НІЧНІ ЦИКАДИ
Ім'я молодого київського автора Володимира Козловського вже відоме постійним читачам «Демократичної України». Надруковане в одному з наших номерів (24 жовтня 2008 року) оповідання «Бар» двадцятирічного студента юридичного факультету Київського національного інституту культури і мистецтв тоді привернуло до себе увагу шанувальників іронічної прози.
Наразі до літературного стилю Володимира додався цілий арсенал сучасних і традиційних жанрових форм. Психологічний трилер, драма, філософія, містика — усе це зібрано в його першій книзі «Трохи вечора на пляжному піску». З огляду на скромний наклад видання і, як виявилося, неабиякий інтерес у суспільстві до нової літератури, тираж збірки практично розійшовся. Певна частина його потрапила до Парламентської бібліотеки, а також бібліотек Київщини, Вінниці, Сум, Кіровограда, інших областей України. Однак незначна кількість примірників ще збереглася у київському видавництві «Криниця». Тож усі, хто бажає ознайомитися з оригінальною прозою нашого (у недалекому минулому) дебютанта, мають можливість це зробити.
Але певною мірою таку можливість надаємо і ми, розміщуючи сьогодні гостросюжетне оповідання Володимира Козловського «Нічні цикади».
Музика звучала надпотужно, чого і слід було чекати на вечірці у провінційному містечку. Якщо вона так несамовито гриміла на вулиці, то в приміщенні від вібрації просто волосся ставало дибки.
Леонід, нав'язливий співрозмовник Єгора, марно намагався передати йому суть своїх думок: розмова губилася в густому вариві відбірної «попси». Хоча кожен із співрозмовників щосили напружував голосові зв'язки, намагаючись бути почутим, слова розсипалися тихим шепотом, а то й зовсім не вилітали з вуст.
Єгор був не проти відійти чимдалі від кімнати, поруч з якою стояла стереосистема, але не міг: спуститися у двір — означало втратити зв'язок з мобільником. Навіть тут, на другому поверсі, на екрані телефону ледве набиралися дві смужки, що символізували частоту сигналу, за наявності якого все ж можна було подзвонити або відправити «смс».
Ще пара відчайдушних хвилин — і Льоня здався. Махнув рукою, усвідомивши, що безглуздо розмовляти, коли навколо такий шум. Зробивши кілька ковтків з наполовину випитої пляшки пива, він вийшов з кімнати, чіпляючи корпусом край отвору дверей. Єгор усміхнувся: ця картина з дивною точністю нагадала йому старий вестерн про «брудного Раміреса». Він хотів попередити Леоніда, що спуститься на перший поверх за кілька хвилин, але не встиг: той вже відірвався на відстань, недосяжну для слова простого смертного у цьому хрипі динаміків.
«На його місці я б давно так вчинив,— подумав Єгор, перебираючи пальцями на клавіатурі телефону.— І чого до мене причепився? Невже не видно, що я зайнятий?»
Поставивши крапку в смс-повідомленні, він глянув у бік прочинених дверей і зітхнув.
Єгор був самотній на цьому святі. Його друг, Костя, нещодавно повернувся з армії і покликав на вечірку старих приятелів. Їх зібралось семеро, не рахуючи Єгора і, звичайно, Лізи.
У глибині душі Єгор готовий був зізнатися самому собі, що прийшов сюди не стільки заради Костянтина, скільки задля того, аби знову побачитися з нею. Якось, все ж, безглуздо розлучилися вони два роки тому. Згадався Пушкін:
«В толпе друг друга повстречали,
Сошлись и разойдемся вновь.
Была без радости любовь —
Разлука будет без печали...»
Єгор не любив Пушкіна. Але краще за Олександра Сергійовича нинішню ситуацію оцінити не зміг би, напевне, ніхто.
А, власне, чому — «без радості?» Якби було так, не сидів би він зараз далеко від компанії тут, на другому поверсі, і не надсилав безвідповідні «смски».
