«РУТЕНІЯ» ПОЄДНАЛА БАРДІВ, РОКЕРІВ, КОБЗАРІВ І ПОЕТІВ
Що таке Рутенія? Виявляється, латиною — це стародавня назва України. А ще так називається український гурт із п'яти музикантів, про який кажуть, що він культовий і легендарний. Та для мене як слухача найголовніше, що він самобутній. Гурт «Рутенія» дивно магічний і романтичний за мелодикою і текстами, це етніка, одухотворена сучасністю, це дух прадавньої України, зокрема Козаччини, з очима майбутнього,— саме такі відчуття породжує ця щемно-мужня музика, яка дасть фору будь-якій попсі, хоча «неформатна» «Рутенія» не «товчеться» в радіо-телеефірах, а знаходить своїх шанувальників потаємно-заповітними шляхами, як це буває з музикою щирого серця.
«Наприкінці 80-х, коли визрівала політична опозиція, коли, здавалося, вся Україна прагнула свободи, славне студентство породило дивне явище під назвою «Рутенія». У стінах держуніверситету імені Тараса Шевченка існував загострений попит на «свою музику», інтелектуальний та вільнодумний потенціал якої мав би перевищувати тамтешні стандарти масової культури,— розповідає літописець українського року Олександр Євтушенко.— Це мав бути рафінований гібрид «бардизму», або авторської пісні, та рок-н-ролу. За складом такий проект мусить бути максимально зручним і мобільним, а точніше універсальним, коли зменшення або збільшення кількості учасників не шкодить змістові пісень, а лише ситуативно відображає виступи у певному місці. «Мінімальний модуль — «червона кімната» на одному з поверхів «общаги», максимальний — Палац спорту або Майдан».
За весь цей час «Рутенія» кілька разів розпадалась та реанімувалась, нині вона має потужний склад. Окрім «батька-засновника» композитора й поета Анатолія Сухого, у ній беруть участь відомий бард-автор, гітарист, кобзар Едуард Драч, гітарист, співак, звукорежисер Григорій Лук'яненко, барабанщик, співак Олександр Комісаренко і скрипаль Ярослав Заброцький.
Найдивнішим є те, що гурт зберіг найцінніше — «рутенівський» колорит і дух, про що свідчать концертна діяльність і сім дисків: «Похрещені вогнем» (1991), «Вулиці рожевого міста» (1995), «Провінційний джаз» (1998), «Легіонер» (2001), «Десь за Дніпром гримить гроза» (2002), «Безіменні» (2002), «Неопалима купина» (2007).
Про творчі справи розповідають Анатолій Сухий і Едуард Драч.
— Анатолію, з чого починали, до чого прийшли? Які сталися творчі метаморфози, зміни?
— Розпочав я «Рутенію» з Костиком Єрофеєвим у 1987 році, ми співали на мистецько-політичних акціях об'єднання «Громада», що виникло в Київському університеті на базі фізичного факультету, до речі, ми разом вчилися з нині відомими В'ячеславом Піховшеком і Дмитром Корчинським. Студентське об'єднання мало націоналістичне спрямування, займалося почасти культурою, політикою, соціальними питаннями, інформаційним обміном усередині себе, намагалося трохи поширювати вплив на студентське середовище. Але це не було чимось структурованим, це був спонтанний рух.
У 1989-му через низку причин мене виключили з університету (щоправда через два роки я відновився і закінчив навчання), а Єрофеєв вже був, здається, виключений, то ми зайнялися музикою більш цілеспрямовано, це витіснило все інше, ми взяли участь у першому фестивалі «Червона Рута», перед тим створивши нашвидкуруч акустичну групу (взяли ще трьох студентів із економічного факультету — гітариста Дмитра Моторного, басиста Дмитра Сеньківа, скрипачку Таню Талащенко). Новостворений бард-гурт «Рутенія» записав любительський альбом «Україна сучасна в рамках дозволеного» і став дипломантом першої «Червоної Рути» (1989). Ми отримали творчий заряд, послухали різних виконавців, серед яких тоді було чимало україномовних. Маючи такий стимул, узялися створювали нові пісні. Ідея була проста — записати альбом, продати його, отримати прибуток, популярність, а потім їздити з концертами. Власне, ця ідея актуальна дотепер, але реалізувати її в нашому суспільстві неймовірно складно, вона спрацьовує на Заході, до параметрів якого нам рости і рости передовсім ментально.
