нашої України — Народної самооборони» про те, що наприкінці травня — на початку червня, попри всі намагання, їм так і не вдалося домогтися зустрічі з Прем’єр-міністром. Отже, особливої підтримки від них у той час Тимошенко вже й не очікувала?..
Нинішній тиждень не був пленарним. Тому питання про подальше існування коаліції після демаршу Олександра Омельченка поки зависло в повітрі. Однак це зовсім не означає, що так буде завжди. Рано чи пізно фракція «Наша Україна — Народна самооборона» мусить визначитися зі своїм подальшим перебуванням у лавах більшості так би мовити на офіційному рівні. Якщо заміни Омельченку не вдасться відшукати, доведеться визнати: «НУ– НС» поза коаліцією.
Тоді спікер чи котрийсь із його заступників змушений буде оголосити про це з парламентської трибуни. А вже за цим розпочнеться відлік «магічних» тридцяти днів, після завершення яких у Президента виникне законна підстава розпустити Верховну Раду.
Схоже, що ключові політичні гравці поступово готуються саме до такого розгортання подій. Нещодавно секретар Ради безпеки та оборони Раїса Богатирьова заявила про необхідність проведення дострокових парламентських перегонів ще до президентських виборів. «Для виходу на нову траєкторію розвитку зі знаком «плюс» потрібно неминуче «перевантажити» владну політичну систему,— вважає вона.— Це можна зробити виключно шляхом дострокових виборів до парламенту, якому сьогодні довіряють лише близько двох відсотків виборців і який є непереборним джерелом політичної корупції та нестабільності». Власне, у тому, що новообраній Верховній Раді (коли б не відбулися наступні парламентські вибори) довірятиме набагато більше громадян, можна також засумніватися. Надто потужний заряд негатива увібрав за останні роки парламентаризм як такий.
Однак ідея Богатирьової (чи все-таки Віктора Ющенка?) нині не сприймається політиками як щось нездійсненне. Так, Голова Верховної Ради Володимир Литвин не виключає саме такого розвитку подій. За його словами, дострокові парламентські вибори можуть бути ініційовані деякими політиками для того, «щоб зменшити шанси своїх конкурентів, провести чистку рядів, відтермінувавши (увага!) президентські вибори».
А що, парламентської постанови про дату проведення виборів глави держави досі немає і поки не зрозуміло, коли вона з’явиться. А коли для розпуску Верховної Ради виникнуть реальні підстави, то парламент може й не встигнути ухвалити таку постанову.
Цікаво також, що Володимир Литвин прогнозує: після президентської кампанії розпочнеться тотальна заміна кадрів і міграція політиків, які, за його висловлюванням, «не встигнуть на літак». Дивно лишень, що сильні світу цього досі не второпали: «квитків» на такий літак недостатньо. Варто ще й подбати про надійність «пілотів», щоб постійно не йти у піке.

Руслан ІВАНІВ

також у паперовій версії читайте:

---