ЛЮДИНА З БЕЗЛІЧЧЮ ПЕРЕВТІЛЕНЬ
Те, що всі ми нині є телеглядачами, це факт. Та чи замислюється хто-небудь про те, чий «закадровий» голос розповідає нам про природу, спорт, історію чи культуру? Або чиїм голосом розмовляють такі кінозірки, як Аль Пачино, Кіану Рівз, Міккі Рурк? Або ж хто озвучує небагатослівного детектива Пуаро чи говіркого лейтенанта Коломбо? Я вже не кажу про численних героїв телесеріалів.
Щоразу цей голос ніби інакший: то він оксамитовий, ніжний і добрий, то жорсткий, металевий і злий, то це голос коханця, то бандита, то він втомлено-старий, то бадьоро-молодий... Та найдивніше, що часто цей голос належить одній людині, актору Владиславу Пупкову, до такої міри енергійному і сонячному, що абсолютно не віриться — йому виповнюється сімдесят років! Ми, звісно, приєднуємося до вітань і бажаємо ювілярові здоров'я і примноження здобутків.
У біографії Владислава Пупкова — історія і географія колись величезної країни. Народився Владислав Іванович 7 травня (у День любого його серцю радіо) в місті Сім у Челябінській області, чим його разом з академіком Курчатовим й уславив. Батько Іван Семенович служив у військовому оркестрі (грав на трубі). Звідти його забрали на війну, загинув він у 1941 році під Ленінградом. Мама Зоя згодом їздила на Піскарьовське кладовище вклонитися гранітній плиті, на якій нема жодного прізвища (СТІЛЬКИ ТАМ ЗАГИНУЛО ЛЮДЕЙ!), а є лише напис — 1941 рік.
У 1944-му Владислав із мамою, молодим спеціалістом-фармацевтом, перебрався у визволену Бессарабію — в село Старокозаче Одеської області, де в 1946 році пішов до української школи, чотири класи якої закінчив з похвальною грамотою. Потім — Білгород-Дністровський, там Влад отримав атестат за 10 класів. Рік працював на місцевому рибоконсервному заводі, де виробляли знамениті бички в томаті. У 1957-му доля подала перший знак — Владислав вступив до музично-педагогічного училища, і в душі заграло акторство: юнак бере активну участь у народному театрі. Одразу після училища успішно складає іспити в Театральний інститут імені Карпенка-Карого на акторський факультет. Відтак доля подарувала йому сцени декількох українських театрів, привела до кіностудії імені Довженка... А ще на клубок долі намоталося телебачення, одруження, театр «Колесо»...
Життя Владислава Пупкова молодечо простує артистичним шляхом, нема часу хворіти і сумувати, бо завжди є напоготові найкращі ліки з написом: «Ти потрібен, ти дуже потрібен».
— Владиславе Івановичу, Києвом ходять чутки, що Ваше житло завалене золотом, Ви їсте і п'єте із золотої посуди, тому у Вас золочені голосові зв'язки, по-друге, кажуть, що Ви снайпер. Поясніть, будь ласка, ці речі.
— Золотом років, дійсно, вся квартира заставлена, до того ж на Всеукраїнському кінофестивалі «Стожари» мене визнали «Золотим голосом України». Окрім теплих привітань, одержав тоді ще конверт аж з п'ятьмастами доларів. Ось так відзначили мої успіхи на ниві дублювання та озвучування художніх кінокартин, серіалів, документальних фільмів.
Щодо снайпера. Цю «характеристику» я отримав на студії імені Довженка знову-таки за дублювання фільмів: за точне влучення в артикуляцію та інтонацію кіногероїв.
— Напевно, це дуже складно?
— Для мене — легко, хоча для декого з акторів це справжня мука. Пам'ятаю, як вони виходили з тон-ательє в поту, скуйовджені, у відчаї, бо не могли навіть себе озвучити: «Все, я не можу, я очима — в текст, а зображення втекло, я — на зображення, слова загубились...». А що вже казати, якщо фільм абсолютно незнайомий, іноземний.
Я зріс на стрічці «Невловимі месники», у якій дублював українською очкарика Валеру, на гарному двосерійному фільмі «Красна площа»... Часто їздив на Одеську кіностудію. Скільки ж тих картин було, адже всі радянські російськомовні фільми мали україномовні варіанти.
