ОЛЖАС СУЛЕЙМЕНОВ: «У НАШ ЧАС ТРЕБА БУТИ НЕ СВІТОЧАМИ,
А СВІТИЛЬНИКАМИ»
Гостем нашої «Вітальні» є найвідоміший у Європі із сучасних письменників Казахстану — Олжас Сулейменов, поет, учений-дослідник (батько тюркославістики), публіцист, громадський діяч.
З 1989 року — лідер Міжнародного антиядерного руху «Невада-Семипалатинськ».
Перебуває на дипломатичній роботі: з 1995-го посол в Італії, Греції, на Мальті, нині — постійний представник Республіки Казахстан в ЮНЕСКО.
Почав писати вірші й нариси наприкінці 1950-х років одразу російською мовою, яка, на його думку, мала у СРСР найбільші ресурси для літературної творчості. Олжаса Сулейменова зараховують до поетів-шістдесятників, його друзями були три «стовпи» тих років: Андрій Вознесенський, Євген Євтушенко, Роберт Рождественський. Творчість О. Сулейменова одержала міжнародне визнання, а його дослідження про роль тюрків в історії, про культурні взаємозв'язки між народами не обходить увагою жоден серйозний учений. Але! Цьому передувала, ніби грім серед ясного неба, книга Олжаса Сулейменова «Аз і Я» (1975 рік). Всесоюзного мазунчика, котрий щороку видавав по збірці віршів і реально йшов до головної премії країни — Ленінської, котрому все давалося неймовірно легко, раптом піддали анафемі: книгу вилучити, всі записи поета на телебаченні й радіо знищити. А все через те, що Сулейменов запропонував своє прочитання темних місць «Слова о полку Ігоревім», свій погляд на відносини Древньої Русі й тюркського Поля. «Книга добромисного читача» була сповнена такого полемічного запалу і повалення авторитетів, що на Олжаса (втім, цілком передбачувано) пішла вся учена рать, не виключаючи знаменитого академіка Д. Лихачова. Висловлені в пресі політичні й ідеологічні висновки були застрашливі. «Аз і Я» оголосили антиросійською і націоналістичною книгою.
Згодом усе, як кажуть, утряслося.
На батьківщині видали зібрання творів О. Сулейменова у восьми книгах: вірші й поеми, публіцистику, книги «Аз і Я», «Тюрки в доісторії» (про походження давньотюркського письма), «Мова письма» (погляд у доісторію — про походження писемності й мови малого людства). Останні дві роботи в Росії проігнорували, а в Україні їх переклали і видали. У зв'язку з презентацією книги «Тюрки в доісторії» Олжас Сулейменов відвідав Київ.
— Олжасе Омаровичу, хтось Вас любить як поета, хтось як літературознавця-мовознавця, але для багатьох Ви — дипломат. Що нині для Вас, якщо брати на рівні серця, на першому місці?
— Мабуть, не випадково римується поетичне і політичне, а політичне пов'язано з дипломатичним. Мені видається цей синтез органічним, це не штучно зліплені професії. Хоча, за великим рахунком, мені найбільше подобається лінгвістика й етимологія, цим я можу займатися з ранку до вечора. Якщо раптом чую цікаве слово, автоматично починаю шукати його таємницю, іноді надто заглиблююсь і буваю втішений, коли знаходжу підтвердження своїм здогадам. Це вельми прикрашає життя. Нещодавно на батьківщині стурбовані кореспонденти запитали мене: «Скажіть, нині для Казахстану настає час ікс?». Певно, і у вас в Україні такі настрої є.
— Шукаємо відповіді...
