ЗДИВУВАВ ЧОЛОВІК З БУКЕТОМ...
Укотре переконалася: коли постійно щось бачиш, око замилюється. Навряд чи можна дійти іншого висновку, подивившись роботи сербської художниці Сані Пешич Остоїч на її персональній виставці, розгорнутій у Фонді сприяння розвитку мистецтв.

Зовнішність цієї молодої привітної жінки, комунікабельність і приязнь до всіх, хто завітав на відкриття експозиції, та правильна російська мова аж ніяк не навіюють думки про те, що вона іноземка. Мисткиня охоче зізнається, що за чотири роки життя в українській столиці місто стало для неї рідною домівкою. І з його жителями їй досить легко знаходити спільну мову, оскільки, за її словами, вони дуже подібні до сербів.
Художниця трохи сумує, що закінчився термін роботи її чоловіка, а отже, невдовзі доведеться покинути золотоверхий Київ. Але вона сподівається за якийсь час повернутися сюди. А поки що дарує улюбленому містові виставку власних картин «Там, де земля стає небом», які можна назвати київською живописною серією.
Складно дати точне визначення творчій манері Сані Пешич Остоїч. «Її полотна — з натяком на міфи й чарівну казку. Міфи Сані — про жінку і безліч її перевтілень, про шлях кожного з нас і про кохання. Її поетика — у казковості, її творчість — ірреальна. Про цю художницю кажуть, що вона бачить світ особливо: так, ніби щойно народилася. Як тут не процитувати Пікассо: «У людині стільки художника, скільки в ній дитини».
Сербська мисткиня тонко зрозуміла анатомію української столиці разом з її пагорбами і тисячолітнім бажанням торкнутися сонця, тому обрала експресію замість флегматизму, динаміку замість статичності і... вічність — місце, де «земля стає небом».
На відміну від нас, хто чи не щодня нарікає на занедбаність свого міста, моральний та побутовий дискомфорт у ньому, Сані в око впали зовсім інші речі. На запитання, що саме надихнуло її тут, художниця незмінно відповідає: «Подивіться на мої картини, і ви все збагнете». Справді, твори є найкращим гідом у подорожі до внутрішнього світу авторки.
На полотнах бачимо цілу галерею храмів — більш чи менш розкішних, старовинних, але в будь-якому разі прекрасних. Вони є духовними обрегами всього земного. Часто трапляються й постаті ангелів, які зримо й в уяві супроводжують людей скрізь. У художньому стилеві Сані Пешич Остоїч вражають контрасти: спостерігаємо то хаотичність ліній, барв, химерність постатей, то навпаки — чіткі контури й риси обличчя, на якому рельєфно виписана кожна деталь. Приміром, по-абстракціоністському змальований Андріївський узвіз ніхто б і не впізнав, якби не лінія вулиці, що круто спадає донизу, та ще деякі деталі. А Софіївський собор ідентифікувати набагато легше. Стоїть він осяяний сонцем і оповитий небесною блакиттю, а довкола витає дух покровителя Києва — архангела Михаїла, та мініатюрна його постать теж з'являється.
На тлі церковних бань з хрестами та мозаїками багато чого відбувається. Роздумують, страждають, прозрівають люди, допомагають їм у цьому ангели-охоронці. Подекуди бачимо щось ніби прозаїчне: ось стіл, вкритий двобарвною скатертиною, на ньому — вазон з квітами і два наполовину наповнених келихи. А втім, не така то вже й проза, адже ця «декорація» живе в очікуванні якоїсь романтичної зустрічі.
Не можуть не привернути уваги яскраві жіночі образи Сані Пешич Остоїч. Мистецтвознавець Ольга Петрова, куратор цього проекту, зауважила, що в статичності жіночих постатей, фронтальності, розширених очах — перегуки з образом Оранти. Тут немає візантійської стилізації, але є дух жінок — жриць, богинь. Пані Ольга розповіла: побачивши картини нашої сербської гості, одразу вигукнула (спочатку подумки, а потім уголос): «Не може бути!» Що ж так вразило досвідченого мистецтвознавця? Насамперед несхожість того, чим займається Саня, з модними нині постмодерністськими течіями, коли перевага віддається відтворенню проявів жорстокості, протиприродності. «Виявляється, коли митець працює органічно, у злагоді з внутрішнім «я», він може творити в дусі Сандро Боттічеллі, зберігаючи радісне усвідомлення й прийняття світу, і водночас бути сучасним у творчості».
Буяння зелені й різнобарв'я квітів (в уяві художниці народжуються навіть блакитні троянди), загадкові тінисті алеї парків і незасмічені вулиці й площі — таким побачила Саня Пешич Остоїч наше стародавнє місто.
А її враження від киян, повторюю,— вельми гарні. І не лише від жінок. Сюжет картини «Ніч у Києві» виник після реальної зустрічі авторки з сумним киянином. У руках він тримав букет квітів. Несподівано підійшов до Сані й попросив її взяти ці квіти. Він ніс їх коханій дівчині, а та відмовилась відповісти йому взаємністю. Художницю такий випадок здивував, вона взагалі не звикла до того, що чоловіки так відкрито носять букети, бо в Сербії, наприклад, їх возять у машинах. «Ваші жінки, мабуть, дуже щасливі!» — припускає Саня. Подумаймо, може, і в цьому наше око замилилося, й ми не помічаємо того доброго, що маємо?

Тетяна КРОП

також у паперовій версії читайте:

---