Моєю улюбленою музикою був західний рок, тому я на нього орієнтувався і намагався в цьому стилі творити. (До речі, «Пінк Флойд», «Даер Стрейтс», Стінг, «Металіка» залишилися улюбленими виконавцями). Приміром, британська група «U2» — це суміш рок-н-ролу і фолку, отож і я намагався робити в такому ключі: привносити у свою творчість етніку.
— Ваші музичні орієнтири — групи «Даер Стрейтс», «Пінк Флойд» виконують психоделіку, «Металіка» — важкий рок. А чим вирізняється «Рутенія»?
— В Україні творча своєрідність майже не спрацьовує. Річ у тім, що наше пострадянське суспільство у сум'ятті вже двадцять років. Радянський Союз програв економічну й ідеологічну війну, натомість була якась стабільність, орієнтири. І ці орієнтири зникли, світ, різні нації почали на нас тиснути економічно, засобами ЗМІ, найперше телебаченням, наші люди дезорієнтовані. Звісно, має бути ядро — національна ідея, від її усвідомлення залежить успіх будь-якої країни, суспільство має сповідувати нормальний здоровий націоналізм.
— Тобто основою Вашої творчості є ідея націоналізму?
— Я намагався реалізуватися за допомогою рок-н-ролу. Його магія бере початок у містеріях, які були в давнині, а нині вони переосмислені, адаптовані. Отже, під рок-н-ролом маю на увазі сучасну (за останні сорок років) музику в її найкращих зразках, переважно західну, хоча, приміром, у Росії виникли «Машина часу», «Наутілус Помпіліус». Така музика здатна на масових концертах позитивно трансформувати мозок людини, це не гіпноз, не політичні технології й лозунги, рок-н-рол вивільняє заповітні речі у підсвідомому, допомагає адаптуватися в сучасному світі, який швидко змінюється, через що багато людей отримують шок, не встигають пристосуватися, зрозуміти, куди рухатися, як жити, дехто кричить (як у Криму) «Давайте назад у Радянський Союз!», якого вже ніколи не буде, незважаючи на те, що він комусь подобається і хтось до нього прагне, інші волають: «Давайте назад до Козаччини!», цього теж не буде, це лише штучна забавка. Світ-час не прокрутиш назад.
— Чому гурт названо саме «Рутенія»?
— Перед фестивалем «Червона Рута» треба було придумати назву колективу і в якійсь книжці ми знайшли інформацію про знахідку монети з написом: «Ольга Реґіна Рутеніум», тобто це була монета київської княгині Ольги. «Рутенія» перекладається як «Русенія», «Русь», тобто це назва нашої країни латиною. Пізніше Московія привласнила назву, стала Росією, оскільки вважала себе правонаступницею Київської Русі або її кращим взірцем. Очевидно, вона має право на якусь частину культурної спадщини Київської Русі, адже території були об'єднані (чи загарбані) московськими князями. Тепер це предмет політичних суперечок, тут я не суддя.
До розмови приєднується Едуард Драч.
— Едуарде, на теперішньому етапі Ви — бойова одиниця «Рутенії». У чому, на Ваш погляд, полягає суть, стрижень оновленої команди та її музики?
