АНТИДИСКРИМІНАЦІЯ В ЗАКОНІ
Попри те, що кількість проявів ксенофобії та расизму в Україні зросла, вона все ж є меншою, ніж у державах Західної та Центральної Європи, де існує розвинуте антидискримінаційне законодавство. Тож формуючи нормативну базу в цій сфері, необхідне наукове дослідження настроїв у вітчизняному суспільстві.
ЯКЩО З НЬОГО НЕ ПРИБРАТИ ЗГАДКУ ПРО НАМІР,
ПРОБЛЕМ ІЗ ЗАСТОСУВАННЯМ НЕ УНИКНУТИ
Чому ксенофоби уникають покарання? Рівень ксенофобії в нашій країні до 2005-го залишався невисоким. Той рік можна вважати межею, за якою активізувалася діяльність неформальних молодіжних організацій, що скоювали насильницькі злочини на ґрунті расової та національної ворожнечі. У боротьбі з цим явищем на озброєнні правоохоронців є ст. 161 Кримінального кодексу України. Нею передбачено карну відповідальність за «умисні дії, спрямовані на розпалювання національної, расової чи релігійної ворожнечі та ненависті, на приниження національної честі та гідності або образу почуттів громадян у зв'язку з їхніми релігійними переконаннями, а також пряме чи непряме обмеження прав або встановлення прямих чи непрямих привілеїв за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками».
Якщо переглянути всі закони, які мали б містити згадку про дискримінацію, можна побачити, що ця норма зустрічається не завжди. Так, ст. 24 Конституції (щодо рівності у правах) стосується тільки громадян України, а як же бути з іноземцями, котрі на законних підставах перебувають у нашій державі? Інший приклад: у законі про працю вона є, а в законі про оплату праці — ні.
Слід зауважити, що ст. 161 Кримінального кодексу майже не застосовувалася. До 2008-го був лише один випадок, коли за нею було винесено вирок. Сталося це 2002 року — тоді був засуджений організатор погрому після футбольного матчу київської синагоги Дмитро Волков. Задля справедливості зазначимо, що прокуратура неодноразово порушувала справи за цією статтею, найчастіше за антисемітські висловлювання. Відома історія щодо організації «Ідеаліст», яка в своїй газеті надрукувала список із 330 осіб єврейського походження, котрих, на думку авторів, треба вислати з України. Тоді було порушено кримінальну справу, але прокуратура її закрила, оскільки не змогла довести наявність наміру в тій публікації. До слова, необхідність доведення умисності дій, про які йдеться у ст. 161, фактично звела нанівець можливості її застосування.
Після 2008 року ситуація дещо змінилася. Тоді в управліннях МВС у Києві, Одесі, Львові та Луганську почали діяти спеціальні підрозділи для боротьби з кримінальними злочинами расистського характеру. Згадану статтю почали активніше застосовувати до осіб, які скоїли насильницькі напади на іноземців. Протягом перших чотирьох місяців було винесено чотири вироки.
Однак їхня кількість, так само як число порушених справ, не співмірна з масштабами расистських і ксенофобських дій.
Одна з причин такої реакції правоохоронців — відсутність скарг від жертв. Якщо наслідки нападів є незначними, іноземці не скаржаться в міліцію — не розраховують на те, що там їм допоможуть. Під час анонімного опитування, проведеного Харківською правозахисною групою серед іноземних студентів, тим, хто скаржився до посольства своєї країни, деканату свого вищого навчального закладу чи в органи внутрішніх справ, справді ніхто не допоміг.
