МАМУТ ЧУРЛУ:«ПОЛІТИКИ РОЗ'ЄДНУЮТЬ
І ВЛАДАРЮЮТЬ,
МИТЦІ — ОБ'ЄДНУЮТЬ»
Київ, слава Богу, не обділений мистецькими подіями. Деякі з них вирізняються надзвичайною значущістю. Приміром, нещодавно в одній точці зійшлися кілька видатних «факторів»: у неперевершеному Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків влаштовано дивовижну виставку «Кримський стиль», ініціатором якої є знаний кримськотатарський художник Мамут Чурлу.
Саме з ним відбулась наша бесіда.
Народився Мамут Чурлу 1946 року в Узбекистані. Закінчив музикознавчий факультет Новосибірської консерваторії імені М. Глінки, затим — художній відділ Ферганського училища мистецтв. У 1986 році повернувся на батьківщину до Криму. У 1995–1996 роках керував проектом відродження кримськотатарського народного килимового ткацтва. Автор численних персональних виставок як гобеленник і живописець. Член Національної спілки художників і Національної спілки народних майстрів України.
Митець постійно експериментує з матеріалами та техніками, комбінує різні види народного мистецтва. Уперше використав традиційний орнамент кримськотатарської вишивки в живописі, станковому шитві, килимарстві, постійно працює над новими ескізами для кераміки та шкіри. Мамут Чурлу публікує мистецтвознавчі дослідження різних видів народних ремесел. Улітку 2005 року в Криму організував науково-практичний семінар з вивчення орнаментики кримськотатарської вишивки. Учасники, представники різних національностей, працювали з численними матеріалами, зібраними організатором семінару в різних музеях України, Росії, Німеччини та в польових експедиціях. Цим було закладено масштабний проект «Кримський стиль» з відродження духовної спадщини традиційного татарського мистецтва. Результатом стала серія виставок у містах України сучасних творів у народному стилі, виконаних кримськотатарськими майстрами.
Творча група «Чатир-Даг», створена з ініціативи Мамута Чурлу, поставила за мету відродити багате духовне надбання кримської культури, зокрема, налагодити виробництво предметів декоративно-прикладного мистецтва для сучасного побуту.
— Пане Мамуте, за яких обставин Ви повернулася на батьківщину предків, звідки Ваших батьків депортували під час Великої Вітчизняної війни?
— Так, я все життя прожив у Фергані (Узбекистан). Народився, до речі, першого березня 1946 року, я так розумію: батьки «запроектували» мене, коли закінчилася війна, наприкінці травня, в них з'явилася надія на краще життя, батько просив в Аллаха сина (у мене вже були дві сестри).
На батьківщину предків потрапив уперше за таких обставин. У 1987 році Спілка художників СРСР (монополіст з виконання всіх художніх робіт і власник чималих фінансів) відправила мене у відрядження на два з половиною місяці у складі всесоюзної творчої групи з міні-текстилю на свою базу — до Будинку творчості імені Коровіна в Гурзуфі. Я ознайомився не тільки з природою та культурою Криму, а й побачив татарське мистецтво, про яке не знав абсолютно нічого, але збагнув, що воно цікаве, високе, гідне вивчення і розвитку, для мене це мало дуже велике значення.
Водночас зіткнувся з підлою національною ситуацію. Перед тим як летіти до Криму, я повинен був потрапити до Ташкента, щоб узяти в Спілці художників відповідні документи. У Ферганському аеропорту метушилися якісь дивні люди в цивільному, у залі реєстрації — теж, міліціонер під час посадки запитав: «Куди летите?». Я відповів: «До Криму». Він почервонів, схопив мій квиток, кудись мене потягнув: «Ідемо», біля реєстрації сказав щось старому в цивільному, той забелькотів, що я не маю права нікуди летіти, мушу здати квиток, і далі в такому ж дусі... Одне слово, КДБісти.
— Їх стурбувало, що кримський татарин летить до Криму?