Коли ще півгодини тому Єгор так само, як і Льоня, ковтав пиво у дворі, то встиг детально поспілкуватися зі своїми старими приятелями, яких не бачив уже не одну весну. Висновок був безперечним: всі вони майже не змінилися, хоча і намагалися довести протилежне. І що парадоксально — з господарем будинку він толком так і не поговорив: аж надто популярним був Костя цього вечора. Але Єгор особливо не засмутився, бо помітив: у їхніх стосунках вже утворився якийсь пролом.
«Минає час, і люди відвикають одне від одного й міняються: друзі вони, більше, ніж друзі, або просто знайомі»,— говорила колись Ліза, і, можливо, вона в чомусь мала рацію.
«Ні, звичайно, вона мала рацію»,— зітхнув Єгор. Але подумав про це швидше з іронією, ніж погодившись: навіть за два роки, що збігли, він не переставав думати про неї, сидів зараз далеко від головних подій вечора і надсилав листи у своє минуле, без надії сподіваючись, без відповіді волаючи.
Проте з числа запрошених на званому вечорі була відсутня не лише Ліза: Єгор не побачив тут і Костіної подруги, з якою той зустрічався до армії. А як цікаво вони учотирьох спалювали довгі вечори перед тим, як його друг пішов на призовний пункт, а Єгор виїхав до міста на навчання!
«Брат по нещастю»,— з сумною усмішкою подумав він. Але тут же подумки себе поправив: «Сподіваюся, Настя просто запізнилася і ще з'явиться».
Так само, як і Кості, Єгора не було у своєму містечку, здавалося, цілу вічність. Коли він виїхав до столиці і поступив до університету на стаціонар, відразу ж, паралельно, взявся за пошуки роботи. Вона не змусила себе чекати: за тиждень Єгор влаштувався кур'єром і почав заробляти свої перші гроші. Цей крок у результаті призвів до пропуску занять. Але і в університеті у нього теж не було проблем. У перші ж дні заповзятливий студент вирішив це питання зі старостою: вона не ставила йому «нб» в журналі відвідуваності, за що помісячно отримувала частину його стипендії.
Так минуло півроку. Сам по собі Єгор був хлопцем кмітливим і першу сесію склав успішно. До того моменту у нього вже накопичилася певна сума (зарплату він відкладав, оскільки жив на кошти батьків). Хотілося на перші канікули приїхати додому з шиком, з присмаком нового життя. Але, всупереч своєму ж бажанню, він не відправився в рідний провінційний маленький світ: місто стало для нього джерелом чогось такого, чого у нього не було ніколи.
На зароблені гроші Єгор з новорічними знижками придбав собі престижну модель мобільного телефону і пристойний костюм, винайняв квартиру (виїхав з гуртожитку), додатково влаштувався на фірму асистентом консультанта і працював на півставки. Це не кажучи вже про те, що він досяг чималих успіхів у особистому житті, хоча і не був повністю ним задоволений.
Так Єгор став жити по-іншому. Згадуючи час від часу, скільки всього змінилося з моменту, коли він потрапив у пекельну, захоплюючу стихію міста, скільки проблем зміг тут вирішити, яку дорогу здолав усього за 2 роки,— інколи не міг повірити самому собі. У цій стихії він прагнув піти чимдалі від свого минулого, скоріше пізнати і звикнути до нових реалій. Ось чому у нього не було ані бажання, ані часу, аби викроїти тиждень і відвідати домівку, дізнатися, як і чим зараз живуть близькі й друзі. І, все ж, він це зробив. Але коли б не найкращий (нехай навіть у минулому) друг і не колишня кохана дівчина, то зараз навряд чи був би тут, на цій провінційній вечірці, серед несусвітнього ревіння неабияк обридлої «попси».
