СВЯТИНІ КИЄВА ЧАСІВ ІГОРЕВИХ
Після таємничої смерті Віщого Олега у Києві почав княжити Ігор, якого деякі джерела називають сином легендарного Рюрика. Перше, що зробив Ігор, пішов походом на плем’я деревлян (вони мешкали на території сучасної Житомирщини зі столицею Коростень), які перестали підкорятися Києву після смерті Олега, і підкорив їх. Як наголошує історик М. Брайчевський, Ігор продовжив об’єднання руських земель і східнослов’янських племен навколо Києва, проголошеного Віщим Олегом «матір’ю міст руських».
Деякі невеликі міста активно опиралися владі Ігоря. Новгородський літопис повідомляє: «І не здавалось одне місто, що називалося Пересічен. І стояли біля нього три роки, і ледве взяли».
Після того Ігор уклав мир із печенігами, які саме тоді з’явилися на Русі, й пішов походом на Візантію. Візантійці, зустрівшись із великим руським військом, попросили Ігоря не воювати з ними, а взяти данину, навіть більшу за ту, яку брав Олег. Ігор скликав свою військову дружину на раду, і та сказала, що хоче, не бившись, мати золото. Тоді Ігор уклав із візантійцями договір, подібний до того, який уклав Олег, але більший.
Мирний договір між Києвом і Константинополем мав величезне значення для Русі, бо засвідчував міжнародний престиж Києва і всієї давньоруської держави. У цій угоді було обумовлено статус послів, купців, утікачів, умови прийняття у візантійських портах руських кораблів і проживання руських мужів у Константинополі, який на Русі вважали царем міст — Царгородом. Було визначено ворота Константинополя, через які посли чи купці з Русі мають прибувати до цього міста (при цьому не мати зброї). Було також встановлено правила взаємної допомоги кораблям однієї держави в іншій, коли трапляється аварія і корабель хвилею викинуто на берег.
Договором було знову засвідчено статус, ієрархію міст Київської Русі — спершу названий Київ, потім Чернігів, потім Переяслав, а далі без називання — «інші городи». Окремо у договорі визначено статус Корсуня — міста, яке пізніше, в епоху хрещення Русі при онукові Ігоря — Володимирі, буде завойоване русами й потім передане Візантії у придане при одруженні Володимира з візантійською принцесою. Місто Корсунь і «Корсунська сторона», згідно із відзначеною в угоді позицією візантійців, не мали підкорятися владі руських князів. Корсунцям було дозволено риболовлю в усті Дніпра. Угода була скріплена клятвою з обох сторін.
Посли руського князя уклали описану угоду у Візантії й після того прибули до Києва разом із грецькими послами. Ігор на підтвердження укладеного документа й сам дав клятву: «І на ранок прикликав Ігор грецьких послів, і прийшов на пагорб, де стояв Перун, і поклали вони свою зброю, і щити, і золото, і дав Ігор клятву, і мужі його, і ті язичники, які були на Русі, а християни клялися у церкві святого Іллі, що стоїть над ручаєм у кінці Пасинчої бесіди».
Таким чином, «Повість временних літ» повідомляє нам важливу інформацію про стародавній Київ. Ми дізнаємося про існування на одному з київських пагорбів (на жаль, не зазначено, на якому саме) ідола Перуна — бога-громовержця, що вважався головним богом Русі. Як засвідчує візантійський автор Прокопій Кесарійський, ще за кілька століть до того на Русі був у великій шані верховний бог — «творець блискавок» (це міг бути саме Перун, якого можна зблизити із образом Кия, атрибут якого — палиця як символ громовержця). З пізніших повідомлень того самого літопису дізнаємося, що Перун та інші ідоли стояли у Києві на пагорбі «поза двором теремним», тобто не на тій території, де розташовувалися князівський двір і палац.
За відомостями археологічних розкопок, проведених у багатьох великих і малих містах Київської Русі, археологи зробили важливий висновок про те, що руські міста у часи язичництва чітко розподілялися на два райони — сакральний і світський. З цими відомостями узгоджується припущення про двовладдя у язичницькій Русі (Аскольд і Дір, Олег і Ігор, Ольга і Святослав). Давно звернули увагу на те, що літопис указує на поховання Аскольда і Діра, вбитих начебто водночас у різних місцях Києва. Як вважають, один із них був священним правителем, а другий — світським.
Варто звернути увагу також на київську церкву святого Іллі, про котру літописець (що жив приблизно через два століття після Ігоря) пише як про сучасну йому — у теперішньому, а не минулому часі. Це перша відома християнська церква Києва, котру, як припускають, побудував Аскольд майже за століття до Ігоря. Вкрай важливо, що Ілля у християнстві уявляється таким самим небесним громовержцем, як і Перун. Очевидно, князь, який будував першу в Києві церкву, зробив мудро: як головним осередком язичництва було капище громовержця Перуна, так осередком християнства стала церква громовержця Іллі. Це нагадує християнський культ святого Власія (якого в народі називали Волосом), котрий замінив собою культ бога багатства, худоби, потойбічного світу і мистецтва Велеса. Мешканці Київської Русі звикли до культу грому і блискавки, шанували дуби як символи громовержця і тривалий час визнавали за святих людей, яких убило блискавкою. Тому їм простіше було прийняти культ християнського громовержця — Іллі. Так язичництво вплинуло на вибір святого покровителя першої християнської церкви Києва.
Важливо наголосити, що Київ у часи Олега й Ігоря, як і в попередні роки, був потужним торговельним центром міжнародного значення (невипадково у договорах із греками особливе місце займають права київських купців). Як зазначає згадуваний нами М. Брайчевський, на першу половину першого тисячоліття нової ери припадає близько 40 знахідок монетних скарбів і окремих монет на території Києва (які налічують разом приблизно 5–6 тис. римських монет), а на VIII–Х ст. припадає близько 30 знахідок скарбів, до яких входять понад 10 тис. візантійських і арабських монет, тобто вдвічі більше за кількістю, але протягом майже вдвічі меншого періоду. Це свідчить про значну активізацію торгівлі Києва з іншими містами, зокрема й територіально віддаленими. Так, Київ активно торгував із Арабським халіфатом задовго до Олега й Ігоря. «Можна вважати, що міжнародна торгівля Києва у ІХ–Х століттях була дуже інтенсивною»,— робить висновок М. Брайчевський.
Останнім політичним вчинком Ігоря став похід на північних сусідів Києва — деревлян, із підкорення яких князь почав своє правління. Військова дружина вимагала від Ігоря взяти з деревлян велику данину. Ігор послухав нерозумної думки і влаштував похід, але був убитий деревлянами. Як повідомляє літописець, Ігорева могила збереглася біля Коростеня до часів написання літопису. Цікаво, що це повідомлення прийшло у літопис із фольклорних джерел і має поетичну форму.
Цікаво, що і правління Олега, і правління Ігоря тривало один термін, що являє собою фольклорне, казкове число — «тридцять літ і три роки» (Олег — з 879 до 912 рр., Ігор — з 912 до 945 рр.). Проте дослідники вважають, що такі числа не цілком відповідають реальним історичним датам і пов’язані, певніше за все, з легендарними уявленнями, ніж із фактами.