— Гурт «Рутенія» — це патріотизм без зайвого пафосу, залишено, сподіваюсь, тільки здоровий, чесний пафос, він необхідний, немов надія. «Рутенія» — це щирі тексти і задушевне виконання. Саме це мене привабило, коли ми задумали капітально реанімувати гурт років зо три тому. Раніше він періодично то виринав, то потопав, як човен у синьому морі, але у нього завжди були свої прихильники, вони полювали за записами, ходили на концерти. Отже, виник симбіоз двох авторів — Анатолія Сухого і мене, іноді долучається третій автор — Олександр Веремчук, який живе у Вінниці. А почалось усе з того, що під час мого спілкування з Грицем Лук'яненком, із яким співпрацюю в дуеті чотири роки, прийшов Толя Сухий, ми почали згадувати старі часи, зрозуміли, що крутимося в якихось паралельних, але однотипних світах, у нас багато спільних знайомих, але ми жодного разу не перетнулися творчо (окрім як на збірних концертах), добре один одного не знаємо. Тож поспівали кожен своє і згодом вирішили для початку відродити старий репертуар «Рутенії». Він був створений на початку дев'яностих, Толя вважав, що «поїзд уже пішов». Але скепсис був спростований, виявилося, що є чимало людей, котрі цікавляться цими піснями, більше того, попит на такий репертуар швидко зростає.
— Генеральний напрям «Рутенії» — бардівські й народні пісні? Чи спектр набагато ширший?
— Насправді ширший. Ми розпочали з патріотичних пісень, тому що в людей була потреба в атмосфері виборів-перевиборів у самоідентифікації, у відповідях на головні питання: «Хто ми і куди йдемо?». Хоча у мене і у Анатолія Сухого багато філософських, ліричних пісень, є також веселі гумористичні.
Альбом «Неопалима купина» нас здружив і поєднав у колектив, який виступав на багатьох фестивалях, на великих сценах, на майданах, стадіонах, у Палаці «Україна». І альбом, і колектив справді ренесансові, у них була потреба, тому навіть знайшлися спонсори: диск був записаний і виданий, творців «Неопалимої купини» впродовж двох років запрошували на всілякі фестивалі й акції.
Виникла потреба видати диск Кості Єрофеєва, на жаль, уже посмертно. Він тривалий час був солістом групи від початку її діяльності, останнім часом відійшов від музики, більше займався журналістикою, працював на телеканалі «Інтер», потім в Інтернет-виданнях. Звістка про його смерть нас приголомшила, йому було тільки 43 роки, у нього була серцева хвороба, альбом символічно названо «А серце за Україну», в ньому є пісня зі словами: «Ти не прокинешся живий», і, дійсно, Костя помер уночі під час сну.
Нині Гриць Лук'яненко є модератором наступного альбому, теж патріотичного, та на гадці ми маємо наступний альбом, який буде більш цивільний, я б так сказав, у ньому буде більше лірики, вона нам удається.
— Як поет-співак, як невропатолог і психіатр дайте оцінку тому, що навколо нас відбувається. У людей нині наростають апокаліптичні настрої...
— Вони на моїй пам'яті кілька разів наростали. Це йде згори. Це нормально, коли у будь-якому колективі керівники чітко знають, що робити, навіть у найважчі часи ніхто особливо не панікує: та якось випливемо, скоротимо витрати, зменшимо свої потреби, вдосконалимо роботу. Проте в Україні все шкереберть, можновладці не знають, що робити, вони розгублені. На жаль, перші симптоми цього були в 2004 році на Майдані, ми це пропустили, хоча багато хто з нас це бачив і закривав очі. Тим часом керівники, здивовані надзвичайною активністю мас, не знали, що з цим робити. Щось подібне у нас було в 1990–1991 роках, тоді можна було гори звернути, але була лишень випущена пара з паротяга. Нині суспільство щось «виброджує», але треба відзначити, що Україна — достатньо стійка система. Навіть у часи Майдану, коли не зрозуміло було, що з владою, держава працювала і все йшло своєю чергою, незважаючи на те, що багато хто мітингував. Дасть Бог, і тепер виживемо, звісно, хочеться більше осмислених і впевнених дій від наших політиків, нехай би вони не кидались збуджено-екзальтованими, зомбуючими фразами, супроводжуючи їх розгубленими поглядами і рухами.