— Я почав міркувати: «Ага, що ж це таке «час ікс»? Звідкіля узявся знак «х»? Що він означає? Чи це знак знищення — хрест навхрест, чи знак невідомості, як скажімо, у римлян у математиці... У нас в Казахстані чи в будь-якій тюркомовній країні «ікс» означає пару, двійню, казахською звучить «егес», мовами Алтаю — «ікіс», у чувашів «іхер», у російській мові цей знак був позначений літерою «хер», що означав знищити, похерити, тобто «послати на хер» — у ніщо послати, потім цей «хер» поєднався з перським значенням і набув не зовсім друкованого значення, поки не трансформувався в «парканне» слівце із трьох літер. Отже, відповідаючи на запитання журналістів, я простежив етимологію і сказав, що хотів би, щоб час «ікс» розуміли як час подвоєння, множення, адже в математиці це ще й знак множення. Хочу, щоб країни, котрі переживають кризу, перейшли від знака знищення державності, економіки, культури, особистості до знака множення можливостей, добра в обох сенсах — в економічному і духовному.
— Останніми роками Україна намагається стрибнути вище голови і опинитися в Євросоюзі, водночас відмовившись від багатьох своїх євроазійських коренів, у тому числі від слів. Який би Ви дали діагноз цьому явищу? Чи нас просто тисне комплекс неповноцінності?
— Це, певно, «хвороба росту», природний, нормальний стан, який переживають усі без винятку нові держави: Казахстан, Грузія, Азербайджан, Туркменія, країни Балтії. Росія, приміром, ще наприкінці ХІХ століття намагалась позбутися від іноземщини, коли пропонували калоші називати «мокроступами», фортепіано — «тихогромом...». Одначе це не приживається. У нас у Казахстані я недавно критикував термінологічну комісію, яка запровадила чимало нових слів, не зовсім розуміючи змісту того, що вони перекладали, скажімо, волейбол буквально як «ручний м'яч». Я запитав: «Куди тоді подіти справжній ручний м'яч — гандбол?». Вони навіть не чули, що існує такий вид спорту. Мене не влаштовує, щоб фортепіано називали «скринею кюєв». Нехай буде фортепіано, піаніно, рояль. Вони ж усі ці три інструменти перекладають одним словом. Цим самим збіднюють мову. У кожній мові має бути шар міжнародної лексики. Тоді навіть різномовні люди зрозуміють одне одного.
Комплекс неповноцінності? Так. Але це палиця на два кінці. З одного боку, він притлумлює особистість, з іншого — спонукає до вдосконалення. Скажімо, президент США Барак Обама був піднесений як особистість цим комплексом, коли вся чорна раса проголосувала за нього. Сорок років тому Мартін Лютер Кінг доніс до чорношкірих людей усвідомлення комплексу неповноцінності, він за це поплатився життям, але вивів (як Мойсей євреїв із єгипетського полону до Єрусалима) свій народ до волі. У 1968 році, коли застрелили Кінга, я був в Індії, країна хвилиною мовчання вшанувала його, я про це згадав торік, коли Обама переміг на виборах, він практично є спадкоємцем Кінга. За сорок років афроамериканці подолали «Мойсеїв» шлях: від рабства до Білого дому, Обама вже увійшов до нього не як сервісний працівник, а як Хазяїн, це вражає, взагалі це якась суцільна міфологія, бо йдеться навіть не про особистість, а про цілий народ, расу.
Отже, до фрейдівського поняття «комплекс неповноцінності» треба ставитися і як до фактора, що стимулює (як це не парадоксально) творчі можливості. Його мають усвідомити всі народи, які «придавлені» національною, расовою, становою, соціальною і будь-якою іншою неповноцінністю. Тоді світогляд значно розшириться. Ми бачитимемо події не містечковим зором, планетарна свідомість зблизить усіх. Усі ми діти Адама й Єви, ми — людство. Не буває незалежних і залежних, ми всі в системі взаємозалежності, тому не можна когось кривдити, принижувати, зневажати, бо я залежний від тебе, ти — від мене. Тільки це може нас об'єднати і не робити ворогами. Коли ж в одного комплекс переваги, а в іншого комплекс неповноцінності — це веде до краху людства, зіштовхує народи, я так вважаю. І Казахстан, і Україна на шляху до усвідомлення обмеженості, розуміння власної історії «хвороби росту», треба пройти цю початкову духовну освіту, початкову політичну школу...
