ПЕРЕЗАВАНТАЖЕННЯ
Відставка Віктора Балоги з посади керівника президентського Секретаріату і призначення на цю посаду колишньої очільниці Київської області Віри Ульянченко спричинили до чергового сплеску прогнозів в українському політикумі. Прогнози ці нерідко емоційні, однак більшість із них зводиться до того, що Віктор Ющенко фактично використовує свій чи не останній козир. Гуртуючи навколо себе старих перевірених бійців, він, схоже, не збирається сходити з політичної арени...
Узагалі зміна керівника президентської канцелярії не мала б бути подією номер один. Проте в Україні традиційно склалося так, що до цієї посади прикуто чимало уваги. Чому ж так сталося? Спробуймо розібратися, пригадавши, хто і як досі творив історію у президентських канцеляріях.

«Темна конячка»
Отже, за президентства Леоніда Кравчука ця посада не вважалась якоюсь особливою. Вона навіть іменувалась інакше: секретар адміністрації президента. Обіймав цю посаду такий собі Микола Хоменко, особа зовсім не публічна. Працював він у адміністрації Леоніда Макаровича «від дзвінка до дзвінка», тобто з кінця 1991 року до липня 1994-го, коли невдячні виборці відмовили Кравчукові у повторній підтримці на дострокових виборах. Цікаво, що крім роботи в АП, Хоменко був ще й народним депутатом — у ті часи сумісництво ще законодавчо не переслідувалося.

Початок і кінець «чорнобородої Дімократії»
Нового імпульсу посада глави адміністрації президента набула після обрання главою держави Леоніда Кучми, а точніше після призначення головним канцеляристом Дмитра Табачника. Він був одним із небагатьох, хто залишився вірним Кучмі після його відставки з прем'єрської посади у 1993-му. А тому отримав заслужену подяку від Леоніда Даниловича.
Тридцятирічний політик активно узявся за свою роботу. Настільки активно, що у перші роки президентства Кучми в Україні був популярним анекдот про те, що той працює президентом в адміністрації Табачника. Дмитро Володимирович запам'ятався частими конфліктами з Верховною Радою й особисто з тодішнім спікером Олександром Морозом.
Постраждав Табачник через надмірну любов до військових звань. Наприкінці 1996 року якимось чином з'ясувалося, що Дмитро Володимирович, маючи за плечима усього-на-всього вік Христа, жодного дня не прослуживши у Збройних силах, виявився полковником запасу. Капітан запасу Леонід Кучма такого нахабства не витримав і відправив свого колишнього фаворита у відставку. Одна газета, зловтішаючись з цього факту, навіть надрукувала розгромну статтю про пана Табачника під заголовком «Кінець чорнобородої Дімократії».
Утім, нині борода у Дмитра Володимировича зовсім сива. А сам він довів, що потужний політичний старт багато важить для подальшої кар'єри. Табачник двічі працював в уряді Віктора Януковича на посаді гуманітарного віце-прем'єра, кілька разів його обирали народним депутатом. Власне, зараз він також законотворить у фракції Партії регіонів.

До останнього— у партії влади
Наступний після Табачника глава АП не менш відомий. У грудні 1996-го цю посаду обіймав нині покійний Євген Кушнарьов. Один із лідерів Народно-демократичної партії й колишній мер Харкова врахував практично всі помилки свого попередника. Про нього ніхто не міг сказати, що Кушнарьов тягне ковдру на себе чи перебирає невластиві функції. Фактично там Євген Петрович справді був на своєму місці. І, мабуть, розраховував побути довше, адже навіть відмовився балотуватися до парламенту від тодішньої партії влади НДП, поступившись своїм заслуженим місцем у першій десятці однопартійцям.
Однак Леонід Кучма міркував інакше. Невдовзі після парламентських виборів-98 Кушнарьова відправили у відставку. Зо два роки він перебував у «тіні», а через рік після повторної перемоги Леоніда Кучми на президентських виборах досяг своєї заповітної мрії. У жовтні 2000-го Кушнарьов отримав посаду «губернатора» Харківщини, замінивши свого давнього опонента Олега Дьоміна. Звільнений був після перемоги Віктора Ющенка. Довго вважався одним із головних фігурантів справи про сепаратизм, у якій так нічого й не було доведено до логічного кінця.
Загинув Євген Кушнарьов у 2006-му, його смертельно поранили на полюванні.