— А з української на російську дублювали?
— Авжеж, і з іноземних мов також, це коли я вже працював на студії «Хлопушка», яку організувала й очолювала Людмила Логійко (на жаль, вона померла досить молодою). Ми дублювали російською мовою фільми-хіти для всього Радянського Союзу (початок дев'яностих), приміром, моїм голосом говорить Міккі Рурк у фільмах «Дев'ять з половиною тижнів», «Дика орхідея», або ж я зазвучав у фільмі «Хід королеви» (Крістофер Ламберт).
Чому називають снайпером? Дублювання відбувається так: я дивлюсь на екран, «специ» прибирають «рідний» звук, я в навушниках слухаю, приміром, англійську, переді мною український чи російський переклад, я повинен в губи кіногерою синхронно «вкласти» текст, посміхнутися чи засміятися, закашлятися чи заплакати, зітхнути, вдихнути...
— Справді, це філігранна робота...
— Особливо важко природно дихати, коли твій кіногерой, приміром, біжить, в нього голова обертом іде, а ти стоїш на місці і синхронно задихаєшся та ще й говориш. Треба зображувати втому, радість, сум, і не тільки попадати словами точно в губи, а й — у характер, творити образ одним тільки голосом, немов герой українською мовою розмовляє. Коли ти досягаєш цього, коли все збігається, коли глядачів ніщо не дратує, тоді ти — снайпер, а на екрані — мистецтво. На жаль, нині це мистецтво дещо занепало, молоді режисери халтурять, поспішають, покладаються на цифрову техніку, якої в нас не було, крутилося певне кільце доти, поки ми його синхронно не запишемо. Сиділа монтажниця і контролювала, врешті на якомусь дублі командувала: «Добре, кільце записано». Тепер, якщо хтось десь не влучив, кажуть: «Та якось підтягнемо».
Раніше ми, актори, по п'ять, десять осіб вставали біля мікрофона, і кожний мовив репліку за свого героя. А нині я можу прийти в студію сам-один і записати всю роль, потім прийде партнер чи партнерка і запишуть своє. Та коли ти не чуєш живих реплік у відповідь, то це, вважаю, не на користь справі. Зникає природність, безпосередність, треба, щоб діалог був, я ж не чую реакції, та й себе не чую, лише досвід допомагає не вибиватися, а комп'ютерники вже «клеять».
— Якими турботами нині переймаєтеся?
— Переважно це озвучування серіалів і фільмів на студії «Так треба продакшн» для телеканалу «Інтер». На студії «TVI» пишемо 180 серій колумбійського «мила» «Прихована пристрасть». Цей серіал іде о п'ятій вечора, вранці — повтор. Його специфіка: він іспаномовний.
Озвучуємо українською мовою російські серіали. Тут у нас нема завдання влучати, це не дубляж, ми акторів трохи пропускаємо і даємо переклад. Але переклад повинен бути теж емоційно насичений, а не просто безпристрасна безвідносна балаканина, це глядачеві нецікаво. Причому звукооператор робить так, щоб російської мови взагалі не було чути, є така вказівка.
— Я іноді бачу Вас на телеекрані.
— Напевно, у серіалі «До мене, Мухтаре», де я знявся в чотирьох епізодах. Був зайнятий також у двох фільмах режисерки Ганни Гресь, сам я ці епізоди по ТБ проминув, хоча знайомі казали, що бачили мене в «ящику».
Серіальні режисери дуже поспішають на зйомках, постійно лунає: «Мотор!», за два-три дні «печуть» серію. Московські актори, які ведуть головні ролі, цілими днями вчать тексти, входять в кадр, «випулюють» слова і знову вчать.
— Тобто тонка акторська праця зі створення характерів перетворилась в шалені перегони з виучування і промовляння слів перед камерою: зайшов у кадр, вийшов...
— Видатні режисери — брати Михалкови, Говорухін, Герман, Меньшов — вважають, що це дуже погана школа для акторів, які переходять з серіалу в серіал. Та нині, певно, такий час, треба заробляти гроші, а для цього необхідно «бути в обоймі».
