ПУТІВНИК СТАРОКИЇВСЬКИМИ ОСТРОГАМИ
Мало хто знає, але на Думській площі (сучасний Майдан) мав бути тюремний зaмок. Так пропонували генерал-губернаторові у середині XIX ст., коли той вирішував, де будувати новий острог. Мовляв, у центрі міста арештанти матимуть більше надій на милосердні прояви заможних киян. Проте тюремний зaмок звели на Лук'янівці й певний час випускалися навіть листівки з панорамою в'язниці з незмінним «ПриветЪ из Киева».

Наприкінці XVIII ст., коли тільки почалася забудова Хрещатика, серед перших дерев'яних будинків була таки тюрма. Вона знаходилася на місці Лядських воріт, розділена на дві частини,— більша для чоловіків, менша для жінок. У 1787 році тут тримали 17 арештантів, були навіть дві жінки. А весь побутовий інвентар складався з одного відра та двох шайок. Обігрівався острог трьома пічками і загалом був у жахливому стані. Це розуміли київські коменданти, тому надсилали подання губернській канцелярії про застарілість в'язниці, але отримували у відповідь мовчання. Високі чини зреагували тільки після втечі арештанта. Трагікомічність ситуації посилювалась тим, що на той час на кожного в'язня припадало по два охоронця. Тільки після цього випадку острог був відремонтований. Але цього було мало, потрібно було звести нове приміщення.
У квітні 1812-го архітектор Андрій Меленський підготував кошторис на зведення нової в'язниці, вже на Печерську, на суму 74289 рублів. Початок будівництва перенесли з якихось причин на кілька років, тому сума підскочила на 30 тисяч рублів — майже сучасні темпи зростання інфляції.
Тюрму побудували із 15 казарм — звичайних, офіцерської, дворянського утримання, лікарняних чоловічої та жіночої. Тут утримували вбивць, крадіїв і волоцюг. До речі, за царя Миколи I за бомжування перестали відправляти до Сибіру. Натомість з волоцюг створювали спецзагони для громадських робіт. По-перше, це було заощадження — не треба було витрачати гроші на пересилку, по-друге, дешева робоча сила. Вони працювали шість днів на тиждень, субота був скорочений день, а неділя вихідний. Чому б так не вирішити нестачу двірників у столиці, та й на лавочках менше спатиме суб'єктів із бридким «амбре».
Періодично були спроби втечі, найчастіше підкопи. Тихенько вночі в'язні «працювали» під нарами, які щільно були приставлені до стін. Тому 1831 року міністр внутрішніх справ Д. Блудов наказав відсунути нари у камерах на піваршина або на три чверті аршина. Крім того, втікали через те, що вартові дозволяли собі попиячити на роботі.
За тверезість почав боротися київський губернатор І. Фундуклей, який вжив спеціальних заходів (штрафи) і особисто стежив за виконанням своїх розпоряджень. А от генерал-губернатор Д. Бібіков переймався відсутністю в острозі домової церкви, і вже 1838-го в одній з кімнат відкрилася тюремна капличка. Тут сповідувалося понад двісті арештантів, а також наглядачі.
Цікаво, що певний період філіал київської тюрми був у Маріїнському палаці, точніше тієї частини, яка збереглася після пожежі 1819 року. Втім, перебував він там недовго, оскільки переведення арештантів у залишки палацу було заборонено начальством.
1858-го Олександр II наказав побудувати в Києві губернську в'язницю першого розряду. У царській Росії на розряди розподіляли усе: готелі, вагони потягів, ресторани. Навіть борделі, але то вже неофіційно — клієнтами. Кошторис майбутньої тюрми становив майже 180 тис. рублів. Через п'ять років було зведено Лук'янівський тюремний замок.
Якщо дивитися на тюрму згори, то можна побачити, що своєю формою вона нагадує літеру « » — нащадкам на згадку залишили вензель імператриці. Через місяць після зведення була освячена домова церква на честь багатостраждального Іова. Цей святий мав надихати арештантів на терпіння і послух. Старости цієї церкви були завжди шановними людьми, купці 1-2 гільдій. Один із них, Яків Клєпков, згодом був обраний старостою домової церкви генерал-губернатора. У 1864 році рабин Євсей Цукерман відкрив у в'язниці єврейську молитовню.
Через рік Київська губернська тюрма була визнана однією з найкращих у Російській імперії. Незмінний рапорт, що «в Тюремному Замку все йде гаразд», кожних два місяці отримував генерал-губернатор. Але в'язниця майже завжди була переповнена.
За весь час існування Лук'янівської тюрми (це — 145 років) відбулося тільки дві втечі. У 1902-му 11 арештантів, агентів революційної газети «Искра» змогли втекти, скориставшись певними вольностями серед в'язнів. Оскільки на той час було надзвичайно багато «політичних», більшість з яких були дітьми відомих людей, охорона дозволяла арештантам ходити один до одного «в гості» у камери. У в'язнів був навіть свій «староста» — Мойсей Урицький; через 15 років він піде на штурм Зимового палацу. Друга втеча відбулася аж у 1980-ті роки. Тоді кримінальний авторитет Пуля підпиляв решітки у своїй камері й зміг вибратися непомітним на вулицю.
Якщо перелічити відомих людей, котрі якимось чином були причетні до Лук'янівського тюремного зaмку, то набереться більше сотні. Недаремно ця в'язниця охороняється державою як пам'ятник культури та історії. Тут сиділи жертви царських і радянських репресій. Хто б не був при владі, праві чи ліві, Лук'янівка буде завжди для них історичною цінністю. Серед політичних арештантів траплялися й вагітні жінки. Через це за цими стінами народився академік Олександр Богомолець. На світ у цьому острозі також з'явився перший редактор «Комсомольской правды» Тарас Костров.
Саме тут помер у 1937 році отець Олександр Глагольєв. Той самий, хто виступав на захист Менахема Бейліса, якого звинуватили у ритуальному вбивстві 12-літнього хлопчика. Крім того, священик був духовним батьком родини Булгакових і став прототипом отця Олександра у «Білій гвардії». Глагольєв був проти антисемітизму, і всіляко намагався припиняти єврейські погроми у Києві. Його справу продовжив син — протоієрей Олексій. Леся Українка писала з астраханського заслання: «Краще все-таки жити в Астрахані, ніж на Лук'янівці».
Лук'янівка не забуде ще одну «революційну» жінку — нинішнього прем'єра Юлію Тимошенко, яку після звільнення зустрічали з квітами...

Ганна ШЕВЧУК

також у паперовій версії читайте:

---