— Безсумнівно. У той час національний рух влаштовував мітинги, демонстрації — у Москві, Криму, через це татар нікуди не пускали, не зважаючи на мету і причини поїздок, я, наприклад, їхав у відрядження, мене проводжали друзі-свідки. Усе це було огидно й безглуздо, я відразу здав квиток, сів на потяг і вранці був у Ташкенті. У Спілці художників здійняв галас, і мене не насмілилися в аеропорту хапати, затримувати. У Криму пасажирів з усіх літаків розділяли на «хворих і здорових»: перевіряли паспорти і під виглядом карантину затримували кримських татар і кудись відводили, а решту випускали з накопичувача на територію аеропорту. Мене виручив відрядний документ, завдяки якому я виявився «здоровим».
Дорогою до Гурзуфа люди сміялися, показуючи на якісь карантинні смуги, я запитав: «А що за хвороба тут з'явилася?». «Хвороба кроликів»,— відповіли. Під виглядом карантину зупиняли будь-яку машину і, якщо в ній були татари, завертали назад. Ось так я безпосередньо зіткнувся з переслідуваннями за національною ознакою.
У Гурзуфі познайомився з художницею з Москви, теж текстильницею, але вона писала ще картини, її стиль, манера і принцип роботи мене страшенно зацікавили, — вона вміла пейзаж спростити, стилізувати, від цього він ставав надзвичайно виразним. Я спробував у такому ж ключі малювати. Вийшло.
Коли повернувся до Фергани, покинув текстиль і захоплювався тільки живописом. Це був поворотний пункт у творчості. Із планшетом я ходив різними шляхами від кишлака до кишлака, і метод стилізації допомагав мені будь-який мотив, здавалося б, і непоказний, перетворювати на щось значне, цінне, дуже цікаве. Нинішня реалістична школа вчить, узагалі-то, простих речей, які стали банальними через те, що всі (починаючи з передвижників) повторюють їх мільйони разів.
Мене запросили влаштувати виставку в Російському драматичному театрі в Ташкенті. Разом з текстилем я привіз ще й картини, це було доволі несподівано для всіх, половину творів одразу закупило Міністерство культури, половину — перші підприємці, кооперативи, повезли продавати в Москву, у Париж, колекціонери з Росії зацікавилися.
Наближався 1989 рік. Я нестерпно відчув могутнє притяжіння Криму, ніби хтось нашіптував, що я маю виїхати туди назавжди. Для мене було надзвичайно важливим одне питання: чи зможу я там творити як художник. Поїхав на місяць до Бахчисарая, намалював серію картин, переконався, що кримська тема піддається: пейзажі, натюрморти передавали атмосферу того часу, мали політичний підтекст, стали більш декоративними, плакатною мовою заговорили.
У Фергані завантажив свій нехитрий скарб у контейнер, відправив його 27 травня 1989 року. П'ятого червня спалахнули криваві події з турками-месхетинцями, з Узбекистану всі, хто міг, почали тікати.
— Доля виштовхнула Вас звідти в потрібний момент.
— Так, трішки б забарився, то не дістав би контейнера і ніколи не вибрався. Ангел-охоронець виштовхнув з Фергани, хоча я виїхав у нікуди, у Бахчисараї в мене не було ні житла, ні грошей. Спасибі знайомим художникам, вони орендували старий будинок, улаштували майстерні, зокрема, приготували мені кімнату, куди я завіз речі. Одразу почав діяти, шукати, стояв півроку в пікетах біля обкому партії в Сімферополі (нині там Верховна Рада Криму). Я був серед перших, хто одержав ділянки. Узяв кредит, звів двоповерховий будинок. Коли почав будувати, народилася дочка Аліме, вона тепер закінчила другий курс інституту. Двадцять років пролетіли, як одна мить.
— На новому місці в певному розумінні починають з нуля. З чого Ви розпочали?
