ЧАША ДУШІ
«Демократична Україна» започаткувала на своїх сторінках «Великий проект: Сковорода-300» (див. номер газети за 27 лютого 2009 р.). Ним передбачено підготовку до 300-річчя від дня народження видатного українця, яке виповнюється третього грудня 2022 року. Організаційний комітет проекту очолює харківський учений, професор Іван Гришин, а круг нього вже заснувався працьовитий сковородинський гурт.
ВЕЛИКИЙ ПРОЕКТ: СКОВОРОДА-300
Проект справді широкомасштабний: популяризація творчості Сковороди, підготовка повного зібрання творів філософа, збереження й оновлення пам’ятних місць, де перебував «вічний мандрівник», і, головне, органічне поєднання сталого (збалансованого) розвитку економіки з моральним вченням Сковороди, його баченням справжнього щастя людини. Сталий розвиток — це такий розріст суспільства, за якого задоволення запитів теперішніх поколінь не ставить під загрозу можливості їхніх нащадків задовольняти життєві потреби. Збалансований розвиток означає органічне узгодження економічних, екологічних та соціальних чинників суспільного поступу і, додає автор Великого проекту професор Гришин, «філософії серця», моральних засад, проголошених нашим співвітчизником Григорієм Сковородою. Це не тільки новий, сміливий підхід, а й конче необхідний у час, коли країна наполегливо виборсується із глобальної економічної кризи.
«Демократична Україна» насамперед разом з читачем пройде життєвим шляхом Сковороди, побуває в місцях, де мислитель і поет залишив свій духовний слід. Мені вже пощастило відвідати отчину письменника — козацьке містечко Чорнухи, село Каврай на Переяславщині, де молодий Сковорода вчителював, інші пам’ятні місця. Сьогодні Сковорода веде нас на Прилуччину, в Густинську пустинь, де він, як ми були переконані, провів кілька місяців у 1779 році.
Підтвердженням цього послужили три листи, відправлені Сковородою в лютому і травні в Харків, із позначенням на першому листі: «Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии Прилуцкого уезда», а також документальна книжка-розвідка відомого сковородознавця Миколи Шудрі «Чолом сягнув зірок», а точніше, 10-й розділ цієї книжки «Пустинь: Гусинська чи Густинська?» Ми ще повернемося до цього різночитання в одну літеру, бо в ній криється загадка й одночасно ключ до розгадки точного місцеперебування філософа на початку 1779 року.
Золоте диво
на тихоплинному Удаї
У поїздці на Прилуччину я приєднався до київських «прочан» з Київського національного економічного університету — членів викладацького клубу «Дорогами до прекрасного», який очолює невтомна мандрівниця й допитлива дослідниця Людмила Рінгіс, і студентського клубу «Скіфи». Вони вже кілька років здійснювали подорож «Шляхами Сковороди» і тепер ось направлялися в Свято-Троїцький монастир, де, на їхнє переконання, зміцнене трьома вищезгаданими листами, кілька місяців перебував Григорій Сковорода.
На сьомому кілометрі на схід від Прилук наш автобус в’їхав у жовтогаряче буяння золотої осені і зупинився біля воріт монастиря. Пірнувши під арку, вийшли на монастирське подвір’я і просто-таки... задихнулися від неймовірної краси широкого оковиду. Прямо перед нами плавав у небі Свято-Троїцький собор із срібними зірками на куполах. Поряд з рожевого маєва проступала барокова церква Петра і Павла — очей не відірвати. По праву руч піднісся вгору зелений шолом дзвіниці Миколаївської церкви. Ми йшли під тихим падолистом віковічних лип, у небесному малиновому дзвоні, у відлунні урочистої Божественної літургії...
