РІЗНИЦЯ, АЛЕ НАДТО НЕВЕЛИКА
Навіть у демократичних країнах жінки століттями боролись за свої права. У французькій Третій республіці один із парламентарів доводив, що різниця між жінками і чоловіками незначна, але з амфітеатру прозвучали слова «Нехай живе ця невелика різниця!». Це висловлювання з виразним сексуальним відтінком увійшло у словники. Найбільше воно подобається тим, хто ігнорує іншу, немалу різницю: у світі політики і бізнесу домінують чоловіки. Це можна проілюструвати на двох прикладах: французькому, де перспектива жінки при владі стала епохальною сенсацією, і скандинавському, де така сама перспектива не викликає жодних емоцій.
Приклад Франції Для початку порівняймо Францію з Англією, її постійним суперником. В історії й суспільній свідомості у Франції, країні кохання, моди і елегантності, прекрасна стать посідає особливе місце. Англійські звичаї та література не оспівували жінок із французькою екзальтованістю, але погоджувались на їхнє правління: енергійним правителькам із залізною волею імперія завдячує своєю міццю.
Польща, Німеччина, Англія у гербах мають птахів і звірів, у Франції роль герба виконує Маріанна, чиє погруддя встановлюють у школах і меріях. За її прообраз слугують чергові «володарки» масової свідомості: акторки і моделі, зокрема Бриджит Бордо, Катрін Деньов...
Як часто буває, таке афішування символами приховує мінімум реальних прав. Франція, незважаючи на Маріанну, котра уособлювала Свободу і вела людей на барикади, перебувала у більшій залежності від чоловіків, ніж багато європейських країн. Виборчі права (активні й пасивні) жінки отримали там лише у 1944 році, ще більше ця держава відставала у практичному запровадженні рівноправ’я.
Важко повірити, але до 1965-го заміжня жінка не могла ні відкрити власного банківського рахунку, ні працювати без дозволу чоловіка. До 1970 року материнські права були меншими від батьківських прав, нерівність прав при розлученні утримувалась до 1975-го, а в певному розумінні навіть до останніх років, коли було ліквідовано період у 300 днів, після якого розлучені жінки і вдови, на відміну від чоловіків, набували право повторного шлюбу.
Щоб якось зменшити французьке відставання у правах жінки, соціалісти підтримали у 2000 р. закон про паритет. За цим законом політичні партії мають складати виборчі списки у співвідношенні жінок і чоловіків половина-наполовину. Прихильники цього закону не тільки турбувались про рівність, а й думали про облагородження політичного життя. Вони доводили, що жінки завдяки своїм природним якостям стануть ближчими до буденних турбот виборців і візьмуться за вирішення конкретних проблем. Політика нічого не втратить, коли у ній буде менше пустих амбіцій.
Проте ці сміливі теоретичні конструкції не принесли очікуваних результатів. Жінка, як символ країни, на почесному місці — будь ласка. Але перспектива влади для Сеголен Руайяль, зрештою реальна, викликала великі емоції, котрі можна порівняти з емоціями у зв’язку з боротьбою Гілларі Клінтон за владу у Білому домі. Досить нагадати, що у розпал виборчої кампанії Сеголен Руайяль, її колега і номінальний союзник, колишній прем’єр Лоран Фабіус публічно іронізував: «А хто виховуватиме дітей?»
А як із жінкою при владі? Найвідоміша французька журналістка Хрістін Окрен, дружина міністра закордонних справ Бернара Кушнера, написала кілька книжок про людей влади, у тому числі про «жінок, які нами керують». В останній вона ставила питання, чи жінка краще управлятиме, чи під тиском влади, грошей і оточення погодиться з одвічними правилами?
Окрен цитує Фукуяму, який, можливо, не зовсім правильно передбачив кінець історії, але вважав, що світ під керівництвом жінок міг спинити агресію, насильство і дику конкуренцію. Невже ангельські феміністські теорії мають якусь основу? «Життя повинно надати більше доказів»,— попереджає автор книги і наводить два приклади.
Маргарет Тетчер, прем’єр Великої Британії протягом 11 років, увійшла в історію як синонім рішучості (зокрема стверджувала, що кожна жінка, котра є берегинею і керує сімейним бюджетом, краще за інших знає, як керувати країною). Президент Міттеран, котрий розумівся на жінках, говорив, що «це єдиний чоловік у британському уряді» й вважав, що у неї очі Калігули і уста Мерилін Монро». Справді, тільки її рішучість дозволила зламати опір гірників-страйкарів і виграти війну за Фолклендські острови.