Тихше їдеш— далі будеш
На посаді глави АП Кушнарьова замінив Микола Білоблоцький. Наразі про цього політика взагалі мало хто пам'ятає. Власне, навіть у часи його політичного «зоряного часу» він мав унікальну здатність залишатися майже невидимим на, здавалося б, найвидніших місцях. До свого призначення в АП Білоблоцький працював віце-прем'єром в уряді Валерія Пустовойтенка. За допомогою пана Білоблоцького тодішня влада вирішувала чимало гострих питань. Зокрема, той, що розгорівся наприкінці 90-х в Одесі під час конфлікту між мером «перлини біля моря» Едуардом Гурвіцом і «губернатором» Русланом Боделаном. Микола Білоблоцький кілька місяців поєднував віце-прем'єрські регалії з посадою в. о. Одеського міського голови.
В адміністрації президента Білоблоцький нічим особливим не запам'ятався, тихенько відпрацювавши там до повторної інавгурації Леоніда Кучми у грудні 1999-го. А після цього був «засланий» до Росії — надзвичайним і повноважним послом нашої держави. При тому, що жодних дипломатичних навичок у нього не було, Білоблоцький примудрився пропрацювати послом аж п'ять років.
«Страшний сон» Володимира Литвина
Грудень 1999-го ознаменувався приходом до президентської адміністрації Володимира Литвина. За 2,5 роки перебування на посаді він не лише збільшив свій вплив на президента, а й послабив вплив багатьох політиків. Не дивно, що напередодні парламентських виборів-2002 (при формуванні провладного списку) Кучма почав лобіювати на його лідерство саме Литвина.
Володимир Михайлович погодився на це не надто охоче. Вочевидь, усвідомлюючи: ставши депутатом, він перетвориться на надто публічну постать і втратить напрацьовані роками «тіньові» козирі. Запам'яталася фраза Литвина про те, що він і в страшному сні не бачить себе народним обранцем. Утім, Володимир Михайлович став не просто депутатом, а й депутатом № 1. Причому з 2002-го до 2006 рр. беззмінно пропрацював Головою Верховної Ради, що до нього вдавалося лише Олександрові Морозу в другому скликанні. А торік у грудні Литвин знову повернув собі перше парламентське крісло, погодившись увійти до коаліції з БЮТ і частиною «Нашої України — Народної самооборони». Країні таки потрібен Литвин?..

«Лицар» червоної троянди
Діаметрально протилежна була доля в останнього канцеляриста попереднього глави держави. За понад 2,5 роки перебування на посаді глави АП Віктор Медведчук перевершив усіх своїх попередників. Обізнані люди твердять: найбільша частка вчинків «пізнього» Леоніда Кучми робилася під впливом лідера СДПУ(о). Звичайно, його постать аж надто демонізована (особливо за часів президентства Віктора Ющенка).
Однак навіть при цьому не можна не визнати: Віктор Володимирович перехитрив сам себе. Він — типовий приклад того, що не завжди кулуарність здатна здолати всіх і вся. Власне, зараз колись потужна партія, що її довгі роки очолював Медведчук, цілковито зійшла на маргінес. Деякі її активісти (передовсім Нестор Шуфрич) роблять кар'єру в інших лавах. А от Медведчук залишається стовідсотково кулуарним. Раз за разом доводиться чути про його причетність до певних політичних проектів, найгучнішим із яких, буцімто, є спроба об'єднати БЮТ і Партію регіонів у мегакоаліцію. Утім, проект цей так і не реалізовано. Залишаються потенційні зміни до Конституції? Кажуть, там екс-глава АП також докладає рук.

Скандаліст
Після перемоги Віктора Ющенка демонізована АП була перейменована на президентський Секретаріат. А керівник цього відомства отримав статус державного секретаря. Парадокс: з одного боку, чинний глава держави тоді усіляко декларував зменшення впливу своєї канцелярії, а з іншого — назвав її керівника так, як, скажімо, у США іменують міністра закордонних справ.
Хоча перший і останній держсек Олександр Зінченко був зовсім не проти збільшити свій вплив. Він не раз виступав із гучними заявами, наприклад, щодо потенційного скасування конституційної реформи-2004. Однак постійно знаходилися люди, що мали на Віктора Ющенка більший вплив, ніж Олександр Олексійович. Можливо, саме тому у вересні 2005 року Зінченко пішов ва-банк: подав у відставку і звинуватив у корупції найближче оточення Президента.
Після цього він зник із політичної арени й лише торік, на дострокових виборах до Київради, потрапив у список БЮТ. А нещодавно Зінченко отримав посаду керівника Національного космічного агентства і, схоже, цілком з того задоволений.