— Ви ж починали як театральний актор?
— На початку кар'єри працював п'ять років у Київському ТЮГу, тоді головним режисером був Олександр Барсегян, він нині у Харкові очолює театр російської драми імені Пушкіна. Грав переважно в дитячих виставах. Пригадую гарний спектакль «Маленька студентка» за відомою п'єсою Погодіна, брав участь у революційній виставі про молодого Леніна.
Згодом припинив це, бо встряв у дубляжі, озвучування, чотирнадцять років працював тільки за угодами, трудова книжка вдома лежала. Та потім «встрибнув» в студію імені Довженка. Згодом почав грати в театрі «Колесо» під орудою своєї дружини — художнього керівника колективу Ірини Кліщевської. Ми були зайняті вдвох у спектаклі «З'їж мене» шведського автора Ентоні Сверлінга. У мене там жодного слова немає, моя дружина — за п'єсою — весь час говорить, а я збираю речі, розглядаю, складаю і пантомімічно реагую на її монологи, йду, повертаюся, потім іду від неї... Кажуть, переконливо виходило. Ми з цією виставою добре попоїздили по фестивалях, були в Стокгольмі, Белграді.
А ще я граю у виставі «Емма» за Флобером, у мене там чотири різні ролі: то я падре, то гід-служник у соборі, то викидайло, то чолов'яга на ярмарку, котрий оголошує об'яви-події.
— Це костюмовані, гримовані ролі?
— Я тільки одяг міняю і цих абсолютно різних людей намагаюсь подати по-різному через гру. Зрозуміло, що падре має відчутно відрізнятися від чудила на ярмарку, а той — від служника в соборі.
— З ким з видатних акторів, театральних діячів Ви перетинались?
— Біля мікрофона доводилось стояти з багатьма відомими артистами, коли вони себе озвучували на кіностудії Довженка. З приємністю згадую співпрацю з Валерієм Золотухіним, Катериною Васильєвою, які знялись у фільми Миколи Рашеєва «Бумбараш». Пощастило працювати з Леонідом Філатовим, який озвучував чиюсь роль у фільмі Миколи Мащенка «Овод». А от Сергія Бондарчука, який грав роль єпископа Монтанеллі, в тон-ательє я не бачив, може, він окремо приїздив. До речі, режисер Мащенко — крикливий, любив присікуватися: «Тихо, щоб тихо було!», ой, іноді просто скажений був.
Пригадую, як я працював поруч з московським асом Юрієм Саранцевим, котрий озвучував головну роль у якомусь фільмі. Він запитав: «Неужели вы уже готовы?» — «Конечно». Ми мало кому поступалися, дублювали фільми, які йшли по всьому Радянському Союзу, це багато про що говорить, на жаль, усе в далекому минулому.
— А нині, певно, теж є яскраві творчі роботи?
— Я назву тільки два серіали, які часто показують телеканали, бо цього бажають глядачі. Це «Коломбо» і «Пуаро», де моїм голосом розмовляють видатні актори Пітер Фальк і Девід Суше. Ці фільми я озвучував з актрисою Людмилою Чиншевою удвох.
— Дивина, ніколи не думав, що розмовлятиму з Коломбо і Пуаро. Дійсно, це гарні фільми, які дивишся із задоволенням. Але яким чином Ви примудрилися зробити так, що Коломбо абсолютно не схожий на Пуаро?
— Це складова професії — бути несхожим, хоча голос в мене один. Коломбо у фільмі скромненький, не вишуканий, у замизканому плащі, з непоказною сигарою. А інспектор Пуаро — елегантний аристократ. Цю характерність я змальовую голосом. До речі, в цих серіалах я озвучую всі чоловічі ролі, отже, розмовляю ніби сам із собою. Вважаю, що це вдалі роботи. Не заради похвальби скажу, що завжди прискіпливо-відповідально ставлюсь до своєї праці, категорично не халтурю, не відмахуюсь: «А-а, це попустить, а-а, пройде й так...». Професійність — передусім.
— Мене вражає, коли в серіалах один актор примудряється всі чоловічі ролі озвучувати, а одна актриса — всі жіночі. При тому персонажі відрізняються висотою голосу, тембрально, емоційно. Невже Ви тримаєте в пам'яті кожну голосову партію?