Описуючи канцлера Німеччини Ангелу Меркель, Окрен звертає увагу, що вона «більшого значення надає компетентності, ніж завоюванню симпатій оточення» і звертає увагу на незначну деталь: на робочому столі Меркель стоїть графіка у срібній рамці. Це не фотографія чоловіка чи когось з родини, а зображення Катерини ІІ — російської цариці, зрештою землячки Меркель. Окрен говорить, що пані канцлер не розстається з цією гравюрою. Не відомо, чи вона цінує символ російсько-німецьких зв’язків, чи силу характеру, чи просто спільне регіональне походження? «Люди звертають увагу не на стать їхнього лідера, а на те, що він може зробити»,— говорить Меркель. Якщо так, то чому стільки емоцій при висуненні кандидатур Руайяль чи Клінтон?
Оцінюючи останню, можна скористатись думкою Карла Бернштейна, автора біографії цієї «виняткової жінки в історії Америки». Він вважає, що своїм обранням на посаду сенатора Нью-Йорка Клінтон має завдячувати «турне слухання»: уся кампанія 2000 року не була еманацією сили і амбіції отримання влади, а навпаки, нинішній держсекретар дбала лише про те, щоб нікого не образити, і виборцям говорила те, що вони прагнули почути. Навіть протягом першого року у сенаті Клінтон фактично продовжувала турне, приносила каву колегам, навіть пам’ятала, хто з них п’є з вершками, і відносила філіжанки.
Відома журналістка Анета Вернер, яка працювала для Бі-Бі-Сі, взявши інтерв’ю у відомих жінок-політиків, зробила кілька психологічних портретів. Кожна з цих жінок переможно пройшла випробування (наприклад, Юлія Тимошенко — в’язницею, Вайра Фрейберга — еміграційну бідність і початок з нуля), що сприяло їхньому загартуванню; вражала їхня працьовитість, оскільки вони були матерями і дружинами, котрі не занедбали «другої професії» й при цьому не намагались набути чоловічих рис, не втрачали жіночності, були елегантними; спільною рисою жінок-політиків є теплота і сердечність, з якою вони ставились до людей. Розповідаючи про Тетчер, Вернер говорить, що жіноча природа у відношеннях з оточенням не виключає твердості й рішучості. Чоловіки це добре знають.
«За іронією історії консерватор Саркозі зруйнував традиції власного політичного табору, увівши в уряд жінок (майже половину), частина з них не була депутатами і навіть походила з етнічних меншин (Рашида Таті, Рама Яде). У французькій лівиці за лідерство традиційно борються дві жінки, але у списках більшість становлять чоловіки»,— пише Хрістін Окрен.
Приклад Скандинавії Він схиляє нас до запитання: «Як сталось, що країни, котрі посідають перші місця у різних рейтингах гармонії й добробуту у суспільстві, мають відносно найбільшу кількість жінок у владі?»
Ще донедавна у Скандинавії рівноправ’я мало обмежуватись нордичним відповідником трьох К: костелу, колиски і кухні. А тим часом відбулось щось зовсім інше, це особливо видно у Фінляндії. Фінки вже у середньовіччі здобули економічні права, на які інші європейки чекали до новітніх часів. Фінські жінки першими у світі стали депутатами.
Але у Скандинавії не було б рівноправ’я, якби не тамтешній клімат. Патріархат при морозі й довгих ночах не мав шансів. Тим же пояснюється значна присутність жінок у фінському народному епосі «Калевала». До поширення соціального забезпечення, відпусток для народження дитини і доплат на дитину, скандинавський чоловік, власник малого господарства, не міг собі дозволити самостійне утримання дружини і дітей.
Крім клімату, своїм місцем у суспільстві фінки завдячують значною мірою загарбникам. Шведи, які колонізували Фінляндію, дозволили вдовам розпоряджатись власним маєтком не тому, щоб сприяти фемінізму, а щоб послабити сімейні зв’язки: раніше підкорені фіни уникали розпорошення родинних капіталів і вдовин маєток потрапляв під управління чоловіків, родичів чоловіка. Тепер вдови залишались на своєму. Як не дивно, але фінки позитивно згадують російського царя Миколу ІІ і його згоду на надання виборчих прав жінкам. Після революції 1905 року громадянки Великого Князівства Фінляндії могли обиратись до новоутвореного парламенту провінції.