Словом, особливого інтересу до присутньої публіки Єгор не відчував. Він знав напевне: сказане кожним з його співрозмовників — це навіть не один відсоток того, що сталося з ним у недалекому минулому, і зовсім не факт, що таке взагалі було. Всіма рухало одне почуття: вони не хотіли виглядати гірше за інших. Ще і з цієї причини Єгор вважав за краще усамітнитися: він чекав, доки Костя насититься словесним потоком інших гостей і зможе з ним нормально поговорити, як це бувало в минулому.
Сам Костя, тим часом, нічого не говорив про час, проведений в армії. А коли хто його і запитував, то відповідав, що все було нормально, даючи зрозуміти: розповідати особливо немає чого. І лише Єгор помітив, що його поведінка була трохи дивною і що він переживав явне відчуття дискомфорту.
«Настю чекає,— здогадався він.— Але чи знає, що заміжня вона? А може, це всього лише чутки? Цілком імовірно, що Леонід збрехав або розносить чужі плітки. А якщо це не плітки? А якщо Кості все відомо напевно? Навіщо він тоді запросив Настю? Навіщо запросив усіх старих друзів? Чи не пастка вся ця вечірка, і що буде, коли прийде Настя?»
У розпалі роздумів Єгор раптом почув серію гучної стрілянини на вулиці і поглянув на годинника. На циферблаті було 23.45.
«А планували пітарди палити не раніше півночі»,— відзначив він і вирішив «згортати» одностороннє листування зі своєю колишньою коханою. До того ж, від чогось з'їденого за столом, у нього заболіло і забурчало в животі.
«Цього ще не вистачало!» — подумав він і попрямував до туалету, що знаходився у кінці коридорчика на другому поверсі.
Двері в кімнату із стереосистемою були прочинені. Маленька щілина відокремлювала їх від дверної рами. Усередині приміщення хтось був: там промайнула тінь.
«Звук вирішили зменшити, або диск поміняти...» — подумав Єгор, проходячи коридором. Музика, справді, стала грати набагато тихіше.
За кілька хвилин, вийшовши з туалету, він попрямував по сходах на перший поверх.
По дорозі вниз, спускаючись по дерев'яних східцях, покритих світлим килимом, прямо під ногами він раптом побачив темні плями.
«Все ж, Льоня — свиня. Розлив пиво на килим. Ніхто інший не міг цього зробити»,— дещо байдуже, але не без посмішки констатував Єгор.
Хол перед виходом з будинку був порожній.
«Мабуть, досі дошкуляють Кості своїми балачками»,— думав молодий чоловік, наближаючись до виходу. Він уявив галасливу дружню пиятику під навісом у дворі, де стояли кілька пластмасових столиків з випивкою і закусками.
Єгор вже хотів відчинити двері, як раптом відчув, що ручка під його пальцями слизька. Глянувши на долоню, він побачив на ній кров.
Озирнувшись довкола, Єгор переконався: у холі не було жодних слідів насильства, бійки.
«Може, хтось поранився і зайшов у будинок за аптечкою? Найвірогідніше, це пов'язано із запуском пітард: комусь добряче по пальцях вдарило»,— зробив висновок Єгор. І в цьому припущенні було раціональне зерно: більшість присутніх перебувала не зовсім у тверезому стані, та і на вулиці гриміло недавно.
«Але якщо хтось і справді поранився, то чому ручка була забруднена зсередини? Виходить, що поранений рухався навпаки, на вулицю. А такого бути не могло. Та і допомогу йому, швидше, надавали б присутні. Постраждалий у таких випадках залишається на місці» — плутався у здогадках Єгор. Так чи інакше, було дуже неприємно торкатися ручки дверей знову. Як здалося, від неї тягнуло холодом і смертю. В очах чомусь з'явився образ джокера верхи на півмісяці.
Відчинивши двері, Єгор одразу побачив Льоню. Його скривавлене тіло було розпластане прямо на ґанку. Ще зовсім недавно цей хлопець щось намагався йому розповісти, а тепер, мертвий, стискав у руці знайому пивну пляшку. Він тримав її скорченими пальцями, неначе, вчепившись у неї, міг врятувати собі життя.
