ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

Президент Киргизії Курманбек Бакієв відмовив Сполученим Штатам в оренді авіабази під Бішкеком. З грудня 2001 року ця база була важливим транспортно-перевалочним пунктом операції НАТО в Афганістані. Манас має найсучаснішу і найдовшу у цій частині Азії злітно-посадкову смугу (4,2 км). Оскільки щомісяця тут обслуговували десятки тисяч військових зі США, Франції та Іспанії, заборона на її використання ускладнює становище західних сил в Афганістані.

Натовські логістики сподіваються, що президент Бакієв змінить своє рішення і ситуація 2005 року, коли Узбекистан не дозволив американцям користуватися базою в Карші-Ханабаді, не виникне знову. Скасовуючи оренду, Бакієв дав зрозуміти, що Киргизстан насправді не має нічого проти американців, але сподівається отримувати більшу суму за оренду. Досі США платили 63 мільйони доларів щороку й ще 87 мільйонів надавали киргизькому уряду як безвідплатну допомогу. Для одної з найбідніших країн Азії це немало — 150 мільйонів доларів від американців становлять 10% річного бюджету держави. І, що показово, Бакієв розірвав угоду не в Бішкеку, а в Москві, де перебував з візитом.

Вакуум після комуни
Випадок з базою Манас є лише незначним фрагментом значно глибшої проблеми вакууму безпеки, який виник після розпаду СРСР, а одночасно й геополітичної мозаїки, яку прагнуть по-новому скласти найсильніші держави світу. Очевидно, вони керуються засадою, сформульованою ще в 1919 році батьком геополітики Джоном Макіндером: хто запанує над серцем Євразії, той пануватиме над світом. Тому не дивно, що після заяви Бакієва Росія списала киргизький борг (180 мільйонів доларів), надала Киргизії 300-мільйонний кредит й обіцяла інвестувати ще 1,7 мільярда доларів. У відповідь американська делегація на чолі з заступником державного секретаря Вільямом Бернсом вирушила на переговори про подальшу долю бази не до Киргизії, а в Москву.
За доступ до багатств Центральної Азії (головним чином нафти) впродовж останніх двох десятиліть точиться велика гра, подібна до тієї, яку вели в цьому регіоні у ХІХ ст. Велика Британія і Росія. Проте ця аналогія не є цілком точною, бо нині за контроль над Центральною Азією змагаються вже не дві сторони (росіяни й американці разом з європейськими союзниками), а також Китай, Індія, Іран і Туреччина. Якщо у ХІХ ст. ставкою був престиж імперій, що занепадають, то тепер на кону — фундаментальні економічні інтереси Заходу, Росії і Китаю. Центральноазійські запаси нафти і газу можна порівняти з родовищами Північного моря, але жодна країна регіону не має відкритого доступу до моря. Зате це — єдине місце у світі, де межують чотири ядерні держави світу. Центральну Азію вважають найбільшим перехрестям світу, єдиним регіоном на Землі, де безпосередньо сусідять між собою чотири найбільші релігії світу — християнство, іслам, буддизм і конфуціанство.
Усі країни Центральної Азії виникли внаслідок рішень інших держав. Першим у ХІХ ст. був створений Афганістан як буферна зона між Росією і британською Індією. У 20–30-х роках минулого століття на картах з’явились центральноазійські республіки СРСР. Довільно проведені кордони між ними розділили народи й етнічні групи.
Протягом півтора століття Центральна Азія, крім Афганістану, перебувала в складі Російської імперії, потім СРСР. Наслідком російського панування і прискореної радянської модернізації стали глибокі соціальні зміни. Росіяни розвивали в регіоні промисловість, створили комунікаційну інфраструктуру, загальну, хоча й невисокого рівня систему освіти, заклади охорони здоров’я, сприяли осілості кочових племен. Подібно до того, як англійці в Індії, переселенці з Росії концентрувались у містах, які швидко розвивались, і не інтегрувались із завойованими народами.
Та на відміну від британців, які не втручались у внутрішню суспільну організацію, росіяни зруйнували структуру місцевого суспільства. Були ліквідовані мечеті, знівельовано вплив племінних старійшин. Одночасно надано шанс цивілізаційного і соціального прогресу тим, хто підтримував новий лад і погоджувався з русифікацією. Радянська модернізація хоча й дала колонізованим народам можливість налагодити контакт з європейською цивілізацією, спричинила багато негативних наслідків.
СРСР відірвав регіон від близького йому арабського і турецького світу та його природних ринків. Монокультура бавовни змушувала до імпорту продуктів харчування; поглиблювалась різниця між традиційно бідним селом та щораз багатшими русифікованими містами. До того ж азійські республіки, крім Казахстану, потребували значних субвенцій із загальнодержавного бюджету. Наприкінці 1980-х дотації становили половину бюджету Узбекистану і Таджикистану.