— Взявся до відродження народного татарського мистецтва, передовсім килимарства. Зібрав матеріал (дуже допоміг досвід участі в міжнародних симпозіумах з килимарства в Баку та Ленінграді), опублікував статтю, збірник орнаментів, у 1994 році організував експедицію до Судану, де вдалося зафіксувати унікальні зразки традиційного килимарства. Отож накопичилася певна база, під яку Американський донорський фонд «Counterpart» надав гроші. Грант удалося використати за призначенням з величезними зусиллями, це була ледве не детективна історія, бо гранти, що почали надходити з-за кордону, ставали здобиччю нечесних людей. Та килимарство ми відродили.
— Ви обросли молодими соратниками, консолідуєте ветеранів. Яким чином?
— Років п'ять тому за порадою Володимира Прядка, тодішнього голови Спілки народних майстрів України, я зібрав колег, разом ми підготували виставку в новому будинку Спілки. Виставка показала: як добре, коли ми, представники різних видів декоративно-прикладного мистецтва, об'єднуємося, це справляє враження на глядачів, формує позитивне ставлення до татарської культури. Згодом ми влаштували понад двадцять виставок у містах України й за кордоном: у Львові, Кам'янці-Подільському, Києві, Донецьку, Маріуполі, Севастополі, Євпаторії, Сімферополі, Бахчисараї, Москві, Варшаві, Анкарі.
Я співпрацюю з молоддю для того, щоб зміцніла основа нашого мистецтва і культури. На жаль, у Криму дотепер немає навчальних закладів, що готують фахівців у галузі народного декоративно-прикладного мистецтва. Тому гуртую майстрів. У 1996 році до мене звернулась по інформацію щодо орнаментів вишивальниця Тамара Ключкіна, я дав їй свій посібник, пояснив, як будувати композицію традиційних мотивів. Нині вона працює блискуче. Трішки пізніше познайомився з керамістом Рустемом Скибіним, він виготовляв звичайні сувеніри на невеличкій фабриці. Я навчив його найпростіших орнаментальних рослинних композицій. Тепер він — справжній майстер-орнаменталіст, за 10 років подолав великий шлях розвитку, чудово мислить, створює цікаві композиції, має свою майстерню, його знають далеко за межами Криму.
Полку учнів прибуває. Щоб ґрунтовно навчати молодь, я досліджую народні орнаменти, розшифрував їх, оприлюднив кілька статей на цю тему. Це основа, яка дає молодим майстрам змогу працювати свідомо.
Традиційне мистецтво вишивки було камерним (житла були невеличкі), ми і його відновлюємо, підтримуємо, але нині потрібно створювати інтер'єри великого розміру, отже, треба збільшувати розміри виробів. Для цього шукаємо і знаходимо досвід інших народів, приміром, в узбецькому й українському мистецтві (використовуємо прийоми створення великої плями Марією Примаченко). Мистецтво завжди розвивалося завдяки взаємопроникненню, взаємовпливу культур, тож за основу беремо свою національну орнаментальність і запозичуємо дещо в технічному і композиційному аспектах в інших народів, а в підсумку творимо сучасне національне мистецтво. Орнаменти вишивок використовуємо у виробах з дерева, кераміки, металу, шкіри.
— Свій проект Ви назвали «Кримський стиль». Чому?
— Гадаю, зокрема й тому, що в Криму намагаються насадити щось незрозуміле. Я маю на увазі чиновників. Наприклад, коли прем'єр-міністром Автономної республіки Крим був Анатолій Матвієнко, мене викликали до Міністерства культури і сказали: «Матвієнко хоче створити кримський сувенір». Я відповів: «Будь ласка, є керамічні тарілки, можна зобразити кримську специфіку через орнаментальний мотив букета».— «Ідея гарна. Але там повинен бути головний елемент — український». Я кажу: «А Крим не Україна? І що таке український орнамент? На Полтавщині — свій український орнамент, на Київщині — свій, на Львівщині — свій, на Гуцульщині — свій. А «взагалі» українського орнаменту, про який можна сказати, що він головний, нема. У кожної області України є своє обличчя, й у Криму є своє лице. Крим — це частина України, наша кримськотатарська культура — частина української культури. Яка тут може бути інакша політика?». Знову наполягають: «Є ваш кримськотатарський орнамент, а наш український — головний, над вами». Ось яка нісенітниця.
