Останнім часом в Україні організовано чимало міжнародних конференцій, семінарів, засідань за «круглим столом» на тему незалежності суддів та її відповідності європейським стандартам. Під час цих заходів повсякчас наголошується, що суддівська незалежність слугує дотриманню верховенства права і демократії в щонайширшому значенні, а не задоволенню особистих інтересів служителів Феміди. Однак скидається на те, що нині в нашій країні все навпаки.
СУДДЮ НЕМОЖЛИВО ПОКАРАТИ ЗА ПОГАНУ РОБОТУ
«Вам принесуть
таке рішення, яке хочете» Судді вдало вбудувалися у «відкатні» й рейдерські схеми. За інформацією СБУ, за чотири роки проти служителів Феміди порушено 140 кримінальних справ (до слова, 2005-го їх було 13, а лише за три місяці нинішнього року — 24). Не секрет, що в багатьох випадках процесуальні документи вершителям людських доль пишуть сторони в судовій справі. У багатьох з 288 вищих навчальних закладів, у яких навчають майбутніх юристів (отримавши диплом, вони мають право претендувати на посаду судді) навіть немає такого предмета, як суддівська етика. Отож, як зазначив міністр юстиції Микола Оніщук під час парламентських слухань, система судочинства користується найменшою довірою серед усіх державних органів — лише 10% громадян довіряють судам. Більшість упевнена, що рішення суду можна купити. Непривабливим є й міжнародний рейтинг у цій сфері: за інформацією, оприлюдненою під час Всесвітнього економічного форуму, Україна перебуває на 99-му місці серед 125 країн за показником незалежності судової системи. Зрештою, відомий адвокат Андрій Федур заявляє таке: «Сьогодні, не виходячи з кабінету, можна зателефонувати в суд, дати гроші, і вам додому принесуть таке рішення, яке хочете».
За таких умов служителі Феміди ризикують стати об'єктом тероризму — згадаймо суддю Вищого господарського суду Михайла Михайлюка, котрого знайшли спаленим у його автомобілі. Дехто прогнозує зростання кількості вбивств «мантієносців». Це можна пояснити тим, що від кримінального переслідування нечесного суддю рятує недоторканність. Навіть накласти дисциплінарне стягнення на служителя Феміди дуже важко. Фактично він не несе жодної відповідальності за свою погану роботу.
Здавалося б, у боротьбі з несумлінністю «мантієносців» слід активно застосовувати такий інструмент, як дисциплінарна відповідальність (її ще називають дієвим механізмом громадського контролю за судовою владою). Згідно із законом служителя Феміди можна притягнути до дисциплінарної відповідальності за недотримання законодавства під час розгляду судових справ, за порушення посадових обов'язків або присяги. Якщо кваліфікаційна комісія констатує, що суддя вчинив дисциплінарний проступок, до нього можуть застосувати такі стягнення, як догана чи пониження кваліфікаційного класу. У деяких випадках Вищій раді юстиції може бути рекомендовано внести подання про звільнення судді.
Чи порятує дисциплінарний інспектор?
Однак цей механізм не ефективний. Згідно із Законом «Про судоустрій України» процедура дисциплінарного провадження від моменту звернення зі скаргою, перевірки даних про наявність підстав для притягнення судді до відповідальності, відкриття дисциплінарної справи та її розгляд до ухвалення рішення є такою заплутаною, що не завжди можна покарати порушника, оскільки в більшості випадків закінчуються визначені законом строки накладення дисциплінарного стягнення. Як зазначив Микола Оніщук, половина подібних проваджень щодо суддів припиняється у зв'язку з тим, що збіг шестимісячний термін.
Отож дисциплінарний проступок для одних виявляється злочином без кари, для інших — ледь не карою без злочину. Мова про те, що інститут зазначеної відповідальності подеколи перетворюється на механізм розправи із сумлінними, але неугодними суддями. Саме вони, а не порушники, стикаються з усією міццю системи.
Наприклад, чи є порушенням те, що служитель Феміди здійснює розгляд справи не в судовій залі, а в своєму кабінеті? Безперечно, хоча часто причиною є брак приміщень. Однак хтось і за таких умов виконує свою працю сумлінно, інший (приклад із життя), розпочавши слухання, вмикає телевізор і дивиться трансляцію сесії Верховної Ради, а сторонам у справі каже: «Ви розповідайте, секретар усе запише». Не факт, що до відповідальності буде притягнутий недбалий суддя.
Попри всі слабкі сторони механізму притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності вихід вбачають в його поліпшенні, а також удосконаленні чинного законодавства в цій сфері, що має певні недоліки: є неповним, суперечливим, недостатньо чітким і ясним, містить дублювання деяких положень. До того ж нормативна база з цього питання «розірвана» між кількома законами («Про статус суддів», «Про Вищу раду юстиції», «Про судоустрій України»). Доцільно було б усе закріпити в одному нормотворчому документі — такою є думка і науковців, і практиків.
Міністр юстиції наполягає на тому, щоб функція «слідства над суддями» була відмежована від «суду над суддями». Для цього, а також щоб підвищити оперативність та ефективність розгляду, запропоновано запровадити інститут дисциплінарних інспекторів (дехто називає їх судовими інспекторами). Ці особи перевірятимуть факти порушень, яких припустилися «мантієносці». Зазначена служба повинна бути позбавлена впливу з боку судової влади, тому не може бути створена її представниками. Однак скептики, екстраполюючи сучасний стан корупції в нашій країні на діяльність запропонованої служби, цікавляться: хто поручиться, що й дисциплінарний (чи судовий) інспектор не буде заангажованим? Кому в такому випадку слід довірити контроль над його неупередженістю і доброчесністю?
Чи допоможуть запропоновані новації поліпшити ситуацію з правом на справедливий суд? Чи залишаться вони, як зауважує певна частина правничої спільноти, на рівні смішних фантазій? Чи, як мовиться у відомому анекдоті про сантехніка, виявляться безрезультатними, тому що всю систему треба міняти?