НА СТАРТ?..
Вислів «Чим ближче до виборів, тим більше кандидатів» не є й ніколи не був оригінальним. Утім, саме тепер він отримав, скажемо так, трішечки нове значення, адже українські політики заявляють про наміри балотуватися у президенти в той час, як дату чергових виборів ще не визначено...

ПОТЕНЦІЙНІ КАНДИДАТИ У ПРЕЗИДЕНТИ ПОЧИНАЮТЬ ЗАЯВЛЯТИ ПРО СЕБЕ. СЕРЕД НИХ ЧИМАЛО НОВИХ ОБЛИЧ
Після того, як Конституційний Суд визнав неконституційною парламентську постанову про проведення виборів глави держави 25 жовтня, це питання зависло. Адже, згідно з Основним законом, дату може назвати лише парламент. А там, попри багатообіцяючі заяви про порозуміння (бодай у цьому питанні), щось поки не клеїться.
Наприклад, як розцінити той факт, що після рішення КС у Верховній Раді було зареєстровано проект постанови бютівця Андрія Шевченка про призначення виборів на... 27 грудня 2009 року. Аргументація, що її наводить пан Андрій, радше схожа на намагання відзначитися оригінальністю.
Проте це не означає, що народні депутати не можуть підтримати свого колегу. Навіть суддя КС Іван Домбровський, коментуючи рішення найсправедливіших служителів української Феміди щодо попередньої парламентської постанови, наголошував: наступна парламентська постанова не обов'язково призначить вибори на 17 січня (як того вимагає Основний закон). Суддя зауважив також, що Конституційний Суд, ухвалюючи рішення щодо постанови Верховної Ради про призначення виборів на 25 жовтня, не вказував законодавцю, на яку дату мають бути призначені вибори глави держави. Суд лише нагадав депутатам положення Основного закону, зокрема, його 103-ю та 104-у статті.
«Це політико-правовий документ,— наполягає пан Домбровський,— і Верховна Рада може виходити з різних аргументів при ухваленні рішення. Якщо до нас не буде звернення, то навіть якщо воно суперечитиме Конституції, воно буде чинним».
Вочевидь, це одкровення спонукало потенційних кандидатів на найвищу державну посаду активізуватися саме тепер. Упродовж тижня, що минув, прозвучало щонайменше п'ять заяв від знакових вітчизняних політиків про їхній намір поборотися за президентську «булаву». Потенційні пошукачі — Володимир Литвин, Арсеній Яценюк, Сергій Тигіпко, Олег Тягнибок та Інна Богословська. Нагадаємо: жоден із них досі участі у президентських «ігрищах» не брав.

Литвин потрібен... парламенту
Голова Верховної Ради Володимир Литвин цими днями ще раз підтвердив, що не виключає своєї участі у «великих перегонах». Нагадаємо, перша його така заява прозвучала ще в 2006 році, після того, як Володимир Михайлович не зумів провести до ВР свій блок.
Власне, політична діяльність Литвина упродовж його позапарламентського періоду (2006–2007 рр.) додала йому чимало дивідендів. Не в останню чергу він повернувся до Верховної Ради саме тому, що багатьма виборцями сприймався як альтернатива тодішній владі в особі Партії регіонів та Віктора Януковича особисто і бютівській опозиції. Однак вибори до ВР — це аж ніяк не президентські перегони. Тож голосів, здобутих у ході парламентської кампанії, явно замало для серйозних намірів у гонитві за кріслом глави держави.
Навряд чи Володимир Михайлович цього не розуміє. А відтак нинішня його заява — це певніше натяк іншим ключовим гравцям на якісь спільні дії в подальшому. Скажімо, коли точна дата виборів хоча б трохи викристалізується.
Більше того, Володимир Литвин є ще й політиком, котрий воліє зменшити часовий термін проведення президентської передвиборної кампанії. На його думку, 120 днів, що відводить на це чинний закон про вибори глави держави, забагато. «Країна буде некерованою так довго і цього вона не переживе»,— любить повторювати спікер останнім часом. Ця його ідея, до речі, цілком може бути підтримана. Адже для змін у відповідний закон достатньо простої більшості.
Варто зауважити також, що, за даними багатьох соціологів, нині рейтинг Литвина дещо знизився. Причому, на думку експертів, це пов'язано не стільки з негативним ставленням до спікера, скільки з вкрай низьким рівнем довіри до Верховної Ради як такої.