«Зброєносець»
Постать наступника Зінченка — Олега Рибачука — діаметрально протилежна. Він завжди був близьким до чинного Президента. Таких людей, як Олег Борисович, частенько називають «зброєносцями». Однак знову перейменована посада глави президентського Секретаріату, вочевидь, виявилася для Рибачука тіснуватою. Він не надто вправний орговик. До того ж частенько виходило так, що коментарі пана Рибачука призводили до діаметрально протилежних результатів. Найяскравіший приклад: створення влітку 2006 року «антикризової» коаліції у складі ПР, КПУ і соціалістів. Буквально за кілька днів до того Олег Рибачук запевняв громадськість, що його «шосте відчуття» підказує йому: «помаранчева» коаліція («Наша Україна», БЮТ, СПУ) житиме довго і плідно.

Альтернатива Кабміну
Так, восени 2006-го черга дійшла до Віктора Балоги. Його тривала діяльність у президентському Секретаріаті дозволила багатьом політикам порівнювати Віктора Івановича з його колишнім соратником по партії СДПУ(о) Віктором Медведчуком. За часів Балоги президентський Секретаріат справді став фактично структурою, альтернативною до Кабінету Міністрів. А постійні, часто маловмотивовані «шпильки» пана Балоги на адресу Юлії Тимошенко взагалі перетворилися на притчу во язиціх.
Попри все це, не можна не відзначити ефективність роботи канцелярії глави держави у цей період. Наприклад, на думку багатьох експертів, без активної участі Віктора Балоги навряд чи були б можливими дострокові парламентські вибори 2007 року. Причому тоді інтереси Юлії Тимошенко та Віктора Балоги збігалися. Проте так тривало недовго.
Нині у своїй заяві колишній очільник президентського Секретаріату навіть заявив, що з влади мають піти і Ющенко, і Тимошенко. «Дострокові вибори до Верховної Ради у 2007 році давали можливість досягнення політичного компромісу, стабілізації влади,— наполягає Балога, звертаючись до Президента.— А ви не скористалися цією можливістю. Ви вдруге, після першого провального голосування, внесли кандидатуру Юлії Тимошенко на посаду керівника уряду, хоча могли цього не робити».
Справжні причини конфлікту між двома Вікторами ще належить вивчити. Приміром, Балога звертає увагу й на те, що він категорично не згодний із рішенням Ющенка балотуватися на другий президентський термін. Таке враження, що це — елементарна гра на випередження, адже Віктор Андрійович публічно нічого подібного не заявляв. Більше того, деякі політологи у факті написання Балогою заяви про відставку помітили навіть намір перейти працювати до... передвиборного штабу чинного Президента.
Поки що ця версія терпить цілковитий крах, а от як буде далі — хтозна. Зрештою, у Балоги нині чимало недоброзичливців, і його остаточний відхід від Ющенка, котрий поки перебуває при владі, може негативно вплинути на самого екс-керівника СП.

Вірю у Віру?
Після відставки Віктора Балоги крісло керівника президентського Секретаріату було порожнім недовго. Уже 19 травня Віктор Ющенко на вакантну посаду призначив Віру Ульянченко. Причому ще до її приходу на Банкову про Віру Іванівну навперебій говорило чимало політологів. Річ у тім, що першим етапом повороту в її нинішній кар'єрі стало обрання головою ради партії «Народний союз «Наша Україна», яке відбулося минулого вікенду.
Підсилення у статусі однієї з найбільш перевірених соратниць навряд чи зробить чинного Президента сильнішим. Однак тепер від нього можна очікувати несподіваних кроків. Скажімо, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка» Костянтин Матвієнко вважає, що Віктор Ющенко серйозно розраховує на депутатський мандат у наступному парламенті. А для цього діяльність досвідченої Віри Іванівни може стати в пригоді. Причому як на партійному місці (розбудова, фінансування тощо), так і в Секретаріаті (контроль за адмінресурсом).
Цікаво також, що пані Віра — перша жінка із десяти керманичів президентських канцелярій. Про матріархат тут, щоправда, поки навряд чи можна говорити, та все ж... Зрештою, саме за президентства Віктора Ющенка в Україні на трьох ключових посадах розмістилися представниці прекрасної статі. Юлія Тимошенко — Прем'єр-міністр, Раїса Богатирьова — секретар РНБО, Віра Ульянченко — керівник Секретаріату глави держави. Далі буде?..

Ярослав ГАЛАТА

також у паперовій версії читайте:

---