За поспіхом і непродуманістю, із якими 15 травня цього року ухвалювали Закон «Про заборону грального бізнесу», останній може суперничати лише із горезвісним указом Президента про ліквідацію ДАІ. Тільки тоді обізнані люди були певні, що Державтоінспекція лише поміняє свою вивіску, тепер же вони переконані, що гральні заклади свої вивіски просто знімуть. А так усе залишиться, як і було.
Експерти майже одностайно вважають цей закон передвиборним популізмом, але погодьтесь, що якесь раціональне зерно у ньому все ж таки є. Після його ухвалення полегшено зітхнули мільйони матерів і дружин, чиї сини та чоловіки міцно «присіли» на ігрові автомати. А тому в народі не знайшли підтримки акції протесту працівників грального бізнесу, як не викликала особливого співчуття і доля двохсот тисяч людей, котрі можуть залишитися без роботи.
У пожежному порядку До того, як у Дніпропетровську сталася трагедія, ніщо не віщувало гральному бізнесові жодних неприємностей. Правда, велися розмови про те, що казино варто було б винести за межі населених пунктів. Із цього приводу у Верховній Раді навіть було зареєстровано з десяток законопроектів, але путівку в життя отримав лише один.
З точки зору експертів, найбільш серйозним був законопроект «Про державне регулювання діяльності у сфері грального бізнесу», поданий ще у грудні минулого року. В ролі його автора виступив Кабінет Міністрів. У ньому було чимало корисного і розумного, а під час обговорення до нього внесли ще п’ять сотень поправок, однак про те, щоб виселити заклади за межі міст, мова у ньому не йшла. Законопроект пройшов перше читання і, серед інших подібних, мав найбільше шансів бути ухваленим.
Найрадикальніший проект належав перу двох депутатів — бютівця Валерія Писаренка і «регіонала» Григорія Смітюха. Їхній спільний витвір, зареєстрований ще 26 березня цього року, взагалі пропонував тимчасово заборонити гральний бізнес, аж поки для нього не будуть створені спеціальні зони — чи то в лісах, чи на морському узбережжі. Цей законопроект був віднесений до категорії, м’яко кажучи, екзотичних, бо їх народні обранці пишуть чи то для галочки, чи то для сміху. Його подальша доля полягала в тому, щоб разом із сотнями інших назавжди лягти мертвим вантажем у Секретаріаті Верховної Ради. Проте не було б йому щастя, та нещастя допомогло.
7 травня 2009 року під час пожежі залу ігрових автоматів загинуло дев’ятеро осіб і, відклавши поїздку до Праги, Юлія Тимошенко терміново прибула у рідний Дніпропетровськ. Того ж дня було видане «протипожежне» розпорядження Кабінету Міністрів, яким терміном на один місяць призупинялася дія усіх ліцензій (розпорядження по-людському цілком зрозуміле, але з точки зору права — незаконне). Потім у Верховній Раді почали один за одним похапцем реєструвати закони, кожен із яких пропонував свій варіант поступового чи термінового винесення гральних закладів за межі населених пунктів. Проте не сподобався жоден, і тоді згадали екзотичний проект Смітюха — Писаренка.
Його підтримали минулої п’ятниці 340 депутатів, чиїх голосів вистачить, аби подолати будь-яке вето. Єдина фракція, яка не голосувала за нього у повному складі,— це комуністи. Але не тому, що вони співчувають гральному бізнесові, а радше навпаки. Ухвалений законопроект все ж таки дає йому якусь надію на життя — чи то в горах, чи в степах. А комуністи хотіли б його заборонити раз і назавжди. Без усякої надії.
До речі, про надію. Останній пункт ухваленого закону доручає Кабміну протягом трьох місяців розробити і внести на розгляд Верховної Ради законопроект про діяльність з організації та проведення азартних ігор у спеціально відведених для цього гральних зонах. Та прикиньте, скільки часу знадобиться для того, щоб у цю спеціально відведену зону провести електрику, водопостачання, каналізацію, тепло і газ, і ви зрозумієте, що реально легальний гральний бізнес відродиться не раніше, ніж через п’ять років.
Уперед у минуле На перший погляд, ніякої великої біди в цьому немає — сім літ мак не родив, і голоду не було. Проте, як зазначено у висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради, «суцільна заборона (навіть тимчасова) господарської діяльності з організації азартних ігор призведе до її криміналізації, зокрема, шляхом різкого збільшення кількості нелегальних ігорних закладів та зростання корупції». І з цим, так чи інакше, погоджуються усі без винятку фахівці.
Прогнози — річ невдячна, тому пропонуємо зазирнути не в майбутнє, а в минуле. Наприклад, у радянські часи, коли про гральний бізнес, принаймні легальний, ніякої мови не було. Так от, у тому самому Дніпропетровську у 1986 році відбувся грандіозний кримінальний процес, у ході якого з’ясувалося, що усе місто покрите мережею підпільних гральних закладів на дому під назвою «катрани». Їх відвідували всі: покидьки злочинного світу, які програвали там здобич від квартирних крадіжок, а також поважні ділові люди, які під виглядом картярського виграшу отримували хабарі.
Утім, біда полягала не в їхній наявності — такими катранами були вкриті усі обласні центри Радянського Союзу, а в тому, що цю мережу тримало під контролем потужне організоване злочинне угруповання. Його члени заманювали туди людей, вводили їх у азарт, шулерським способом вигравали шалені гроші, а потім рекетирськими методами вимагали борг. Звичайно, що жертвами цих злочинців були не прості робітники, колгоспники чи інженери, котрі жили від зарплати до зарплати, а цеховики-«тіньовики», спекулянти, валютники і фарцовщики та інші підпільні бізнесмени пізньорадянської доби.
А через два роки після оголошення вироку у цій справі усю країну охопила пошесть «наперсточників». Вони грали на кожному кроці й, здавалося, плювати хотіли на ст. 181 Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення, якою заборонялись азартні ігри. Найвідомішою у Києві точкою цих плутяг був авторинок на бульварі Перова. Щоб купити щось на такому ринку, люди зазвичай беруть із собою чималі суми грошей, але часто ці гроші потрапляли до кишень шахраїв. На ринку був постійно діючий опорний пункт міліції, базар прочісували міліціонери як у форменому одязі, так і в цивільному, але ніхто з них уперто не хотів помічати, як дурять людей.
Чому, спитаєте ви? А тому, що добра половина особового складу Дніпровського райвідділу внутрішніх справ, на території обслуговування якого був авторинок, отримувала від «наперсточників» ще одну зарплату. Шахраїв ловили, а їхніх покровителів викривали, звільняли з роботи, навіть ув’язнювали, однак на звільнене місце приходили інші, й вже важко було зрозуміти, хто там грає першу скрипку: чи «наперсточники», які підкуповують міліцію, чи міліція, котра керує ними. Плутяги вивелися лише тоді, коли народ утратив до «наперсточників» будь-який інтерес, бо ті, кому хотілося гострих відчуттів, потягнулися до щойно відкритих залів ігрових автоматів. Там грають хоч і не зовсім, але більш-менш чесно.
Тож після заборони легального грального бізнесу нам, напевно, знову доведеться згадати підпільні катрани і точки «наперсточників» під міліцейським «дахом». Але вже з елементами комп’ютерної техніки, Інтернету й мобільного зв’язку.