Найметкіший з «неофітів»
Рівно тиждень тому виповнилося 35 років попередникові Володимира Литвина на спікерській посаді — Арсенію Яценюку. Це означає, що з віртуальних кандидатів (главою держави, відповідно до Конституції, може стати громадянин України, котрий досяг 35 років) він перетворився на цілком реального. Показово, що стрімке нарощення рейтингу Арсенія Яценюка ще взимку спонукало його опонентів подумати про можливість зміни норми про саме такий віковий ценз. Нерідко доводилося чути про наміри збільшити його бодай до 40 років. Але наразі ці ідеї затихли, на відміну від теми про можливість внесення значно глобальніших змін до Конституції.
Власне, чимало експертів стверджують: вірогідність суттєвої корекції чинного Основного закону прямо залежить від рейтингу Арсенія Яценюка. Мовляв, ні Юлії Тимошенко, ні Вікторові Януковичу як ключовим кандидатам, не вигідно мати додаткового серйозного конкурента.
Отже, Арсеній Яценюк відзначив своє політичне «повноліття» сміливою заявою про бажання перемогти на президентських виборах-2010. Лідер «Фронту змін» назвав усіх чинних ключових політиків учорашнім днем, явно протиставляючи їх собі. Зрозуміло, що лише таких заяв для перемоги недостатньо. Однак у тому, що Арсеній Петрович має в запасі чималий арсенал аргументів на свою користь, не сумнівається практично ніхто. До того ж саме Яценюк нині впевнено очолює список так званих політиків-«неофітів», котрі можуть створити політикам-«важковаговикам» неабияку конкуренцію і добряче попсувати їм нерви. На думку багатьох експертів, саме відставка Арсенія Петровича з посади Голови Верховної Ради дозволила йому так стрімко набирати бали.

Повернення банкіра у політику
Тим часом минулого вікенду про готовність підтримати на президентських виборах Сергія Тигіпка оголосила Трудова партія України. Показово, що Сергій Леонідович задля, так би мовити, офіційного повернення у політику склав із себе повноваження голови правління одного з банків. На з'їзді Трудової партії навіть на повний голос обговорювали можливість того, щоб пан Тигіпко очолив цю політичну структуру. Однак від цього колишній керівник виборчого штабу Віктора Януковича вирішив відмовитися.
За його словами, «майбутній лідер країни (ось так — ні більше, ні менше.— Авт.) повинен бачити ширше, а не звужуватися до окреслених ідеологій». Водночас на пряме запитання журналістів: чи вирішив пан Тигіпко балотуватися у президенти, політик-банкір відповів, що лише активно до цього готується.
Показово, як нині сприймають його повернення деякі політики. Скажімо, Тарас Чорновіл в одному з інтерв'ю висловив таке припущення: «Якби не було Тигіпка, в Арсенія Яценюка були б колосальні шанси наздогнати, а можливо, й обігнати двох старих кандидатів (Тимошенко та Януковича.— Авт.). Поява Тигіпка знищує монополію на нове обличчя».

За нашу «Свободу»?
Якщо про Трудову партію, котра цими днями зробила ставку на Сергія Тигіпка, якось встигли підзабути у державі, то ВО «Свобода» зараз, що називається, на слуху. Причина — неабиякий успіх партії Олега Тягнибока на недавніх виборах до Тернопільської обласної ради. Пригадується, у березні пан Олег запевняв виборців, що то лише перший крок до серйозного прориву його політичної сили. Втім, у той час розмови про можливість дострокових виборів до Верховної Ради велися значно активніше, ніж тепер. Тому потенційний успіх Тягнибока пов'язували передовсім саме з поступом до парламенту. Подібні прогнози аж ніяк не можна назвати безпідставними.
Нині про дострокові парламентські вибори говорять значно менше. Тож на з'їзді ВО «Свобода», який відбувся нещодавно, було ухвалене рішення про висунення Олега Тягнибока кандидатом у президенти. Що з того, що таке рішення є суто політичним? Головне для «свободівців» — ще раз підтвердити свою позицію: вони вважають себе цілком самодостатнім політичним гравцем. Зрозуміло, як тільки виборча кампанія розпочнеться офіційно, ВО «Свобода» повторить процедуру висування свого кандидата, тоді вже із дотриманням усіх необхідних процедур.
Проте низка політологів застерігають: поширення популярності партій національного ґатунку (особливо у західних регіонах держави) може призвести до зворотної реакції на сході та півдні. Іншими словами, якщо на Тернопіллі чи Львівщині незадоволені політикою БЮТ і «Нашої України — Народної самооборони» обирають «Свободу», то в Криму або на Донбасі ті, хто розчарувався у Партії регіонів, можуть поступово відчути прихильність до радикальніших партій. Причому в такій боротьбі за електорат навіть КПУ може здатися проукраїнською силою...