Туреччина заслабка, Індія придивляється
У грудні 1991 року п’ять азійських республік фактично були приречені на незалежність. Коли Єльцин, Кравчук і Шушкевич зустрілись у Біловезькій пущі, щоб припинити існування СРСР, то навіть не запросили лідерів Казахстану, Узбекистану, Туркменістану і Киргизії для консультацій. Борис Єльцин та його оточення боролись за владу в Кремлі, і доля далеких азійських провінцій їх мало цікавила. Розпад СРСР і відмова в 1993-му від спільної грошової системи стали шоком для економіки азійських республік. Ще значнішими були політичні наслідки: Москва в самому центрі Євразії покинула регіон, який потонув у бідності та конфліктах.
Вакуум прагнули заповнити США, Туреччина й деякі мусульманські країни. Але Сполучені Штати були далеко і цікавилися справами південних сусідів Росії дуже обережно, оглядаючись на реакцію Москви, бо в першій половині 1990-х у Вашингтоні сподівалися на демократичний розвиток Росії. Ще обережніше поводився в регіоні Китай.
Туреччина, попри те, що її шлях до сучасності був притягальним прикладом для центральноазійських лідерів, виявилася занадто слабкою економічно і військово. Турки непогано ведуть бізнес у Казахстані, вони помітні в Туркменії й Узбекистані, але їхні можливості обмежені.
Із зацікавленістю приглядається до Центральної Азії Індія. У 2002 році вона взяла в оренду і модернізувала таджицьку авіаційну базу Айні, що за 10 км від Душанбе (Таджикистан від кордону з Пакистаном відділяє лише вузька смуга афганської території). Про всяк випадок, якби виникла потреба зреагувати на пакистанську загрозу, в Айні з’явились дві ескадрильї індійських МІГ-29 та загін вертольотів. Індія веде пошук нових джерел нафти і газу, і коли вдасться прокласти трубопровід з Центральної Азії, то під рукою будуть підрозділи, здатні його охороняти. Однак індійська присутність у Таджикистані не подобається Росії, занепокоєній зближенням Делі і Вашингтона.