Під навісом були ще два бездиханні тіла. Єгор відразу впізнав Інгу по її білому, фарбованому волоссю. Поряд з нею лежав Стас, прямо у дівчини на спині. Зіниці його закотились під лоба, рот був відкритий. У цей момент він нагадував ляльку, яку хвилину тому кинула маленька дівчинка у пісочницю. Лялька востаннє сказала «мама» і завмерла у тому положенні, в якому її залишили. У лобі Стаса зяяв маленький темний отвір. Трохи подалі були розкидані тіла решти учасників вечірки.
«Значить, вбивця озброєний вогнепальною зброєю,— від цієї думки Єгор оторопів. — І справа сімома патронами може не обмежитися».
Жах пройняв його зсередини. Він не знав, що робити: сім мерців ось так просто лежали посеред лужка перед будинком, захищеним високим цегляним парканом. Якщо від ручки на дверях хвилину тому лише повіяло смертю, то зараз Єгор відчував себе людиною, яка прокинулася на кладовищі після летаргічного сну.
Від побаченого і усвідомленого Єгора нудило. Ноги стали ватяними. Спину скував нервовий льодяний холод.
Ще раз обвівши поглядом місце трагедії, він помітив: серед тих, хто лежав на лужку, не було господаря.
«Значить, Костя,— здогадався Єгор.— Це його рук справа. Але чому він так вчинив? Хто з них винний у тому, що Настя вийшла заміж? І чому, врешті-решт, він сам, Єгор, має загинути тут, у цьому провінційному склепі, обставленому високою цегляною огорожею? І це коли перед ним розкривається таке перспективне і цікаве життя у величезному місті! Адже він ще такий молодий і талановитий! Навіщо він погодився приїхати на цю криваву вечірку до божевільного маніяка? Бігти, негайно бігти звідси!»
Єгор уже зробив перший крок у напрямку до хвіртки, коли несподівано за нею прогриміли два постріли. Кулі просвистіли прямо над головою. Згрупувавшись і стрибнувши убік, він замість того, щоб кинутися геть з цього проклятого місця, змушений був знову сховатися за дверима із закривавленою ручкою.
Отямившись після хвилинного шоку, Єгор швидко пересік хол і став панічно шукати вихід із становища.
Музика все ще продовжувала тихо грати, збиваючи з думки.
Вбивця не бачив його, і це давало шанс виграти час. З іншого боку, Єгор не бачив убивцю, що здавалося втікачеві вдвічі гіршим.
Ноги самі привели на кухню, розташовану за холом тут-таки, на першому поверсі.
«Там обов'язково мають бути ножі,— промайнула рятівна думка.— Нехай і не найкращий аргумент проти пістолета, але в ближньому контактному зіткненні може згодитися».
Слабке світло охоплювало тьмяну плитку під ногами Єгора. Кухня виявилася типовою для такого роду будинків, і довго шукати потрібний предмет не довелося. Хлопець висмикнув з дерев'яної підставки гострий, середній завбільшки, ніж (він відразу прикинув, що безглуздо брати найдовший, оскільки той незручний), і глянув на віддзеркалення своїх очей на металевій площині.
«Ну, тепер ти точнісінько справжній Рембо,— подумав він і сам здивувався ще присутньому в собі почуттю гумору.— Значить, не все втрачено». Але тут здригнувся, помітивши у вікні, прикритому жалюзі, тінь, яка промайнула з двору.
Розуміючи, що зволікати не можна, Єгор, не чекаючи особливого запрошення, кинувся з кухні.
У нього тепер була зброя, і підстерегти Костю біля дверей, завдати йому удару не становило б особливих труднощів. Але Єгор боявся. Йому було страшно. А коли страшно, то припускаєшся безлічі помилок. Може, тому, вибігши в хол, він не знайшов ніякого іншого рішення, як побігти вгору, звідки ще лунала музика.
