ПОСИЛЕННЯ ТУРЕЧЧИНИ
Першу половину нинішнього року турецький прем'єр Реджеп Тайюп Ердоган може вважати вдалою. Наприкінці березня його консервативно-мусульманська Партія справедливості і прогресу (ПСП) тріумфувала на місцевих виборах, отримавши майже 40% голосів. На саміті НАТО, провівши вдало гру з вето на кандидатуру датського прем'єра Фога Расмуссена на посаду Генерального секретаря НАТО, отримала для себе посаду його заступника і, кажуть, обіцянку членства у Європейському оборонному агентстві й відкриття нових перспектив у переговорах із Євросоюзом. Туреччина також стала першою мусульманською країною, яку відвідав президент США Барак Обама. «Значення Туреччини полягає в тому, що вона є державою центру. Тут не розходяться Схід і Захід, тут вони об'єднуються»,— заявив на зустрічі з Ердоганом американський президент. Торік турецький лідер не мав стільки приводів для доброго самопочуття. Наприкінці червня конституційний суд у Анкарі скасував ухвалені урядом постанови, які дозволяли студенткам носити мусульманські хустки на територіях державних навчальних закладів. 30 липня той же суд визнав правлячу ПСП «центром діяльності проти світських засад держави», позбавивши її, таким чином, половини державних субвенцій. Єдиний голос урятував тоді партію Ердогана і його самого від політичного небуття. Незабаром з'явились перші ознаки економічної кризи — зниження темпів зростання ВВП, ослаблення ліри щодо євро і долара, зростаюче безробіття, а разом із ними звинувачення у відсутності відповідної реакції на глобальну фінансову кризу. Важко дивуватись, що наприкінці 2008 року популярність ПСП упала нижче від 30% (роком раніше вона отримала 47% на парламентських виборах). Проте навіть найбільші противники Ердогана визнають, що йому не можна відмовити в успіхах на міжнародній арені. Між іншим, це завдяки йому ПСП набрала останнім часом вітру у вітрила — саме під березневі вибори. 29 січня на саміті у Давосі під час конференції, присвяченої близькосхідному конфлікту, Ердоган, образно кажучи, зняв увесь банк. Розлючений на модератора (який позбавив його голосу) і Шимона Переса, котрий махнув йому пальцем перед носом, уперто захищаючи військову операцію у Газі, він нагадав ізраїльському президентові, що той «добре знає, як убивати людей» і присягнувся ніколи не бути в Давосі, полишив сцену, зібрав валізи й повернувся до Туреччини. У Стамбульському аеропорту його зустрічали як героя. «Переможець Давосу»— повідомляв величезний транспарант. Кілька коментаторів звинуватили прем'єра Ердогана у режисируванні скандалу з метою отримання чергових голосів на виборах. Проте переважна більшість турків (80%) підтримала свого лідера. Розчаровані відсутністю чіткої реакції Заходу на терпіння палестинців, турки знайшли привід пишатись тим, що їхній прем'єр наважився перечити «недоторканному» Ізраїлю. «Чи сподобались мені висловлювання Ердогана? Ні. Чи Ердоган розбудив антисемітські почуття турків? Так. Але добре, що він сказав те, що сказав. Адже Америка навіть не промовить слова. А Європа завжди тремтить, коли треба критикувати Ізраїль»,— вважає Солі Ожель, відомий коментатор і професор політології університету Більгі. На вулицях Дамаску, Бейруту і Рамалли почали з'являтись турецькі прапори. Країна раптом стала голосом мусульманського світу. Реакція за океаном була набагато стриманішою. Туреччина, проголошували тривожні заголовки американських газет, «відвертається від Заходу» і «відкриває своє нове обличчя». Турецька відповідь на найновіший розділ ізраїльсько-палестинського конфлікту, зазначали деякі коментатори, доводить, що Анкара віддаляється від Ізраїлю, Європи і Сполучених Штатів, дрейфуючи в обійми Сирії, «Хамасу» та Ірану. Суперечка Ердогана з Пересом, як і загальна реакція турецького уряду на війну в Газі, не була поворотним пунктом, а лише елементом багаторічної еволюції турецької закордонної політики. Під правлінням ПСП політика Туреччини щодо близькосхідних ігор полягає не у віддаленні від Заходу, а у пристосуванні до нових геополітичних реалій, до темпу розвитку турецької демократії та до ролі Євросоюзу і США у регіоні. Від часу падіння СРСР Туреччина відігравала роль лояльного, добре озброєного союзника НАТО, західного форпосту у небезпечній, але стратегічно важливій частині світу. Цю роль визначало співвідношення сил на Близькому Сході й Кавказі, турецькі військовий і світський істеблішмент. У 90-ті роки, після завершення «холодної війни», кілька лідерів намагались, щоправда, послабити вплив військових на формування закордонної політики, але жоден із них не досяг відчутних успіхів у цьому напрямі. Виграш консервативно-мусульманської ПСП на виборах 2002 року був, з цієї точки зору, переломною