Проте мусило минути майже сто років, щоб вибір Тарью Галонен президентом розпочав «дамську еру» у фінському політичному житті. Тодішні вибори назвали «три проти одного», крім Галонен, тодішнього міністра закордонних справ, на президентство претендували міністр оборони, багаторічна голова парламенту та колишній прем’єр-міністр.
Галонен у 2003 році разом із Аннелі Єттеенм’які створила перший у світі жіночий президентсько-прем’єрський дует. Але кабінет Єттеенм’які виявився нестабільним, проіснувавши 55 днів, він канув у Лету в атмосфері скандалу. Пані прем’єр — тепер депутат Європарламенту; а пані президент стала найпопулярнішим політиком у країні; Рітте Уосукайнен, інший фінський політик великого калібру, донедавна голова парламенту, прославилась після опублікування скандальної автобіографії «Тремтяче полум’я».
У ній авторка описала свої взаємини із чоловіками. Вона зневажала своїх колег з уряду: міністра культури назвала змією, керівника МВС — позбавленим честі, міністра закордонних справ — брехуном і описала інтимні стосунки зі своїм чоловіком. Зрозуміло, що книга стала бестселером і політичним успіхом. Обійшлось без скандалів і судових процесів. Більше того, зросла популярність самої Уосукайнен, улюблениці таблоїдів, дами, яка зробила собі зачіску «а ля Маргарет Тетчер» і вміє шокувати громадськість з усміхом і елегантністю. Її чоловік також був на сьомому небі.
Товста скляна стеля Якщо у політиці фінки подолали всі бар’єри, то у бізнесі їм не вдалось зайняти відповідні висоти. Хоча більшість фінського уряду — це жінки, але у десятиособовій раді директорів «Нокії» (символу сучасної Фінляндії) майже самі чоловіки. Норвегія не чекала і законодавчо у 2004 році встановила рівноправність. Відтоді обом статям гарантовано принаймні 40% місць у керівництві державних фірм. Рішення ніби прогресивне, але виявилось, що норвезький ринок праці не був готовий до такої зміни.
Невелика впливовість жінок у бізнесі характерна не тільки для Скандинавії. З минулорічного аналізу п’ятисот найбільших американських фірм, проведеного журналом «Форбс», випливає, що жінки керують лише одинадцятьма великими підприємствами. Невже чоловіки, діючи за принципом «хто має гроші, той має владу», цілеспрямовано обмежують доступ жінок до посад у великих фірмах?
Чому амбітні жінки, не гірші від чоловіків, не потрапляють на найвищі посади, а тільки завершують кар’єри заступниками? У 1970-х роках приховані причини, що не давали посісти жінкам перші місця, описані як скляна стеля. Еліс Іглі та Лінда Карлі, автори книги «Через лабіринт: правда про те, як жінки стають лідерами», пишуть, що жінки не мають часу на товариські зустрічі. Бо на них, а не на зборах під час роботи, ухвалюють найважливіші рішення, особливо кадрові.
Перемогти чоловіків Навіть якщо жінки знайдуть час для спілкування з колегами по роботі у неформальній обстановці, то вони приречені виконувати типово чоловічі функції. Кілька років тому розголос отримала судова справа проти мережі крамниць Волл-Март, однієї з найбільших фірм США. Його розпочала менеджер, яка почула, що не має жодних шансів на просування по службі, бо не полює і не рибалить. Суд установив, що керівництво концерну інтегрувало персонал шляхом спільного полювання на куріпок, а хто не брав участі у ньому, втрачав шанс на успішну кар’єру.
Та, з іншого боку, автори блискучих успіхів у бізнесі й політиці нечасто згадують про необхідність зміни правил і не думають бути речниками професійно нереалізованих жінок. Вони не закликають пробивати скляні стелі. Якщо ми їх пробили і перемогли чоловіків за їхніми правилами, то чому інші жінки не зможуть собі зарадити? Навіть в англійському парламенті є тир для відпочинку депутатів, але немає ясел, які можуть полегшити життя жінкам-депутатам. Чи не в цьому полягає проблема?
За матеріалами
закордонної преси підготував Євген ПЕТРЕНКО