КУДИ КОТЯТЬ «ХВИЛІ»?
Мало хто знає, але на Думській площі (сучасний Майдан) мав бути тюремний зaмок. Так пропонували генерал-губернаторові у середині XIX ст., коли той вирішував, де будувати новий острог. Мовляв, у центрі міста арештанти матимуть більше надій на милосердні прояви заможних киян. Проте тюремний зaмок звели на Лук'янівці й певний час випускалися навіть листівки з панорамою в'язниці з незмінним «ПриветЪ из Киева».
Про одну з хвиль еміграції початку минулого століття дуже виразно, проникливо й образно розповіла стрічка знаного українського режисера Леоніда Осики «Камінний хрест», знята за однойменним твором Василя Стефаника. Той художній фільм про нужденне життя людей — майстерне відтворення засобами кіно особистих драм тих, хто змушений добровільно залишати батьківщину. Другу хвилю утворив глобальний для російської імперії переворот, який фактично знищив попередній устрій. Це спонукало тодішні елітарні верстви, рятуючи життя своє та нащадків, масово емігрувати. Кіно запропонувало чимало різноманітних версій про емігрантів тієї хвилі. Достатньо пригадати «Біг» за Михайлом Булгаковим, створений режисерами Олександром Аловим і Володимиром Наумовим. Тож про кінореставрацію і філософію двох перших хвиль переселенців можна говорити, спираючись на художні фільми. Документалісти не мали тоді держзамовлень на ці теми. Та й втратою для держави це не вважалось. Просто звільнювався простір від «шкідливих елементів».
Однак мова про сьогодення. Хоч саме фільм про «четверту хвилю» спонукає до паралелей. Тим паче, що простір відкритий, і жодних заборон — кого знімати, а кого ні — немає. У повнометражному документальному фільмі не раз звучить, мовляв, наприкінці минулого століття з України почав виїжджати інтелект нації. Звісно, хотілось бодай на екрані побачити тих інтелектуалів, почути про їхнє життя, як мовиться, на чужині. Натомість в кадрі фрагментарної, логічно не вмотивованої картини глядачеві (за державні кошти, виділені на зйомки!) подають маловиразний сюжет. То плаче в кадрі мати з невеличкого села, сини якої виїхали з Західної України на заробітки. То двоє миловидих жіночок, які не емігрували, а просто заробляють в італійців на прожиття своїх сімей у «рідній неньці», повідомляють, що «наших» тут, куди не поткнись... Найвиразнішою постаттю у фільмі є композитор Володимир Зубицький, але, на жаль, глядачеві не дано послухати його цікаву музику. Тільки краєвиди, можна сказати, рекламні, розмови про музику Зубицького. Ну, виїхав він наприкінці 80-х минулого століття до Італії, не забуває про батьківщину, навідується, щоб не випадати з мистецького простору.
Ніхто з тих, хто виїхав, не видається ні сумним, ні нещасним. Натомість люди затребувані, доглянуті, із самоповагою дивляться у вічко камери. Ба! Навіть з України приїжджають знімати про їхнє життя за кордоном кіно! Та кого б, якби залишилися вдома, вони зацікавили? Згідно із філософією «Четвертої хвилі» доволі несподівано постає запитання: «Якщо за казенні кошти знімається таке кіно, якщо нормальне і гідне життя українцям пропонується на виїзді, то комусь це вигідно? Ну добре — виїдемо! А хто ж тоді розбудовуватиме неньку Україну?».
Загалом-то давненько вже відомо, що у відкритому просторі мігрують люди всіх націй, народів. Чому? Та тому, що мають право на вибір. Якась дивовижна ідея пронизує фільм про хороше й погане життя! Чи, може, кінематографісти, які знімали в Італії, сподіваються вплинути на президента, уряд, чиновників усіх рангів і переконати в тому, що далі так жити не можна? Тож у чому проблема «Четвертої хвилі»? Мабуть, у тому, що догодити хочеться всім. А реальність — це одне, на вигадування ж нових міфів, скажімо, часу бракувало. Та й фільм все-таки документальний. Хоч і задовгий, тобто, вибачте, повнометражний.