Піднявшись по сходах, він сховався в коморі, що знаходилась поряд з туалетом, до якого ще зовсім недавно заходив після невдалої трапези з учасниками вечірки. Причинивши за собою двері і залишивши маленьку шпарину для спостереження, Єгор побачив крізь неї у коридорі фігуру сорокарічного худорлявого чоловіка. Той був одягнений у темно-синій халат, з пістолетом у правій руці. Складалося враження, що його розбудили серед ночі і з'явитися сюди змусили силоміць.
Єдине, що радувало Єгора в цій ситуації, так це те, що зброя була не в Костіних руках. У чоловікові ж, який прямував зараз до стереосистеми (музика, вочевидь, заважала йому прислухатися у пошуках жертви), Єгор упізнав сусіда, який жив навпроти Костіного будинку ще в ті недавні часи, коли і сам Єгор мешкав у цьому містечку.
«Значить, буде простіше захищатися»,— подумав він, спостерігаючи за вбивцею крізь маленьку щілину.
Чоловік зайшов у кімнату з динаміками, Єгор зробив крок назад (ноги його були зовсім ватяними, неначе остовпіли від нервової напруги) і зачепився за щось м'яке. Глянувши назад через плече, він заціпенів.
На підлозі лежали ще два тіла. Це були Костя і Настя. Судячи з усього, після приходу Насті, до початку трагедії, обоє вирішили усамітнитися для розмови і попрямували на перший поверх.
Тепер він зрозумів, звідки з'явилися плями на підлозі.
Цієї миті музика замовкла.
«Чому він не «вирубив» її одразу, якщо вона йому так заважала? — дивувався Єгор.— Швидше за все, аби не привернути цим увагу решти мешканців вулиці».
Хоча голова його паморочилась, до горла піднімалася нудота, з очей зривалися сльози,— страх кудись пропав. Ніколи в житті він не бачив стільки трупів і крові.
Чоловік на мить зачаївся. Можливо, почув рух і, концентруючись, направив пістолет кудись між дверима туалету і комори.
Єгор також затримав дихання. Схоже, він відчував, що останню крапку у цій страшній історії ще не поставлено.
І, на біду, він був правий. Подзвонив мобільник: Ліза відповіла на його «смски».
Тієї ж миті чоловік повернувся у бік дзвінка. Маленькі дерев'яні щепки почали розлітатися прямо у Єгора перед носом. У груди вдарив біль.
* * *
Коли музика замовкла, Лідія Сергіївна заспокоїлася: нарешті настала довгождана хвилина відпочинку. Вона з докором думала про нинішню молодь, про те, що в її час поводилися пристойніше, і згадувала свою далеку молодість, спостерігаючи у вікно за шумовими метаморфозами у будинку навпроти. Неначе чекала крізь сплески чужих пристрастей побачити щось особливе, що б заспокоїло її душу.
І у результаті її посидючість була винагороджена.
Під світлом ліхтаря відчинилися залізні двері, з них вийшов чоловік у синьому халаті. Він ішов швидко і стрімко.
«Никифорович,— з теплою посмішкою подумала жінка.— Оце мужчина! Напевно, пояснив нікчемам, як слід поводитися у цивілізованому суспільстві».
Вона стежила за його енергійною ходою, а коли він зник із виду, подумки додала:
«А даремно я не цінувала той час, коли ми з ним ходили під руку. Адже правий був: на відстані люди відвикають одне від одного. Він пішов на службу, я іншого знайшла». І, наблизившись до ліжка, в якому спав її чоловік, дбайливо поправила його подушку.
Ніч була тепла, місячна, зоряна. Можна було б навіть сказати — тиха.
Ось тільки порушували цю тишу нічні цикади. Вони ще довго не давали заснути літній провінційній пані.