— Намагаюся. Приміром, Коломбо має відрізнятися від судді або ж від злочинця, отож я миттєво перелаштовуюся, доля секунди — і я встрибую в інший темброритм, у нас це називається «відбивати образ». Якби я одним невиразним голосом прочитав, це було б нецікаво.
З приємністю згадую кілька гарних фільмів для каналу «1+1», де я працював від його започаткування. У фільмі «Адвокат диявола» вів головну роль Аль Пачино, вдала вийшла робота. Моїм голосом розмовляє Кіану Рівз у двох чудових голлівудських фільмах «Швидкість» і «Фірма», причому це був дубляж, а не озвучування.
— Чи не виникала у Вашому житті думка-альтернатива: «Та піду я з цієї професії, займусь чимось прагматичним, грошовитим?»
— А куди я піду? У мене немає другої професії, я більше нічого не вмію. Мені пощастило, що до Театрального інституту я закінчив музично-педагогічне училище в Білгороді-Дністровському, за першим дипломом я диригент, вчитель співів, добре грав на народному контрабасі — на бас-бандурі, був солістом училищного хору, моєю «коронкою» став «Севастопольський вальс». По закінченні училища я в складі народного театру приїхав на республіканський конкурс народних театрів до Києва, ми грали п'єсу «Ім'ям революції» Михайла Шатрова у Великому залі консерваторії. У нас був свій Ленін, свій Дзержинський, я грав молодого матроса.
Після вистави зайшов в Міністерство освіти запитати, чи можу вступати до Театрального інституту, сказав: «Мене направляють на роботу в село на Миколаївщині, але ж я туди не поїду, бо мене в армію заберуть». Якийсь начальник-чиновник відповів: «Вступайте, я дуже люблю театр».
Я пройшов консультацію (це був червень), мені сказали: «Приїжджайте на екзамени». Приїхав, склав іспити на акторський. Вивішують списки, дивлюсь, а мене там немає. А я відчуваю, що пройшов конкурс. Звертаю увагу на окремий список режисерської групи: там п'ять чи шість осіб, і я — останній. Міркую: «Що це таке? Я ж не вступав на режисерський». Виявляється, Леонід Олійник, видатний педагог, чомусь передислокував мене на режисерський факультет, але я одразу пішов в навчальну частину, сказав: «Ні, я не хочу. Я виконавець, не режисер».— «Не хочете? Ну й добре». Я опинився в акторській групі. Навчання легко давалося, адже в мене була музична освіта, я добре співав, танцював, зображував. По закінченні інституту працював в Одеському муздрамтеатрі, потім — в Житомирському (моя дружина Ірина Кліщевська пізніше ставила там свою дипломну виставу, ми згодом пригадували знайомих акторів), врешті, опинився у Київському ТЮГу. Потім перепробував в акторській професії майже все: і кіно, і радіо, і телебачення, знову театр... Оглядаючись назад, констатую: мені дуже подобається мій життєвий шлях.
— Мене вражають Ваш молодий зовнішній вигляд і веселі очі.
— Але позаду сімдесят. Я ні про що не шкодую, дотепер отримую від роботи задоволення, по-хорошому хвилююся, коли на сцену виходжу, в гримерку приходжу заздалегідь, а не як дехто — «під риску». Художній керівник й дружина Ірина, бува, запитує: «Чого так рано прийшов?» Відповідаю: «Щоб добре підготуватися».
Мені дуже пощастило, що я вибрав цю професію, я отримую від неї кайф, вірю: ще працюватиму довго. Голос трохи змінився, але я ще здатен грати на сцені не тільки стариганів, і на ТБ часто дублюю-озвучую молодих. Не можна відмовлятися від роботи, особливо в телестудіях, бо скоро забувають: тільки-но відстанеш від зграї однодумців або ж тимчасово полишиш акторський тераріум (сміється), ти вже за бортом.
— Отже, Ви в потоці?
— Запрошують, слава Богу, хоча вік такий, що могли б сказати: «Сиди вдома». А я молодим ще фори даю і даватиму. Як кажуть старі євреї, «те, що вони знають, я вже давно пройшов».