МАНДРІВКА
В ЦАРСТВО ФЛОРИ
У мальовничого міста Біла Церква, що розкинулося в долині річки Рось на відстані 84 кілометрів на південний захід від Києва, є своєрідний іноземний конкурент — Чорна Церква в Румунії. Щоправда, наше, засноване Ярославом Мудрим, спочатку називалося Юр’євим. Нинішня назва з’явилася й прижилася після татаро-монгольської навали, коли погорільці взялися за відбудову городища. Тоді серед густих лісів Поросся орієнтиром для місцевих мешканців були білі руїни великого єпархіального собору. Саме вони породили назву Біла Церква.
ТАК ПОНАД ДВА СТОЛІТТЯ НАЗИВАЮТЬ БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ДЕНДРОПАРК ОЛЕКСАНДРІЯ, ПОДАРОВАНИЙ ГРАФОМ БРАНИЦЬКИМ ДРУЖИНІ «Сусідська», Чорна Церква на півдні колишньої Трансільванії, з’явилася значно пізніше й прославилася від Відня до Константинополя як наймонументальніший храм, де найбільший оргaн Південно-Східної Європи. Нині цим осередком цікавляться переважно любителі гірськолижного спорту. Для них головне — покататися на лижах, а вже потім побувати на екскурсіях у Брашові, в ореал якого й виходить Чорна Церква.
До перлини на Київщині їздять здебільшого старі й малі співвітчизники, а також поляки, словом ті, кого цікавлять «діла давно минулих днів...» Тож в один із травневих вихідних вирішила і я подивитися, чи може краса двохсотлітніх ландшафтів скласти конкуренцію звичці українців спілкуватися з природою за допомогою шашликів і спиртного.
«З минулого
знявши вуаль...» Саме ці слова поета Василя Симоненка пригадалися на в’їзді на бульвар 50 років Перемоги в Білій Церкві. Навіяла їх стримана, зведена у класичному стилі, поштова станція. Там ще під час війни 1812 року зупинялися фурмани, котрі доставляли пошту воякам російської армії. Про те, що це єдина вціліла стоянка для диліжансів на старому шляху Одеса — Санкт-Петербург, якось розповів один зі співробітників посольства Польщі в Україні. Він ще у Варшаві дослідив історію заснування цього комплексу, Гостинного двору на 85 крамниць, а також недалечко розташованого знаменитого дендропарку Олександрія. Як відомо, до них і до спорудження костелу Святого Іоанна Хрестителя доклав руки, кошти і любов граф Франциск-Ксаверій Браницький. Храм у плані латинського хреста він збудував у пам’ять про сина Олександра, що загинув, упавши в дитинстві з коня. Збереглася там і біломармурова стела на згадку про Катерину Браницьку-Сангушко. Нині в будівлі костелу — зал камерної та органної музики.
Серед цих старожитностей, багатої природи жили, працювали, бували, пізнавали світ і славу чимало знаменитостей — Тарас Шевченко, Олександр Пушкін, Іван Нечуй-Левицький, Кирило Стеценко, Лесь Курбас, Борислав Бронштейн, Андрій і Дмитро Гродзинські.
Не гребували приїжджати сюди й самодержці. Влітку 1816-го у Браницьких гостював великий князь Микола Олександрович — майбутній цар Микола І. Трохи пізніше навідався Олександр І, посадивши деревце на згадку про себе. Імператори всеросійські та члени їхніх сімей висадили в парку майже три десятки дерев, кожне з яких мало огорожу із закріпленим на ній позолоченим зображенням царської корони. Як розповідають місцеві дослідники, останнє дерево посадила цариця Олександра Федорівна, дружина Миколи ІІ.
Утім, аби пройтися там, де царі ходили, треба купити квиток і зайти через головний вхід, із пілонів якого за охочими побувати в парку пильно спостерігають бронзові Пушкін і Шевченко. Їхні погруддя встановили за радянських часів на згадку про відвідування ними Олександрії. Прилучившись до армади відвідувачів зеленої оази, зробила висновок: гуляють переважно білоцерківці з дітьми, візками, плеєрами й... молодята у весільних строях у компаніях друзів з фотоапаратами і шампанським. Хоч усі хочуть розслабитися на мальовничих галявинах, біля гуртів «і шумить, і гуде».
Першим прибульців зустрічає сосновий гай. Коли господарювали графи Браницькі, хвоєю тут і не пахло — її висадили тридцять п’ять років тому. Тепер здебільшого в цьому гаю гіди починають ознайомлювати гостей з казковою Олександрією.
Наші сучасники охрестили вісімнадцяте століття царством розуму, освіти, галантних кавалерів і торжествуючої жіночності. А ще називають часом запаморочень від тісних корсетів. Тодішніх вельмож полонила мода не лише влаштовувати бали і раути, а й насаджувати парки. «В столицах и в глуши обычно строили холопы, но гений делал чертежи». Я б додала: ще й пристрасне кохання та відданість. Саме тому Олександрія вважається чудовим прикладом романтичного парку. Природний лісостеповий ландшафт — ось основа композиції. Його рельєф із ухилом до Росі й перепадом висот у 27 метрів, вихід скельних порід, особливо біля підніжжя Палієвої гори, визначили незвичність планування.