Але не завжди Свято-Троїцький монастир стояв у такій небесній красі. Його історія велична і водночас трагічна. У минуле і теперішній день монастиря ми ввійшли разом з нашим добровільним гідом, прилучанином Є. Тимофіївим, який, виявляється, двадцять років тому закінчив Інститут народного господарства (так тоді називався економічний університет) і тепер ось привітно зустрів друзів із рідного вузу. Євген Васильович знає в монастирі на ім’я кожну черницю, а найперше — його ігуменю Віру, вивчив історію Густині до найменшої титли.
...У 1600 році ієросхимонах Межигірського монастиря Іоасаф, невтомний і непохитний у проповідництві правослов’я, разом з двома іноками прийшов на берег тихого Удаю на полтавській землі, переправився човном на острів посеред ріки і занімів від навколишньої зеленої краси. Тут, під куполом густого лісу, і поставив дубовий хрест, означивши ним місце чернечої обителі. До Іоасафа потекли люди — «заради чернечого життя і спасіння», і вже в 1614 році вони побудували на острові дерев’яну церкву.
Новозакладений монастир обростав орними землями, лісовими урочищами, рибними ставками, багатими пасовищами. І водночас випробовувався на міцність і довголіття руйнівними пожежами. Та завжди Густинський монастир піднімався із згарища, розбудовувався наново, прикрашався золотими іконостасами й святими іконами і наприкінці ХVІІІ ст. став в Україні «другою Лаврою». У ці часи Густинь якраз і міг відвідати духовний мандрівник із саквами через плече, у яких із скарбу були всього лише Біблія та флейта,— Григорій Сковорода. «Мандрівний філософ» бував у нашому монастирі»,— запевнила нас молода, освічена інокиня.
Та навіть розквітлий стан монастиря не зупинив імператрицю Катерину ІІ, яка в 1793 році, нібито задля впорядкування штатів російських монастирів, підписала указ про закриття Густинської обителі. За однією з версій, монастир був осередком вільнодумства. Півстоліття Свято-Троїцький монастир простояв у запустінні, і сліди цієї руйнації відбилися в акварелях члена Санкт-Петербурзької археологічної комісії Тараса Шевченка.
Із середини ХІХ ст. почалося відродження монастиря, який невдовзі знову засяяв красою і благодаттю — аж до революційного 1917 року. А далі — як перебіг трагедійної кінострічки: на початку 20-х монастир був закритий, у роки Другої світової війни Свято-Троїцьку обитель населили черниці, але в 1959 році монастир був знову закритий — уже втретє за свою більш ніж трьохсотлітню історію.
Четверте відродження монастиря розпочалося в 1993 році, вже в часи незалежної України. Воно найперше пов’язане з ім’ям нової ігумені обителі Віри. Саме вона запалила лампаду нового літопису Густині. Разом зі своїми сестрами по вірі, спираючись на власні сили та підтримку прилуччан, добродійників з інших міст, нова ігуменя підняла запустілий монастир на повен зріст, спеленала його тією величною красою, якою ми милуємося ось зараз — у нашій прощі. Невсипуща діяльність ігумені Віри Указом президента України двічі відзначена орденом княгині Ольги ІІ і ІІІ ступенів. Можемо навіч підтвердити: заслужена нагорода!
Якби наш проводир на цьому скінчив свою оповідь, то згадані роки та імена все одно не випали б з наших сердець. Але ж Євген Васильович так само зацікавлено розповів нам про таємниці Густинського некрополя, який прийняв останки відомих родів Горленків та Марковичів, родову усипальницю князів Рєпніних. А насамкінець показав лист від нащадка князівського роду, який тепер живе на півдні Франції, і подивував тим, які чудові вірші пише князь...
Наш супутник видався мені, без перебільшення, живою енциклопедією, і я не втримався, щоб не шепнути Людмилі Рінгіс: «Аж моторошно стає, скільки людина може знати...» І тільки на запитання, чи бував у Густинському монастирі Григорій Сковорода, наш проводир промовчав...