подією. Туреччина залишиться у західних структурах, заявив новий уряд, але встановить нові відносини з Півднем і Сходом. Історична й культурна спадщина країни, написано у програмі ПСП, «змушує нас до багатовекторної політики», запрограмованої на дружні відносини зі всіма сусідніми державами. Перемога партії Ердогана, озброєної потужною демократичною підтримкою і перспективою вступу у ЄС, відкрила Туреччині дорогу до автономної політики стосовно Росії, Кавказу і Близького Сходу. Брюссель поставився до політики ПСП як позитивно, так і негативно водночас. З одного боку, вимагаючи обмеження ролі армії у державному апараті, Євросоюз однозначно зробив великий внесок у демілітаризацію турецької закордонної політики, відкриваючи новому уряду більше поле маневру на міжнародній сцені; з іншого — двозначні декларації європейських політиків щодо майбутнього Туреччини у ЄС змусили турків поставити собі питання стосовно доцільності класти всі яйця в один кошик. Наслідків відкритої політики чекати довго не довелось. Торговий обмін із сусідніми країнами, який роками тримався на мізерному рівні, почав збільшуватись. Значно поліпшились відносини Туреччини з Росією, Сирією, Іраком, Іраном та Грецією. Навіть у відносинах із Вірменією почалось потепління. Туреччина знайшла себе і в ролі посередника: між ворогуючими ліванськими фракціями, між Індією та Пакистаном, між Сирією й Ізраїлем, між Пакистаном і Афганістаном, нарешті, між палестинськими фракціями Фатх і «Хамас». Свій вплив мала і війна в Іраку. Війна Білого дому із Саддамом показала Анкарі, що її головні стратегічні цілі (припинення етнічного протистояння на Близькому Сході й гарантування безпеки кордонів) суперечать з інтервенціоністською політикою США. Це стало зрозуміло у березні 2003 року, коли парламент у Анкарі не погодився надати територію Туреччини для нападу на Ірак. Турки показали, що їхня турбота про стабільність у регіоні є важливішою, ніж стратегічний союз зі США. Черговим прикладом була реакція Анкари на серпневу війну в Грузії. Американці здивувались, коли турки, значною мірою залежні від російських постачань газу, не захотіли протистояти росіянам. «Нас не треба змушувати до підтримки певної сторони. Ми прагнемо діяти так, як потребує національний інтерес»,— сказав тоді Ердоган. Хоч не хоч США були змушені звикати до все більш незалежної політики Туреччини. Чергових суперечок Анкари і Вашингтона — щодо того, як краще діяти через зростання іранського ядерного потенціалу, ставлення до Росії й до бочки пороху, яким є сучасний Ірак— навряд чи можна буде уникнути. Отже, куди прямує Туреччина Ердогана? Сім років правління ПСП призвели до прощання зі штучним образом Туреччини, накинутим поколіннями кемалістів, як країни, повернутої обличчям винятково до Заходу. Туреччина звикла, що її ідентичність спирається водночас на європейський, близькосхідний, кавказький, середземноморський і азійський фундаменти. Це знаходить своє віддзеркалення у її закордонній політиці, яка намагається нині погодити контакти з арабським світом з партнерством зі США й перспективою членства у Євросоюзі. Обама, на відміну від багатьох європейських лідерів, здається, це поціновує. Напередодні свого візиту в Анкару, під час Празького саміту США і ЄС американський президент, як і його попередник, висловив підтримку США щодо вступу Туреччини у Європейський Союз. Але як і Буш, він негайно отримав відповідь європейців зі «старої» Європи. «З цього питання існують розбіжності»,— прокоментувала слова Обами німецький канцлер Ангела Меркель. «Я завжди був і залишаюсь проти вступу Туреччини»,— підтримав її французький президент Ніколя Саркозі, даючи зрозуміти американському президентові, що він не повинен втручатись у дебати про майбутнє Європи. Різниця у підходах, яку підкреслила Меркель, вказує на неабиякі розбіжності між Європою і Америкою у баченні й розумінні ролі Туреччини. Для німецького канцлера і французького президента Туреччина — 70-мільйонна мусульманська країна, бідна і чутлива до політичних потрясінь — найперше становить потужний виклик, коли не загрозу, як потенційний член Євросоюзу. В очах Обами та сама Туреччина — єдина країна на Близькому Сході, здатна до конструктивного діалогу з Ізраїлем, Сирією та Іраном. Ця країна може відіграти ключову роль у будівництві мостів між Заходом і мусульманським світом. Зближення з Дамаском і Тегераном, що не лишається поза увагою Білого дому, не повинно означати повернення спиною до Брюсселя, Вашингтона, Тель-Авіва. Хоча Туреччина ніколи не буде підлеглим і безвідмовним партнером, вона все ж є для Вашингтона незамінним партнером. За матеріалами закордонної преси Євген ПЕТРЕНКО також у паперовій версії читайте:
|