В'ЯЗНИЦІ ПОЗА ГРОМАДСЬКИМ КОНТРОЛЕМ?
Станом на перше січня поточного року в місцях позбавлення волі перебувало 145715 осіб. Правозахисна організація «Донецький меморіал», пріоритетом діяльності якої є реформування кримінально-виконавчої системи, оприлюднила доповідь про дотримання прав осіб, що перебувають у пенітенціарних установах.
ЧОМУ СПОСТЕРЕЖНІ КОМІСІЇ НЕ ВИЯВИЛИ ЖОДНОГО ВИПАДКУ ПОРУШЕННЯ ПРАВ ЗАСУДЖЕНИХ
Слабка ланка Громадський контроль за дотриманням прав засуджених можуть здійснювати тільки спостережні комісії, утворені органами місцевої влади. Так зазначено в ч. 2 ст. 25 Кримінально-виконавчого кодексу України. Їхня діяльність регламентована затвердженим урядовою постановою положенням. Насправді контрольних функцій вони не виконують, обмежуються допомогою установам виконання покарань та звільненим особам. Безперечно, варто віддати належне спостережним комісіям, адже вони виявилися чи не єдиною владною структурою, яка опікується звільненими з місць позбавлення волі. Однак законом на ці утворення покладено інші обов'язки, які, крім них, не правомочний виконувати ніхто інший.
Про результативність діяльності спостережних комісій як органу контролю свідчить статистична інформація щодо виявлених ними порушень прав людини. «Донецький меморіал» наприкінці року подав відповідний запит до всіх обласних спостережних комісій. У відповідях (їх надіслали з більш як половини областей) зазначено, що не виявлено жодного такого випадку. Виняток становить Чернігівщина, де протягом року спостережна комісія зареєструвала 26 випадків порушення прав людини (засуджених або персоналу установ виконання покарань).
Отже, спостережні комісії є надто слабким механізмом захисту прав ув'язнених. Значною мірою це пояснюється тим, що до складу комісій входять переважно чиновники, а вони за своїм статусом не повинні займатися громадським контролем, не мають досвіду такої діяльності, не володіють її методами. Крім того, праця в таких структурах є безоплатною.
До слова, аби обмежити доступ до установ виконання покарань представників громадськості, Державний департамент України з виконання покарань видав розпорядження, згідно з яким установи кримінально-виконавчої системи дозволено відвідувати лише у вихідні. Тобто керівники пенітенціарного відомства вирішили, що мають право на власний розсуд обмежувати діяльність єдиного встановленого законом органу громадського контролю. Генеральна прокуратура визнала цю вказівку незаконною і змусила її скасувати.
Рада Європи рекомендує створити незалежний інспекційний орган для перевірки установ виконання покарань, однак Департамент ігнорує цю рекомендацію. А створена при ньому Громадська рада, котру очолює колишній керівник цього відомства, навіть не реагує на пропозиції правозахисних організацій обговорити випадки порушення прав людини в установах.
Гості мало
не щодня Департамент декларує відданість співпраці з неурядовими організаціями. У місцях позбавлення волі провадять душпастирську роботу понад півтори тисячі представників усіх релігійних конфесій. Богослужіння та інші релігійні заходи постійно відвідують майже 30 тисяч засуджених, йдеться на офіційному сайті пенітенціарного відомства. Торік представники релігійних організацій відвідали його установи та слідчі ізолятори 24232 рази (тобто в середньому частіше, ніж два рази на тиждень кожну установу). Стрімко зростає співпраця з громадськими організаціями. Наприклад, 2005 року вони побували в установах виконання покарань 6168 разів, 2006-го — 8227, а 2007-го — 9467 разів (тобто на одну установу припадає майже 52 візити на рік). Зростає зацікавленість до співпраці з установами кримінально-виконавчої системи з боку міжнародних організацій. Протягом останніх трьох років їхні представники навідувалися до установ департаменту 845 разів.
Однак здійснена правозахисниками перевірка наведеної інформації засвідчила, що зазначена кількість відвідувань частково не підтверджується, хоча справді йдеться про загальну тенденцію до збільшення візитів представників громадських організацій. Водночас їхня переважна більшість пов'язана з наданням допомоги цим установам, проведенням культурних та просвітницьких заходів для засуджених і майже не стосується моніторингу або контролю за дотриманням прав людини. Представники «Донецького меморіалу» наводять промовистий факт: з 467 відвідувань установ виконання покарань представниками міжнародних організацій 178 припадає на Тернопільську область, де є всього три таких установи. А от на Дніпропетровщину, де їх 12, вони завітали всього два рази, на Луганщину, де діє також 12 установ,— чотири. Чи можна за таких умов стверджувати, що наведена департаментом статистика адекватно відображає ситуацію з відкритістю підпорядкованих йому установ для громадських організацій? І ще один знаковий нюанс: на жодну з колегій департаменту, на які запрошували громадськість, представників провідних правозахисних організацій не кликали.
Не все гаразд і з доступом до літератури на правову тематику, адже в установі, де перебуває понад тисяча засуджених, є лише 2–3 примірники «Європейських в'язничних правил» (схвалені Радою Європи 2006 року). Пенітенціарне відомство не забезпечило бібліотеки своєї системи цим документом, обмежившись його публікацією у відомчій газеті.
У межах правової допомоги «Донецький меморіал» за фінансової підтримки міжнародного фонду «Відродження» видав декілька інформаційних брошур для засуджених. Організація запропонувала всім обласним управлінням департаменту безплатно отримати ці брошури для їхніх установ. Відгукнулося менш як третина управлінь. Як тут не згадати листи засуджених, у яких вони пишуть про те, що адміністрація установ відбування покарань не зацікавлена в тому, щоб вони знали про свої права та могли їх захищати. Вочевидь, зусилля кількох громадських організацій, які надають засудженим правову допомогу, не можуть суттєво позначитися на її загальному надзвичайно низькому рівні.
Керівники кримінально-виконавчого відомства дають дозвіл правозахисним організаціям на проведення одного-двох моніторингів з дотримання прав людини у підпорядкованих установах на рік. Всеукраїнський добродійний фонд «Правова ініціатива» під час такого заходу зосередився на соціальних правах засуджених у чотирьох установах виконання покарань у Київській області. Навіть з поправкою на суб'єктивність та емоційність опитаних можна дійти висновку, що рівень експлуатації праці засуджених там дуже високий, значною є тіньова складова в'язничної економіки.
Красномовним є й такий факт: 86% тамтешнього персоналу не відповіли на запитання про те, дотримання яких прав засуджених нині гарантовано недостатньо. А 11,5% вважають, що «в них і так багато прав». Пенітенціарний персонал, на який покладено обов'язок сприяти реалізації засудженими прав на освіту, гідну оплату праці та охорону здоров'я, не обізнані з міжнародними стандартами в цій сфері, не проходить спеціалізоване навчання з прав людини. Низькі компетентність та фахова підготовленість, невміння працювати із засудженими, байдуже ставлення до їхніх прав, інтересів або нехтування ними може призвести до силового тиску на ув'язнених і, як наслідок, до зміцнення кримінальної в'язничної субкультури, намагання облаштувати все «за поняттями».