Недаремно називаємо його «Невловимим»
Невипадково промовчав наш незамінний гід-ерудит. Досі свідченням і доказом перебування Григорія Сковороди в Густинському монастирі слугували три листи, написані ним до Харкова в 1779 році. Сумніви з’являються при уважному їх прочитанні, особливо ж вихідних даних для поштаря чи, скоріше, для оказії. У перших двох листах Сковорода так зазначає свою адресу: «из Гусинской пустыни», а вже в третьому змінюється одна літера: «из Гусынской пустуни», а перекладач цього листа сучасною мовою йде ще далі, пише: «із Густинської пустині».
Літера «т», яка з’явилася тільки в перекладному тексті листа, звабила нашого спільника в сковородинських розвідках Миколу Шудрю на думку: «Лише в листі... від 10 травня правильно заадресовано: із Густинської пустині. Отже, в переписувача вкралася помилка». А незаперечної впевненості, що листи писано із Густині, додало позначення в першому листі від 19 лютого 1779 року: «Из Гусинской пустыни, Полтавской губернии, Прилуцкого уезда».
Здавалося б, це переконливий доказ місцеперебування Сковороди в полтавській Густині. Але досить було нашому клубівському ватажку Людмилі Рінгіс уже після повернення до Києва погуляти по Інтернету, як вона знайшла не менш незаперечне свідчення: Полтавська губернія була утворена 9 березня 1802 року, до її складу ввійшли 10 повітів, у тім числі й Прилуцький. Тож не міг Сковорода зазначити у своєму листі губернію і повіт, яких на той час ще не було.
Звідки ж Сковорода міг написати листи, позначені адресою: Гусинська пустинь? Певніше за все, із села Гусинка, що на Харківщині, і належало воно його добрим знайомим Сошальським. У деяких інших листах до своїх друзів Григорій Савич теж зазначає адресу: із Гусинської пустині, або: із села Гусинки, із Гусинського лісу, чи й так: із Гусинської Скринницької пустині.
За свідченням Михайла Ковалинського, учня, друга й першого біографа філософа, Сковорода обрав для себе спосіб життя як «пустынножительство» і словом «пустинь» позначав не обов’язково монастир, а облюбоване ним усамітнене місце. У селі Гусинка пустинню для самітника стала пасіка.
Ось на яку розвідку наштовхнула нас дописана перекладачем літера «т» у слові «Гус/т/инська пустинь». Сподіваємося, що остаточний висновок у цьому пошуку — за авторитетними сковородознавцями, якими є Валерій Шевчук, автор прекрасної книги «Пізнаний і непізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима», і Микола Шудря, який уже торкнувся цієї загадки «невловимого Сковороди».
Мій лист
до Харкова
І все ж у листах, відправлених Сковородою у Харків, головним є не адреса їхнього автора, а їхній зміст. І думки кожної сковородинської епістоли, і мої враження від відвідин Густинського монастиря так збігаються з Великим проектом, що я вже сам вирішив написати листа до Харкова з «Густинської пустині» професорові Гришину. І дозволю собі звернутися до адресата на сковородинський манір: «Люб’язний добродію
Іване Яковичу! У листі до харківського купця Артема Дорофійовича Карпова гусинський самітник пише: «Ангел мій, мій охоронець нині зі мною звеселюється пустелею. Я до неї народжений. Старість, бідність, смиренність — ось мої з нею співжильці. Я їх люблю, а вони мене». А далі запитує себе: «А що я роблю в пустелі?» Запитує невипадково, бо чує від своїх «оглагольників», що Сковорода «нероба», що він не «кравцює», не «будує», не «ловить звіра», тобто не має якогось звичного для всіх заняття в житті.