— Нині ситуація з літературою в Україні маловтішна: російською мовою поетам і прозаїкам друкуватися небажано, а українською майже неможливо через економічний стан держави. А як із цим у Казахстані?
— Ніяких мовних проблем у нас немає, тільки фінансові. Знайшов гроші, публікуй будь-що. Тепер гонорари, на жаль, за книги не платять, це раніше ми, письменники, були найбагатшим класом у суспільстві, бо одержували за кожен рядок і великі потиражні. Зараз невелику кількість книг видають за рахунок державного гранта за рекомендацією Спілки письменників.
Наші люди мають потребу в спілкуванні з письменниками, вони знають, що можуть одержати чесні відповіді.
Письменницький авторитет у нас зберігається, він традиційний, казахи своїм поетам завжди довіряли, це здавна ведеться, цю традицію ми не хочемо порушувати. Інша річ, що літературі зараз складно, раніше у нас був не спонсор, а інвестор-меценат — держава. Тепер держава відійшла, у неї своїх справ і гострих кутів вистачає, так чиновникам здається, хоча ми їм доводимо: хлопці, втратимо літературу і народ вам за це не буде вдячний. Тому щось уже робиться, письменникам видають стипендії, щоб вони могли працювати, гранти, грошовий вміст премій збільшили.
— Американський журнал «Проблеми комунізму» у 1986 році назвав «Аз і Я» у числі книг, що підготували перебудову, другою після «Архіпелагу ГУЛАГ» Олександра Солженіцина. Чим ще Вам удавалося збурювати суспільну думку?
— У 1989 році я організував рух «Невада-Семипалатинськ» за зупинку ядерних випробувань і закриття полігонів. Перед тим супердержави оголосили, що «холодна війна» закінчилася, мир, дружба Сходу і Заходу, а СРСР раптом збільшує кількість ядерних випробувань. Цей різнобій, звісно, змусив замислитися. А тут ще мені як депутатові Верховної Ради зателефонував військовий льотчик із Чагану (у цьому містечку базувався полк стратегічної авіації, націлений на Америку) і сказав: «Зараз відбулися випробування, радіоактивні гази вирвалися з-під землі й фронтом у кілька десятків кілометрів пройшли над Чаганом у бік Семипалатинська».
28 лютого 1989-го я організував мітинг у Спілці письменників. Потім переніс цю ідею у Верховну Раду на з'їзд народних депутатів, створив «Асоціацію за без'ядерний світ», із п'ятисот депутатів під наш прапор стало 150 осіб, це була потужна сила. Завдяки об'єднанню народної дипломатії з парламентською нам пощастило спинити на Семипалатинському полігоні з вісімнадцяти запланованих вибухів одинадцять, останній відбувся 19 жовтня 1989 року. Згодом на Новій Землі теж зупинили. У 1992-му завмер полігон у Неваді (оскільки Британія там теж випробовувала, то і вона вийшла з гри), потім США натиснули на Францію — вона припинила випробування. Найдовше пручався Китай, врешті у 1996 році замовчав полігон Лоднор. Нині всі п'ять ядерних полігонів на Землі мовчать. Наш жест був такий: простягнена рука — п'ять континентів проти п'яти полігонів, ми з цим жестом пройшли маршем миру Америкою, Європою і Японією. Отже, міжнародний мораторій на ядерні випробування почався з нашого народного мораторію в 1989-му.
Барак Обама запропонував Росії скоротити арсенали, це — серйозний хід, рятівний для людства, якщо його нормально розвивати. На наших конгресах ми пропонували позбавити ядерну зброю статусу засобу національної оборони (оскільки ця зброя може знищити все людство) і скоротити всі арсенали до погодженого мінімуму: щоб кілька десятків боєголовок були як поліцейський кийок у руках Організації Об'єднаних Націй — проти держав, які раптом захочуть мати цю зброю, проти терористичних режимів. Ми дотримуємося цього, наш рух триває.
Виходить, антиядерний рух «Семипалатинськ-Невада» теж мій твір, хоча не у віршах і прозі.
— Казахстан дотепер загалом радянська країна, що зберігає колишню ідеологію. Наскільки Вам як поетові й громадянину вдається бути вільним, опозиційним?
— Опозиційність розумію так: на захисті дисертації опонують не для того, аби знищити дисертанта, а щоб конструктивно вказати на недоліки і щось підказати. Для нас важливо не «свержение, а свершения».
— Чи вільні Ви настільки, щоб говорити правду керівництву Вашої країни і суспільству?
— Як аксакал маю право будь-якому чиновникові чи звичайному громадянинові висловити свою думку, вони мене вислухають, візьмуть до уваги і зроблять відповідний висновок. Повага до старших лежить в основі нашої моральності, народного права і культури.
— Одного разу Ви зізналися: «Андрій Вознесенський мені якось докоряв: «Навіщо просиджуєш у бібліотеках, чого копаєшся в якихось словах, літерах? Що є вище від віршів? Давай будемо їздити, виступати...» Звісно, це важливо. Але нам нині треба бути не світочами, а світильниками». Чи ця точка зору не змінилася?
— Саме вона привела мене до Києва. Щоразу, коли приїжджаю на вашу землю, відкриваю для себе нову сторінку великої книги, яка називається Україна, вона завжди викликає в мене велике читацьке почуття, інтерес. Тепер я відвідав заповітні місця, передовсім Володимирську гірку, там згадав, як у 1968 році вперше побував на ній з групою делегатів, коли ми їхали потягом із Москви до Софії на молодіжний фестиваль. У Києві була зупинка, нас повезли на екскурсію, що почалася саме з Володимирської гірки. Ймовірно екскурсовод почав пояснювати: «Це пам'ятник Володимирові Мономаху». В мене вистачило нахабності стати поруч і пояснити нашій делегації, що це не Володимир Мономах (він народився у XII ст.), а Володимир Святий, який у десятому столітті привів до християнства Київську Русь. Отоді вже мої менторсько-дослідницькі замашки виявились. Про це я згадав, як про молодість, це було сорок років тому.
Відтоді неодноразово бував у Києві, зустрічався з письменниками: Володимиром Яворівським, Борисом Олійником, Іваном Драчем, Дмитром Павличком, потім перетинався з ними на різних широтах-довготах: приміром, у Афганістані виступав із Павличком, якось ми разом навіть розряджали гранату, з Віталієм Коротичем виступали у Парижі. З великим теплом згадую Миколу Вінграновського. Серед моїх українських друзів є театральні й кіношні артисти. І все-таки найміцніший мій зв'язок з Україною — літературний, він останніми роками прямий: українською перекладена моя книга «Мова письма» і ось тепер «Тюрки в доісторії». Незважаючи на мінливий політичний клімат (зливи, грози, морози, урагани), у світлих людей знаходиться час перекладати книги казахського автора на українську мову і знаходити в них щось цікаве. Хочу згадати Ігоря Римарука, перекладача моєї книги, і схилити голову перед його світлою пам'яттю, він так несподівано пішов із життя в жовтні минулого року. Йому було лише п'ятдесят років, ми активно листувалися з приводу текстів книги, у нього виникали запитання, я на них намагався відповісти, і раптом... Отже, непроста ціна у книг, що виходять у світ, люди іноді розплачуються і життям.
Мені здається, що книга «Тюрки в доісторії» буде потрібною і цікавою в майбутньому, коли ми заспокоїмося, по-справжньому займемося культурою, наукою, літературою. Тоді згадаємо про зв'язки, що нас поєднували в минулому. У бурхливі політизовані часи ми про це забуваємо і забули, але література має нагадувати, витягувати заповітне з темного небуття на поверхню, висвітлювати наполегливо, щоб люди не забували про корені, тому що будь-яке древо без коренів — це просто стовп, на якому немає плодоносних галузок. На цей стовп можна лише лампочку причепити, щоб висвітлювати маленький п'ятачок.