Коли ми жили в Середній Азії, наші роботи потрапляли в усі музеї Радянського Союзу — від Бреста до Владивостока. В Україні — незрозуміла ситуація: у жодному київському музеї немає жодного твору кримськотатарського художника. Ми як прокажені. Нам кажуть: «Є музеї в Криму, ось там і розміщуйте, там ваша «єпархія». Отож навіть якщо татарин і тричі геніальний, його твори опиняться перед «шлагбаумом».
У наших лавах є майстер-ювелір з діда-прадіда Айдер Асанов, його доля — це доля нашого мистецтва. У дванадцятирічному віці він був депортований, ювелірної справи навчався в майстерні свого батька, нині створює фантастично красиві шедеври в техніці філіграні. Але після повернення до Криму десять років нікому не був потрібен, поневірявся по селах, працював музикантом, різником, будь-ким. На турецькі гроші йому купили будинок, майстерню в Бахчисараї. Відтоді його мистецтво утвердилося, розквітло. Тепер воно потрібне всім, усіх цікавить. Асанов створив школу, має численних учнів. Його вихованці навчаються у Львівській академії мистецтв, у кримських ВНЗ. Але зверніть увагу: наше мистецтво підтримують американські і турецькі гроші. А куди йдуть українські гривні, асигновані на культуру? Ось питання. Недавно майстер Асанов відзначив вісімдесятилітній ювілей, він вражає своїм мистецтвом, у нього чимало персональних виставок. Якби він був українцем, росіянином чи євреєм, то став би не тільки народним художником, а й Героєм України. Якби в Росії жив, давно був би увінчаний заслуженою славою.
Чиновники гордо проголошують, що в Криму 150 народів, 150 культур. Я відповідаю: «Якщо хтось багатий дасть мільйон доларів будь-якій народності, яка тут живе, то, незважаючи на це, вона без ґрунту-основи, яка є в нас, не зробить навіть і відсотка з того, що ми робимо без допомоги державних структур, тому що в нас є багатюща унікальна культурна основа, створена в процесі тисячолітньої історії проживання корінного народу на півострові. До речі, у Києві живуть представники, напевно, 200 народів, а може, й більше, водночас Музей народного мистецтва в Лаврі експонує мистецтво корінного народу України — українців, і це справедливо. Адже в кожного з представників 200 народів є своя метрополія зі своїми музеями. А в нас у Криму — як у задзеркаллі. Якщо це етнографічний музей, то в нього намагаються впихнути культурні надбання 150 народів.
Наше творче об'єднання «Чатир-Даг» органічно розвивається, зростає, ми є громадською організацією, у нас немає бухгалтерії, якихось посад. Ми абсолютно неформальна структура, це дає нам можливість не марнувати час на бюрократію, не залежати від державних структур і не просити в них нічого, бо для того, щоб одержати копійку, треба на гривню набігатися. Це абсурд. Можновладці, які повинні відновлювати культуру, часто займаються чимось зовсім іншим, напевно, як і всюди в Україні, здебільшого своїми кишеньковими інтересами. А ми кажемо: «Тільки не заважайте».
У нашій творчій групі багато росіян, українських жінок, які залюбки займаються татарським мистецтвом, ми не поділяємо людей за національністю, ми об'єднані любов'ю до культури, до мистецтва.
Виставка в Музеї мистецтв імені Богдана і Варвари Ханенків для нас нині — вища сходинка, тому що це дуже авторитетний, солідний музей, у якому працює колектив найвищої кваліфікації. Перед цим ми експонували роботи в Сімферополі й Одесі, але я, не бажаючи нікого скривдити, розумію: у Музеї імені Ханенків і рівень публіки інакший, і рівень відвідуваності інакший, і рівень сприйняття інакший.
Наша спільна мета — накрити Україну захисним духовним «ковпаком». Дай Боже, це коли-небудь відбудеться.