З’являється Китай, і повертається Росія
Вплив у регіоні посилює Іран. Але в Москві й столицях країн Центральної Азії ставляться до іранських планів стримано. Вітають інвестиції Тегерана в газопровід в Туркменії чи залізницю, яка відкриває країнам Центральної Азії і Росії доступ до берегів Перської затоки, але іранські внески в будівництво мечетей, релігійних шкіл чи допомога центральноазійській бідноті викликають невдоволення.
Процес відродження ісламу розпочався у 1980-х під впливом війни в сусідньому Афганістані і кризи радянської моделі розвитку в Центральній Азії, головним чином у Таджикистані й Узбекистані. Виникли нелегальні мусульманські організації. У 1992 році об’єднана демократична опозиція повалила в Таджикистані президента Рахмона Набієва, і в республіці вибухнула громадянська війна, жорстокість якої була зумовлена не тільки релігійними і політичними, а й міжклановими суперечностями. Росія надала збройну допомогу посткомуністам у Таджикистані, які взяли владу у свої руки і зупинили розпад країни та цілковиту руйнацію кордону з Афганістаном.
Це був дуже важливий знак, що Росія не йде з Азії, а світські лідери можуть сподіватися на російську допомогу, щоб утриматись при владі. РФ залишається найбільшим економічним і торговим партнером країн Центральної Азії, а відкриття російського ринку праці для азійських гастарбайтерів гарантує не тільки значні квоти, а й знижує соціальну напругу в перенаселених бідних регіонах. А дюжина баз у Казахстані, Киргизії і Таджикистані та підтримка американської війни з тероризмом зумовлює військову присутність Москви в Центральній Азії.
Втім, Росія має ще сильніші засоби тиску. Казахстан, Узбекистан і Туркменія, володіючи значними запасами нафти і природного газу, реально вийти на зовнішні ринки можуть лише через територію Росії. Спроби азійських держав звільнитись від транзитної залежності наражаються на протидію Москви. Казахстан, дедалі потужніша нафтова держава, намагається прокласти нові експортні шляхи через Азербайджан і Грузію, але більшість нафти переправляється через порт у Новоросійську. Росіяни блокують і будівництво нафтопроводу через Каспійське море, і каналу, який з’єднав би Каспійське і Чорне моря. Щоб не допустити на азійський енергетичний ринок потенційних суперників, росіяни погодились платити з 2009 року «європейську» ціну за туркменський й узбецький газ (раніше вони купували його набагато дешевше).
Однак попри всі важелі російський вплив у Центральній Азії зменшується через дії Китаю та Ірану. У нинішньому році буде готовий до експлуатації нафтопровід з Атирау в Казахстані до Китаю. Зрештою, Казахстан вже нині може експортувати 20 мільйонів тонн нафти щороку, оминаючи Росію. Вісім мільярдів кубометрів туркменського газу купує Іран. Нарешті, якщо буде збудований газопровід «Набукко», Росія втрачає монополію на транспортування газу до Європи.
Однак у Євросоюзі немає консолідованої позиції. Там не знають, яким газогонам віддати перевагу — Північному через Балтику, південному російському чи «Набукко». Щоправда, з ініціативи Німеччини, яка найвідчутніше присутня в регіоні, Євросоюз у 2007 році схвалив стратегію співпраці з Центральною Азією, якою передбачено надання країнам регіону допомоги в розбудові правової держави, освіти та розвитку енергетичного сектора. Проте на реалізацію цих намірів у ЄС знайшлося лише 750 мільйонів євро: п’ятьом державам на сім найближчих років! Росія самій тільки Киргизії дає понад два мільярди. Не дістали підтримки в Євросоюзі й політичні проекти інтеграції регіону без участі Росії.
Справжнім конкурентом Москви в Центральній Азії став Пекін. Одночасно в Кремлі виникає спокуса скористатися Китаєм для послаблення американського впливу в регіоні. Тому у 2001 році була створена Шанхайська організація співпраці за участі Китаю, Росії і чотирьох (без Туркменії) держав Центральної Азії, яку можна вважати російсько-китайською пропозицією нового порядку.

Американський компроміс
Сполучені Штати почали нарощувати свою присутність у Центральній Азії в другій половині 1990-х, побачивши, що ослаблена Росія не в змозі самотужки утримати стабільність в Азії і бути противагою Китаю. Важливим елементом цього політичного проекту (під вивіскою Великої Центральної Азії), який охоплював всі пострадянські центральноазійські республіки, Афганістан і Пакистан, був задум будівництва трубопроводів до берегів Індійського океану і в Європу. Це мало гарантувати Заходу незалежність від природного газу і нафти з Росії і Близького Сходу. У 1997-му був навіть утворений міжнародний консорціум «Центгаз», у якому провідну роль відігравала фірма UNOCAL з Каліфорнії. «Центгаз» підписав попередню угоду про будівництво газогону з Туркменістану до Карачі через Афганістан і вів переговори з урядом талібів у Кабулі щодо умов транзиту.
Однак після нападу на Світовий торговий центр у 2001 році американці замість того, щоб прокладати трубопроводи, розпочали в Афганістані війну. Цього разу інтереси Росії і США збіглись. Руками американців Росія вирішує проблему ісламської загрози з боку Афганістану, з якою сама впоратись не може. Росіяни погодились, аби держави Центральної Азії надали американцям аеропорти і бази поблизу кордонів Афганістану. Таким чином Узбекистан, Таджикистан, Киргизія і Туркменістан отримали шанс на диверсифікацію своїх політичних союзів, але їхньою метою не є цілковите усунення впливу Росії, а врівноваження її наявністю інших гравців.
Можна припустити, що американці залишаться в Манасі. Проте незалежно від того, як буде вирішена ця проблема чи як відбуватимуться російсько-американські переговори про скорочення стратегічного озброєння або ядерну програму Ірану, боротьба за Центральну Азію не завершиться, адже жодна сторона не відмовиться від спроб контролювати центр Євразії.

Євген ПЕТРЕНКО

також у паперовій версії читайте: