ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

Нестримно летять роки, віддаляючи нас від подій Другої світової війни — найстрашнішої з-поміж усіх, що їх пам’ятає людство.
У цій війні підтвердилася випробувана часом істина, що не можна здолати народ, який захищає свою рідну землю, своє право на життя. Тому є безліч підтверджень. Про це свідчать і документи, які свято зберігаються в архіві нашої газети.
Кожен, хто хоч раз завітав до редакційного музею, у шанобі схиляв голову перед своєрідним заповітом героїв — клаптиком паперу, на якому накреслено слова їхнього звернення до нащадків. Його школярі знайшли в старому окопі та надіслали до газети.
«Товариші, хто останеться живий, згадайте про своїх синів. Вони билися коло Хоролу, відступали через Середницю.
Умремо за Батьківщину.
Лейтенант Кожедуб».
Почуття, що охоплювали серця звитяжців в останню мить їхнього життя, не можуть не хвилювати, як і ті коротенькі листи, що їх писала додому в щасливі моменти перепочинку між боями 19-річна кулеметниця і медсестра Галина Прокоф’єва, героїчний шлях якої проліг від Сталінграда до Дніпра — шлях битв за Харків, Миргород, Полтаву.
«Здрастуйте, мої милі і дорогі тато, мамусю і сестричко Нінуся! Ось я і на фронті. Хоча ні, не зовсім, а за кілька кілометрів від нього, та чути, як б’ють важкі гармати.
Скоро підемо в наступ. Ох і битиму я клятих фашистів, коситиму їх з кулемета, як траву. Я покажу в бою, що наші жінки можуть воювати не гірше за чоловіків.
І ти, рідненький таточку, за мене не хвилюйся. Я виконаю свій обов’язок так, як виконав і ти свій... Чекайте мене, мої дорогі, з перемогою!.. Ваша Галя».
Особливий героїзм виявила дівчина під час форсування Дніпра в районі Бородаївки, а перед тим устигла написати батькам ще кілька рядків:
«Люба матусю! Велике спасибі за листа. Він мене надихнув. Я тепер ще з більшою енергією захищатиму свою милу і дорогу Вітчизну, ще краще надаватиму допомогу бійцям і командирам, не шкодуючи свого життя. Все віддам для Перемоги!.. Ваша Галя».
Це був останній лист справжньої героїні, ім’я якої довгі роки носила Правобережанська восьмирічна школа.
Про неповторне ніжне і віддане кохання свого фронтового друга Миколи Васильовича Бовта та його чарівної дружини Ганнусі розповів у листі до редакції ветеран Великої Вітчизняної війни, майор у відставці О. Васильєв з міста Стрия, що на Львівщині. Коли 1943 року на Курській дузі поліг смертю хоробрих Микола, його побратим узяв на зберігання листування молодого подружжя. Наведемо лише кілька уривків з того, чим жили ті, на чию долю випало стільки випробувань страшної війни, і хто зумів у смертельному полум’ї зберегти святі почуття любові одне до одного, до рідних, до Батьківщини. Ось вони, ці хвилюючі рядки:
«Милий мій, Колько-Колючко! Яка я щаслива! Народилася Оксаночка! Як ти й хотів, назвали нашу донечку ім’ям твоєї мами. За мене не хвилюйся. Переживаю за тебе, рідний, любове моя... Твоя Ганнуся».
Уже після війни доросла дочка Миколи Бовта розшукала батькового фронтового друга, а «вісточки з війни» вона свято зберігає як сімейну реліквію.
Автор ще одного листа — одесит, Герой Радянського Союзу М. Стафєєв, який по війні очолював міську секцію ветеранів Великої Вітчизняної. Пройшов крізь пекло, та тільки випадала вільна хвилина, писав листи додому. Усіх їх свято зберігає родина. Ось один з них:
«Привіт, моя дорога, мила Тосю і донечко Аллочко! Сьогодні одержав твої листи, за які дуже вдячний. Ти пишеш, щоб я беріг своє життя. Що тобі на це відповісти? Я вважаю, що кожен з нас, хто досі лишився живим і перебуває на полях битв Вітчизняної війни, хоче жити, дихати, ходити по землі, бачити небо над головою, кожен хоче зустріти перемогу, притиснути до себе кучеряву голівку донечки та відчути палкий і теплий поцілунок любої дружини. Але ж наше життя зрослося з життям Батьківщини. Її доля — наша доля, її загибель — наша загибель, її перемога — наша перемога.
Я теж дуже люблю життя, а тому і борюсь за нього, але за справжнє, а не за рабське, моя люба. За щастя нашої донечки. Я люблю життя, але смерті не злякаюсь... Немає в моєму серці зараз ні страху, ні паніки, ні жалю до ворога. Тільки ненависть і помста. Ось так я розумію життя.
Ніжно обнімаю.
Ваш чоловік і батько».
Ось така вона, чудесна зброя, яка робила наш народ нездоланним, непереможним, вела, попри надлюдські випробування, солдатів-визволителів до жаданої Перемоги. Вони вірили, і ця віра стала вирішальною в остаточному підсумку війни, яку сам народ назвав Великою Вітчизняною.

Вітольд ПРОЩАКОВ

також у паперовій версії читайте:

РУЙНАЦІЯ СВЯТИНЬ
ГОРІВ САРАЙ, ГОРІЛА ХАТА...