О, панно Інно, панно Інно...
Про те, що в Партії регіонів не все гаразд, свідчить хоча б недавній вихід із цієї структури Інни Богословської. Власне, саме її можна зараз назвати найнесподіванішим потенційним кандидатом у президенти. Її заява, що супроводжувала вихід, традиційно звучала патетично і без тіні сумніву: «Я ухвалюю відповідальне рішення, виходжу з Партії регіонів і оголошую про свій намір перемогти на президентських виборах 2010 року в Україні. Я розпочинаю боротьбу, щоб стати Президентом України з метою забезпечити державі роботу, порядок і віру».
Про Інну Богословську можна говорити чимало. У 2002 і 2006 роках вона брала участь у парламентських виборах як лідер молодих і перспективних (як тоді вважалося) проектів. У 2002-му пані Інна разом із нинішнім заступником глави Служби безпеки Валерієм Хорошковським очолювали таку собі «Команду озимого покоління».
У 2006 році Інна Германівна очолює партію «Віче», котра також не змогла подолати тривідсотковий рубікон на парламентських виборах. Позаторік, коли в Україні відбувалися дострокові вибори до Верховної Ради, вона, втомившись від самостійної діяльності, облюбувала Партію регіонів.
Нинішні амбіції Інни Германівни її колишній партійний лідер сприйняв стримано. «Це її право, яким вона скористалася, будучи членом партії, де панує реальна, а не показна демократія,— прокоментував політичне розлучення з пані Інною Віктор Янукович.— Водночас мені дивно, чому вона зробила це саме тепер, коли перед ПР стоїть завдання максимально об'єднувати сили для боротьби з кризою».
Тим часом політологи припускають, що подальша діяльність Богословської буде спрямована на... усунення з політичної арени опонентів Арсенія Яценюка. Мовляв, на цього молодого політика робить ставку не лише Дмитро Фірташ, а й Віктор Пінчук. А з Пінчуком у Інни Богословської здавна були гарні стосунки. Бо й фінансування «Команди озимого покоління» та «Віче» пов'язують саме з ім'ям цього олігарха.

Президент-прем'єр?
Шостим охочим поборотися за президентство виявився голова парламентського комітету з питань національної безпеки та оборони Анатолій Гриценко. За словами екс-міністра оборони, він уже ухвалив для себе таке рішення. Більше того, Анатолій Степанович переконаний, що глава держави мусить особисто очолювати Кабінет Міністрів.
Власне, подібні ініціативи не є якимось «ноу-хау». Пригадується, ще за часів Леоніда Кучми чимало політиків раз за разом висловлювалися в тому ключі, щоб Леонід Данилович сумістив у собі дві посади. Подібні ідеї трохи затихли лише після ухвалення Конституції, де повноваження між президентом і прем'єр-міністром удалося сяк-так розмежувати.
Анатолій Гриценко також заявляє про необхідність суттєвого скорочення Ради національної безпеки та оборони. На його думку, РНБО нині виконує функції Кабміну. «А цей орган має працювати лише тоді, коли у нас в країні надзвичайна ситуація,— переконує пан Гриценко.— РНБО не слід розглядати питання діяльності НАК «Нафтогаз України», земельні питання, питання екології. Радбез має бути скороченим на дві третини, а та частина, що залишиться, переїхати на Грушевського, на сьомий поверх» (себто до приміщення Кабміну.— Авт.).
Тут варто нагадати, що Анатолій Гриценко ще раніше заявляв про наміри розробити власні зміни до Основного закону. Вочевидь, озвучені нині ідеї й є низкою новацій, що їх лобіюватиме Анатолій Степанович у разі своєї перемоги. Хоча навіть він сам не може не розуміти: шлях до таких конституційних змін може бути ще тернистішим за передвиборну гонитву.
* * *
Зрозуміло, що до президентських виборів ми почуємо чимало імен, котрі намагатимуться «прорватися» у владу. А поки експерти роблять три ключові висновки щодо майбутніх баталій. По-перше, вони не будуть аж настільки напруженими, як кампанія-2004. По-друге, з урахуванням фінансової кризи, більшість учасників великих перегонів намагатимуться показати себе як єдиного реального борця з кризовими явищами і мало не рятівником нації. По-третє, майбутні вибори будуть боротьбою старих знаних кандидатів (Тимошенко, Януковича, можливо, Ющенка) із так званою новою генерацією (Яценюк, Тигіпко, Тягнибок). Хто з цієї боротьби вийде переможцем, поки що сказати непросто. Однак інтрига в цьому і полягає. Бо ж українці жити без інтриг, схоже, розучилися...

Ярослав ГАЛАТА

також у паперовій версії читайте:

---