Пожива душі те,
що її тішить Цей вислів Святого Августина почула від екскурсовода Людмили Володимирівни. Привітавшись із групою туристів з Києва, вона своїми емоціями запалила присутніх бажанням зануритися в історію роману Браницьких.
— Якби ви знали, скільки див зберігає наша Олександрія,— заінтригувала пані Людмила.— Я з колегами працюю тут не один десяток років і вряди-годи натрапляю на щось незвідане, загадкове. Власне, родовід цієї рукотворної оази та її власників не гірший за будь-який пригодницький бестселер.
Уявіть собі, все почалося з різанини — Коліївщини. За перемогу над гайдамаками (між іншим, «гайдамака» тюрською означає волоцюга, грабіжник.— Авт.) польський король Станіслав-Август Понятовський у 1744 році подарував коронному гетьманові Речі Посполитої графу Франциску-Ксаверію Браницькому маєтності Білоцерківського староства. Коли б він не одружився з Олександрою Василівною Енгельгардт, небогою фаворита Катерини ІІ князя Григорія Потьомкіна, то цілком можливо, що в тій місцевості на лівобережжі Росі досі сіяли б жито та пшеницю, а не шуміли могутні дерева.
Молода графиня любов до приміських парків Петербурга перенесла й сюди, на Білоцерківщину. Вона відчувала: «Бути краще першою на Росі, ніж останньою на Неві». Тож не дивно, що 1784 року в подарунок від чоловіка вона отримала цілий маєток. Закладений парк нарекли на її честь Олександрією. Аби все відповідало європейським стандартам, господиня — вона ж статс-дама імператриці — доручила зробити проект майбутньої дендрологічної оази і літньої резиденції знаменитим архітекторам — італійцю Домініку Ботані й французу Мюффо. Зі Львова запросили садівника Августа Станге. Він із колегами Бартецьким, Віттом, Єнсом створював Велику і Східну галявини, березовий гай, грабову діброву, висаджував привезені з усіх континентів екзоти. Кажуть, зараз колекція парку налічує близько 1800 різновидів і форм рослин.
— У тодішній Малоросії графиня однією з перших узялася за інтродукцію флори,— розповіла екскурсовод.— Ось що вона писала у Варшаву синові Владиславу, котрий обіймав посаду сенатора: «Привези мені листочок капріфолі від графині Радзивілової. Ти знаєш, що це для мене означає. Буду дуже вдячна. Не забудь!»
Чи росте нині те диво,— не знаю, але коли відвідаєте Олександрію і вийдете на п’ятикілометрову екологічну стежку дендропарку, побачите софору, псевдотсуга, магнолію, кобус, тис ягідний, тую й чимало інших «чужинців», що непогано тут прижилися. Приготуйтеся присвятити їм близько трьох годин. Уперше знаменитими вони стали на спеціалізованій виставці в Києві в 1897 році. Туди їх зі свого розсадника відправила остання володарка диво-парку Марія Євстратіївна Браницька. Вона, до речі, прославилася ще й тим, що наказала в урочищі Голендерня створити один із перших в Україні звіринців. Згодом його перенесли в Товстий ліс. Що було потім — не відомо. А ось доля популярного тюльпанного дерева, що росте на Великій галявині, не лише відома, а й притягує любителів прекрасного. Тільки-но воно розцвітає, кількість відвідувачів парку значно зростає. Альтанки, павільйони, колонада, містки, водоспади, скульптури немов виринають із зеленої хащі.
Руїни як символ
натхнення Білокам’яні руїни, що відбиваються в дзеркалі Лазневого ставка, багатьох прибульців заворожують, бо нагадують рештки палацу. Насправді вони одразу «народилися» румовищем. Такою була мода наприкінці ХVІІІ — початку ХІХ ст. Звели їх, звісно, за бажанням хазяйки, котра хотіла надати таким витворам загадковості й романтичності. Їхній прототип знову ж таки шукають під Петербургом. Подейкують, буцімто подібні є в Гатчині, де бувала графиня Браницька. Побачивши нашу старожитність, туристка з Росії, архітектор за фахом, Наталя Неджарі, підтвердила стильову й емоційну схожість об’єктів. Вона, як і більшість екскурсантів, не лише слухала розповідь про дні минулі, а й фотографувалася біля руїн, ніби перед театральними декораціями. Зачаровують і ставки, які входять у систему водних споруд Середньої та Західної балок. Навіть назви в них казкові — Дзеркальний, Русалка, Потерчата, Водяник, Скельний, Поповича, Лазневий, Лебединий. На жаль, Олександрію не лише розбудовували й облагороджували.
Чого лишень там не чинили наші темпераментні предки! Особливо на початку буремного ХХ ст. Володарка маєтку Марія Браницька для його охорони запросила січових стрільців, козаків та інших бравих парубків. Ті днів зо три пиячили, а потім (щось не поділивши між собою) влаштували пожежу, потрощили мармурову садово-паркову скульптуру. Згодом узялися за вирубування дерев, випасали худобу, цеглу з решток стін розібрали по домівках. Після Жовтневої революції парк навіть «перехрестили», присвоївши ім’я болгарського революціонера Християна Раковського.