Сковорода погоджується: «Достеменне, що неробство важче гір Кавказьких». Але ж тут, у Гусинській пустині, він займається не менш важливою справою, ніж задоволення якоюсь професією потреб тіла. Сковорода прагне, як він пише, «ввійти всередину себе, очистити і полікувати пані тіла нашого — нашу душу». Власне, і в наступних двох листах, надісланих знайомому — харківському поміщикові Василю Михайловичу Земборському, Сковорода розвиває своє вчення про істинне щастя в житті — про душевний мир, про гармонію спорідненої праці з моральним світом людини. «А душа є чаша, що наповнюється вічною радістю»,— запевняє Сковорода в листах до своїх співрозмовників.
А розумне, виважене поєднання духовної сили людини з її матеріальними потребами якраз і є головною опорою нашого Великого проекту, особливо в час глобалізації, сталого розвитку, а нині ще й в умовах світової економічної кризи. Ось чому думки, настанови гусинських листів Сковороди можуть збагатити й посилити зміст Великого проекту, що розгортається на наших очах.
Але не тільки гусинські листи урізноманітнили й збагатили мої враження від відвідання Густинського монастиря. Несподівано я побачив і зрозумів, що обширне монастирське господарство ведеться якраз на засадах сталого, збалансованого розвитку. Так було і в минулому, коли ченці, дбайливо доглядаючи й пораючи своє господарство: оранку і худобу, сіножаті і ліси, сади й пасіки — повністю забезпечували економічну життєдіяльність, насущні потреби великого монастирського осередку, який водночас спирався на духовний підмурок, хай і релігійний.
І сьогоденне духовне відродження Густині вдало поєднується з господарським зміцненням обителі. Інокині під очільництвом ігумені Віри обробляють овочеві плантації, ходять за молочним стадом, вирощують породистих курей, печуть пухкий хліб, плекають яблуневий сад. А вже придбану в крамничці баночку монастирського меду я куштував по краплині цілий місяць — якийсь незрівнянний, акварельний смак. Порівняно з минулим є в монастирі і відмітні зміни: має громада свій трактор, сучасні сільськогосподарські знаряддя, рік у рік поповнює транспортний цех. Цілком очевидно, що монастирські осередки дотримуються принципів сталого розвитку, і їхній досвід ведення господарства заслуговує на застосування у Великому проекті.
Адже наш проект якраз і виростає із десятків господарств, які вже прилучилися до сталого розвитку, починаючи із отчини Сковороди — Чорнухинського краю. Даю Вам, люб’язний Іване Яковичу, ще одну адресу для проекту: Татарбунарський район на Одещині. Наші спільники написали мені, що при районній громадській екологічній організації «Відродження» в рамках проекту «Новий світогляд — нова якість життя» створено Інформаційний центр збалансованого розвитку. Тепер мешканці району мають широкий доступ до інформації за цільовими напрямами: «екологічна санітарія», «безпечна вода», «збалансоване сільське господарство», «енергозбереження», «біорізноманіття» та іншими програмами. Бачу, що Татарбунарська організація «Відродження», очолювана незламною ентузіасткою Іриною Вихристюк, готова ввійти до Великого проекту «Сковорода-300». Надсилаю Вам газету організації «Відродження», що має інтригуючу назву «Ойкумена», не менш цікавим є її зміст.
Закінчу листа словами Сковороди: «Радуйтеся та веселіться!»
Наостанок орієнтир для пошти: 61002, у Харків, на вул. Артема, 44, Івану Яковичу Гришину.
Головна дійова особа Великого проекту — Григорій Сковорода. І ось роблю для себе відкриття: через два століття інший українець, поет і вчений Олег Ольжич, слідом за Сковородою, вважає, що технічний прогрес, нестримна гонитва лише за матеріальним благополуччям змалюють людину як духовну істоту, огрублюють «пані тіла нашого — нашу душу» і висуває свій ідеал морально чистої людини. Так видатний українець Григорій Сковорода й український патріот Олег Ольжич перегукуються у своїх думках, їхній духовний взаємозв’язок може збагатити започаткований Великий проект.
Але це тема вже наступної журналістської розвідки.