Про другу причину вже згадувалось: невдале формулювання складу злочину, яке включає згадку про намір, значно ускладнює доведення вини. Ще один важливий чинник: за цією статтею неможливо притягнути до відповідальності, коли йдеться про образу почуттів чи приниження національної честі та гідності не конкретної людини, а етносу чи народу. Тому залишаються безкарними опубліковані в деяких кримських ЗМІ погрози щодо повторної депортації татар. Не стосується згадувана норма і статті Наталії Астахової «Принесенные ветром», опублікованої в газеті «Крымская правда», яку правозахисники називають інструментом розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
На крок попереду масової свідомості Немає вичерпної й достовірної інформації про те, як сприймається дискримінація українцями, масовою свідомістю. Це значною мірою заважає розробці законодавства у цій сфері. На цьому наголошував під час громадських слухань з обговорення шляхів удосконалення законодавства щодо протидії дискримінації, расизму та ксенофобії співголова Харківської правозахисної групи Євген Захаров. Тож потрібно проводити дослідження, щоб зрозуміти, яке ставлення в людей до цих проблем, як гостро вони їх відчувають. Адже якщо запропонований закон сильно випереджатиме масову свідомість, то він буде мертвим, не працюватиме. Його не сприймуть і не застосовуватимуть. Закон може бути на крок попереду свідомості, якщо на два кроки, то його, можливо, не помічатимуть.
Навіть побіжний аналіз політичної реальності в Україні та державах Європи дає можливість зробити такий висновок: праворадикальні партії, які вносять до своїх програм ксенофобські гасла на кшталт «Франція — для французів», борються проти міграції як явища, в інших державах успішніші, ніж у нас. На наших теренах існує одна така політична сила — Всеукраїнське об'єднання «Свобода», яка отримала 0,36% голосів на парламентських виборах 2006 року і 0,76% — на позачергових виборах 2007-го. Це не можна порівняти з успіхом правих партій у Польщі, Франції, Угорщині, Болгарії, де вони завойовують значно більшу підтримку електорату.
До слова, в усіх тих країнах є розвинуте антидискримінаційне законодавство, але ситуація там гірша, ніж у нас, де його немає. Про це слід пам'ятати, коли аналізуємо рекомендації міжнародних інституцій, які радять Україні обов'язково створити базове антидискримінаційне законодавство, а також спеціальний орган, який мав би повноваження розглядати відповідні скарги і виносити за ними рішення. Перед тим, як запроваджувати ці речі, треба чітко співставляти їх з нашою реальністю. Але тут знову постає питання: наскільки ми її знаємо? Дослідження на цю тему, проведене 2005 року фірмою «ТНС Україна», є чи не єдиним. Правозахисники зауважують, що наше законодавство щодо національних меншин також є застарілим і потребує змін, чинне визначення нацменшин не відповідає нинішнім реаліям.
Стурбовані різким сплеском ксенофобських і расистських проявів, народні депутати намагалися зробити свій внесок у мінімізацію цього явища. Зміни до законодавства запропонували Геннадій Москаль, Ганна Герман, Олександр Фельдман. Усі законопроекти мали недоліки, а парламент несподівано ухвалив у першому читанні також не ідеальний документ, автором якого є Тарас Чорновіл.
Адвокат В'ячеслав Якубенко, котрий провів експертизу зазначеного законопроекту, наголошує: запропоноване збільшення штрафних санкцій за злочини, передбачені ст. 161, заперечень не викликає. Та якщо залишити без змін формулювання, котре так ускладнює застосування цієї норми, то немає сенсу в такому посиленні. Однак у тім-то й річ, що згадка про намір залишилася незмінною. Крім того, до складу злочину знову запропоновано запровадити «образу почуттів у зв'язку з расовою, етнічною приналежністю, кольором шкіри, мовою». А це суперечить Європейській конвенції про захист прав та основних свобод людини, а також нормам чинного Кримінального кодексу України, згідно з яким образа не є карним злочином.
Заступник міністра юстиції Валерія Лутковська підтримала законопроект, аргументувавши свою позицію таким чином: унесення змін до ст. 161 не призведе до кардинальних змін у житті, але надасть слідчому, прокуророві, судді конкретний механізм, який дозволить виокремити злочини, що скоюються на підставі дискримінації. Нині вони такого механізму позбавлені, тому що зазначена стаття в чинній редакції є розмитою.