У 1937-му заклад став держзаповідником. Однак це йому не допомогло. Дісталося оазі й під час Великої Вітчизняної війни. Лише в п’ятдесятих роках, коли пишна рослинність почала оговтуватися, Олександрію підпорядкували Центральному ботанічному саду Академії наук. На початку 60-х відновили старовинні руїни, привели до ладу китайський місток, ротонду, Колону суму.
Цінувати— означає оберігати Йдучи на Велику галявину, варто звернути увагу на могутню сибірську модрину. Ботаніки стверджують, що це найпоширеніше дерево в нашій країні. Воно славне своєю довговічністю й тим, що на зиму скидає хвою. Ця галявина — епіцентр зелених угідь. Науковці нарекли її природною лабораторією, де проводять досліди із сівозміни. Від масових набігів гостей густе різнотрав’я намагаються захистити табличками: «Ходити заборонено». Та де там! Нашим любителям природи не тільки море, а й реліктові рослини по коліна. Побігати або полежати серед травки-муравки — святе діло.
Вінець мальовничої галявини — колонада «Луна». Підковоподібна споруда в класичному стилі нагадує амфітеатри італійських вілл. Колись серед колон стояли витончені вази та декоративні скульптури. Досі не відомо, хто спроектував цю окрасу парку. Одні вбачають руку російського зодчого Івана Старова, інші — італійця Домініка Ботані. Кажуть, в одному кінці колонади можна щось прошепотіти — в протилежному почути. Щоправда, через величезну кількість охочих поставити цей експеримент, перевірити легенду практично неможливо. Є тут і своєрідний акваріум Золотої рибки, біля якого ніби завмирає публіка з бажанням погодувати казкову істоту. Втім, це простіше зробити на Лебединому озері, де прижилися лебедині пари. А ось біля напівкруглого павільйону «Ротонда» можна пригадати і роки навчання на мистецтвознавчому факультеті художнього інституту, і поїздку в Павлівськ під Санкт-Петербургом. Той, хто там бував, бачив «Пам’ятник люб’язним батькам». Так-от, олександрійська «Ротонда» — його подобизна. Є ще одна павлівська «репліка» — так звана «Колона суму», що причаїлася там, де сходяться алеї Кохання, Соснова, Березова й Головна. Вона схожа на колону «Кінець світу». Недалечко причаївся покровитель торговців — Меркурій. Власне, бронзова копія скульптури. Подейкують, що він із давніх-давен симпатизував ще й кишеньковим злодюжкам. Я, щиро кажучи, у фахівця з античності Куна про це нічого не знайшла. Втім, усна народна творчість донесла, що Меркурій, перебуваючи в доброму гуморі, міг непомітно поцупити якісь дрібнички навіть у небожителів. Є легенда про те, як жартівник викрав золотий пояс у самої Афродіти. Потім, звичайно ж, повернув.
Нині, вже у наших сучасників, теж нерідко прокидаються дивні інстинкти, особливо під час зустрічі з творами мистецтва. Бачила я й облиту фарбою богиню Діану, й оленя зі спиляними рогами. А ось на скульптуру оголеного Меркурія ніби за командою намагаються вилазити. Наречені ж фотографуються, тримаючи, вибачте, за причинне місце покровителя торгівлі. Так само поодинці й гуртом лізуть на плечі та голову теж відлитого з бронзи китайця. А ще хапають його за бороду, бо хтось сказав — на щастя.
Пощастило
Олександрії,
а не Лувру Аби відволіктися від емоційної невгамованості темпераментних відвідувачів, варто зайти в невеличку музейну скарбничку Олександрії. Це скромна двоповерхова «Аустерія». Колись у ній містився готель, а на горі мешкав садівник Август Єнс, той, що віддав дендропарку п’ятдесят чотири роки життя. Тепер тут чотири експозиційні зали, де представлені п’ятнадцять вражаючої краси мармурів. За графських часів вони були оздобою паркових алей. Щоправда, нині їх, порівняно з минулим, обмаль. Зате які це роботи! «Три грації», «Купальниця» Антоніо Канови, композиція «Смирення» Лоренцо Бартоліні, «Хлопчик з песиком» Пампалоні. В колекції є й імператор Октавіан-Август, вирізьблений із трьох видів мармуру — вохристого, блакитно-сірого й білого. Чудові копії знаменитого Лаокоона, погруддя негра та групка амурів. Замовив їх в Італії для Лувра Наполеон Бонапарт, однак через якусь причину не викупив. Тож родич Браницьких Михайло Воронцов придбав і привіз їх до Білої Церкви.
Отож, потрапивши сюди, зустрінетеся з минулою епохою, примхами й забаганками вельмож, та ще дізнаєтеся безліч легенд й історій про дива, що відбувалися в маєтку. Співробітники дендропарку не скаржаться на проблеми й труднощі. Вони з радістю приймають вас як гостей. Про це, мабуть, не знають у київських турфірмах, бо міста над Россю в їхніх маршрутах, на жаль, не знайшла.