— Барикади допоможуть?
— Проти кого і за кого — ось питання. А без відповіді не варто навіть думати про це.
— Чи є позитивні зрушення у просуванні музики, для якої основний критерій — висока поетичність. Більшість українських рокерів пішла у попсу, ролі героїв на себе «натягнули» Святослав Вакарчук і Олег Скрипка. Але від попси вже нудить, має з'явитися щось натуральне.
— На мене, приміром, позитивно вплинув фестиваль повстанської та патріотичної пісні «Покрова», що відбувся у жовтні минулого року на Михайлівській площі в Києві. Тарас Житинський тоді презентував знамениту пісню часів визвольних змагань 1917–1921 років «Любо, братці, любо», колись спотворену незграбним перекладом і розтиражовану радянським кінематографом. Цю пісню він привіз із Лондона, отримавши її з рук емігрантів, вона була віднайдена під час етнографічної експедиції на півдні України Олександром Грибом, котрий записав автентичний україномовний варіант зі слів старого махновця.
Народ вельми цікавиться такою музикою, щирою і чесною, тому вона відроджується і народжується. Розумієте, останнім часом відбувається симбіоз чотирьох жанрів, нерідко з фестивалю на фестиваль водночас кочують рокери, барди, поети і кобзарі, вони постійно спілкуються. Так було на Всеукраїнському фестивалі поезії й авторської пісні «Сліва-фест», на фестивалі «День незалежності з Махном». Олег Скрипка проводить фестиваль «Країна мрій» — сплав практично всіх жанрів, з минулого року додалась літературна частина, я виступав-відкривав.
Гадаю, що це добре і правильно, це є організований опір попсі з боку незаангажованих інтелектуальних жанрів: сучасного фолк-авангарду, електронного і акустичного року, бардівської пісні, традиційного кобзарства, поетів. Усе це разом ефективно працює. У таких фестивалів є сегмент публіки, який здатний їздити за ними по Україні, причому це люди з різних міст, є одесити, донеччани, дніпропетровці, кияни... Це вже починає бути схожим на фестивальні процеси в Європі, тобто у нас потроху викристалізовується інший стиль життя. Я бував на європейських фестивалях і бачив: чимало людей в спеціальних спальних трейлерах їздять з травня до вересня у вихідні дні по різних фестивалях.
— Отже, жанровий симбіоз на фестивалях несе здорове начало?
— Так, це є здорове ядро сучасної української культури із украпленнями прадавньої культури, тут вам і традиційні кобзарі, й фолк-авангард, і етно-рок. Джерельні жанри дають заряд для сучасних модернових жанрів. Мені здається, що кількість колись переросте у якість. За всієї ніби попсовості Олег Скрипка робить таку потрібну справу як фестиваль «Країна мрій», проект «Вечорниці». На «Країну мрій», де є першоджерельна культура, кобзарський і літературний майданчики, сходиться понад сто тисяч людей, вони мають можливість порівнювати, відрізняти справжнє від несправжнього (воно особливо буяє на телебаченні). Наша головна проблема в тому, що попса заполонила все довкола, але народні фестивалі цьому протидіють. Одначе є суттєвий, просто кричущий момент: у нас, на відміну від цивілізованих країн, не засоби масової інформації сплачують гонорари виконавцям, а виконавці платять за ротації, це чистої води корупція. Поки цього не зрозуміє суспільство, воно не зможе самоочищуватися: бо бездарні платять і засмічують своїм непотребом ефір, а талановиті й бідні залишаються непочутими і непобаченими, інакше б на їхньому тлі кон'юнктурні шептуни виглядали б жалюгідними.