САГА ПРО ПЕНСІОНЕРА, ЗЛОДІЯ І СУДОВИХ ВИКОНАВЦІВ
Історію поневірянь полтавця Олексія Кольчика, яку 82-річний пенсіонер розповів журналістові, можна без перебільшення віднести до такого літературного твору, як сага, в якій читачеві переказують тривалі у часі події. Приміром, родинні історії кількох поколінь. «Сага» про стосунки ветерана війни і тих, хто має виконувати судові рішення, розтяглася на десять років. Можливо, для літературного епосу й небагато, але для характеристики дієвості органів державної влади показово... Служба уповільненої дії Несподіваний поворот у розміреному житті пенсіонера настав 13 грудня 1999 року. Вночі того дня невідомі зловмисники спалили будинок пенсіонера у дачному кооперативі поблизу автоагрегатного заводу у Полтаві. Від добротної будівлі, в яку ветеран праці вклав не тільки душу, а й чимало грошей, залишилася сама обгоріла «коробка», на яку без щему у серці Олексій Григорович і нині не може дивитися. Причиною пожежі міські вогнеборці у довідці, що її видали розгубленому інвалідові війни, назвали «занесення джерела вогню невстановленою особою за спроби крадіжки». Міліціонери швидко знайшли кривдників літнього полтавця. Дачний будинок О. Кольчику спалив такий собі молодик Ігор Мельников, який разом із подільником зимової ночі, вибивши вікно, вдерся усередину приміщення, де вони почали «гребти» все металеве. Щоб зручніше було «працювати», злодії підсвічували собі запаленими газетами. Недогарки кидали на підлогу... Покарання крадій відбув у колонії. Після розгляду кримінальної справи з неї виділили цивільну і рішенням Київського райсуду Полтави у квітні 2001 року Мельникова зобов’язали відшкодувати збитки і сплатити пенсіонерові 12867 гривень. Хоча ця сума не повністю компенсувала втрату, але О. Кольчик усе ж розраховував за ці гроші виконати бодай першочергові відновлювальні роботи у будинку. Проте, як нині визнає пенсіонер, тоді він переоцінив можливості державної виконавчої служби, хоча переконався у мудрості народного вислову, що «хутко казка мовиться, та не скоро діло робиться». Як з’ясувалося, неповоротка виконавча служба, де працівникам платять зарплати із кишень платників податків саме за виконання судових рішень, досі не спромоглася виконати рішення суду восьмирічної давності. Уже давно інфляція «з’їла» не менше половини відсуджених пенсіонером у кривдника грошей, а той, напевно, й не пам’ятає настирливого ветерана, котрий роками оббиває пороги державних установ і, марно витрачаючи рештки життєвих сил, намагається достукатися до тих, хто має захистити його інтереси. — У мене назбиралася товстенна тека відписок від різного рангу чиновників, до яких я звертався з проханням забезпечити виконання судового рішення, бо вони мали це зробити давно, — обурюється Олексій Григорович.— Але, певно, не в тій країні я живу, адже мої проблеми, здається, тільки заважають тим, хто за посадовим обов’язком має подбати про те, щоб панувала законність... Квартира, яку не можна продати Аби не стомлювати читача переліком документів-відписок, що їх зібрав пенсіонер, зупинимось тільки на «причинах», через які судові виконавці нібито не можуть виконати рішення суду. Головна з них — у палія І. Мельникова катма грошей, щоб виплатити ветеранові належну, за рішенням суду, суму. У людини, як з’ясувалося, немає ані квартири, ані майна, ані роботи, ані зарплати... Правда, щодо квартири, то кривдник пенсіонера все ж має нерухомість, довідався О. Кольчик. У Полтаві йому належить половина двокімнатної квартири, зареєстрованої на його бабусю. Як тільки судові виконавці арештували частину житла Мельникова, бабуся звернулася до суду з проханням зняти арешт. Райсуд пішов назустріч прохачеві — скасував арешт. Ветеранові, котрий сподівався, що судові виконавці продадуть майно палія і виплатять йому належну суму, довелося пройти ще два апеляційні суди — Полтавської й Сумської областей, аби півквартири знову арештували. Проте далі справа знову затупцювала на місці. Як з’ясувалося, продати частину квартири, що належить боржникові, неможливо, адже за висновком будівельно-технічної експертизи, який Мельников надав до виконавчої служби, «провести розподіл квартири неможливо» через конструктивні особливості й суміжні кімнати тощо. — Поки тяглася історія з квартирою, її власниця (бабуся) померла,— веде далі свою сумну історію Олексій Григорович.— Я підозрюю, що тепер уже вся квартира належить її онукові, котрий спалив і пограбував мій дачний будинок. Але мені такі дані в інвентаризаційному бюро не повідомляють, а виконавча служба цим чомусь не цікавиться... (!?) Останню відповідь на свою скаргу ветеран отримав 19 травня 2009 року із прокуратури Київського району. Туди він оскаржив бездіяльність судових виконавців, прохаючи прокурора захистити його права і забезпечити виконання судового рішення. — Мені вкотре відповіли, що маю право подати скаргу на бездіяльність судового виконавця його начальникові або звернутися до суду,— скрушно хитає головою О. Кольчик.— Хіба це державницький підхід до вирішення питання? Я і без роз’яснень прокуратури знаю свої права. Не зрозуміло одне: чому в прокуратурі не дбають про те, щоб мої права не порушувалися? Усі вкотре відписалися. А хто ж зрештою виконуватиме судове рішення? Р. S. За сивої давнини у деяких країнах ефективно боролися з тими, хто не хотів платити по боргах. Їх саджали до боргової ями, де напівголодний боржник потерпав доти, доки не сплачував борг, або його не викуповували родичі. Негуманний метод, але результативний, бо держава, хай і у нецивілізований спосіб, але таки захищала інтереси своїх добропорядних громадян. У нашій країні навпаки: тут вільно почуваються ті, хто демонстративно нехтує законами, не лякаючись відповідальності. Олександр БРУСЕНСЬКИЙ також у паперовій версії читайте:
|