В умовах економічної кризи злочинність, як відомо, завжди зростає, і це нікого не дивує. Обурює інше — нині громадяни України страждають не тільки від злочинців, а й від рук тих, хто покликаний їх захищати. Ні для кого не секрет, що деякі працівники міліції під час оперативно-розшукових заходів застосовують насильство до громадян.
Законодавством передбачено сувору відповідальність за це: стаття 127 Кримінального кодексу України — «Катування» — позбавлення волі від двох до семи років; стаття 364 — «Зловживання владою або службовим становищем» — від шести місяців арешту до десяти років позбавлення волі; стаття 365 — «Перевищення влади або службових повноважень» — від двох років виправних робіт до десяти років колонії.
Та, попри це, оперативники продовжують бити, катувати і мордувати громадян, застосовувати незаконні методи психічно-фізичного насилля, і вимоги закону їх, на жаль, не стримують. Так, минулого року до кримінальної відповідальності за це притягнуто 120 співробітників органів внутрішніх справ.
Кілька резонансних прикладів. Правоохоронці зухвало діяли проти громадян у Криму, чим завдали їм морального та фізичного страждання. У Павлограді Дніпропетровської області до кримінальної відповідальності за зґвалтування притягнуто дев’ятеро осіб, які їх не скоювали. У Карлівці Полтавської області дві особи засуджено до восьми та дев’яти років позбавлення волі за вбивства, до скоєння яких вони не були причетні. Сумний перелік можна продовжити.
У пошуках шляхів вирішення проблеми нами було проведено опитування серед 1053 працівників оперативних підрозділів різних служб органів внутрішніх справ. Найбільша частина з них — 58 відсотків — представники карного розшуку, 17% — кримінальної міліції у справах дітей, 16 % — Державної служби по боротьбі з економічною злочинністю, 2,5 % — УБОЗ. Переважна більшість респондентів працюють у районній ланці, де віч-на-віч протидіють злочинності й безпосередньо приймають заяви та повідомлення про злочини.
До першої групи причин, які спонукають працівників оперативних підрозділів застосовувати насильство, є специфіка роботи правоохоронних органів. 41 відсоток опитаних указав на неповагу людей до закону та працівників міліції, які їх охороняють. 25% — на відсутність можливості законним шляхом отримати інформацію, необхідну для розкриття злочину. 60% зазначили вплив суб’єктивного чинника, а саме відчуття обурення і несправедливості через можливу безкарність. Майже 9% сказали про відсутність правового захисту працівників оперативних підрозділів: застосовуючи насильство до злочинних авторитетів і членів бандитських угруповань, вони намагаються самі захиститись від протиправних дій злочинців. Тому свідомо йдуть на ризик.
До другої групи причин можна віднести живучість «тоталітарно-комуністичної» системи оцінки роботи за рівнем показників розкриття злочинів — на це вказали понад 45% респондентів.
Керівники оперативних підрозділів і начальники усіх рівнів вимагають від розшуковців знайти і викрити зловмисника за будь-яку ціну, що ставить оперативника у безвихідну ситуацію. Або порушити закон і застосувати насильство до підозрюваної особи, щоб змусити її до самообмови у скоєнні будь-якого тяжкого злочину, чи отримати догану від керівника або бути покараним в інший спосіб. Це є найганебніша річ, яка спонукає працівників оперативно-розшукових підрозділів до скоєння злочинних дій щодо затриманих, як наголосили 57% опитаних.
Слід зауважити, що оперативники мають пільги при обчисленні трудового стажу — працюють рік за півтора. Враховуючи це, керівництво намагається за відносно короткий час, який людина працює в карному розшуку, «вижати» з неї усе, що можна, змушує працювати більше за норму і фактично без вихідних. При цьому вимагає результатів роботи, тобто розкриття злочинів — за планом близько двох-трьох на місяць. Це штовхає оперативника до неправомірних дій — або у будь-який спосіб розкрити злочин, або «укрити» його шляхом винесення постанови про відмову в порушенні кримінальної справи. Нагадаємо, що торік органами внутрішніх справ було зареєстровано 2,8 мільйона заяв і повідомлень про злочини, за 335 тис. із них були порушені кримінальні справи, 314 тис. передані іншим відомствам і органам за підслідністю, у решті випадків (2,2 мільйона) відмовлено в порушенні кримінальної справи за відсутністю чи то складу, чи то події злочину.
Ще 20 відсотків респондентів вказали на прогалини у кримінально-процесуальному законодавстві, які унеможливлюють законним шляхом довести участь підозрюваного у скоєнні злочину.
Серед інших чинників опитані сказали про низький рівень культури оперативних працівників (15%), їхню неповагу до людей (3,4) внутрішнє переконання працівника, що він займає вищий щабель у суспільстві, ніж інші пересічні громадяни (6,8), зловживання алкоголем чи психотропними речовинами (17%).
Ще досить значну групу причин об’єднує невисокий рівень кваліфікації розшуковців. Незважаючи на те, що освіта у 81% опитаних вища юридична, їхні професійні знання бажають бути кращими. Саме на слабку компетентність працівника оперативного підрозділу вказали 21% респондентів, 13% — незнання законів. Про слабку оперативну підготовку сказали близько 32% опитаних працівників. Це свідчить про те, що система освіти у вищих навчальних закладах МВС України потребує докорінної перебудови. Нині в структурі Міністерства внутрішніх справ налічується 14 вищих навчальних закладів, тематичні плани яких орієнтовані на підготовку юриста-спеціаліста з широким спектром знань, а це призводить до відсутності спеціалізації у боротьбі зі злочинністю. Під час підготовки юристів-правоохоронців досі головна увага приділяється не оперативно-розшуковій спеціалізації, а вивченню суспільно-політичних дисциплін.
На думку більшості опитаних (для того, щоб як не викоренити, то хоча б мінімізувати застосування насильства працівниками оперативних підрозділів) потрібно, щоб їхня діяльність стала більш прозорою і перебувала під пильним контролем громадськості. Люди мають право знати про незаконні методи роботи міліції, способи захисту від їхнього свавілля.
Має бути ліквідована система пільгового стажу «рік за півтора», що припинить рабську експлуатацію працівників оперативних підрозділів і знущання над ними їхніх керівників. Одначе треба забезпечити неухильне дотримання трудового законодавства, яке гарантує відпустки і два вихідні на тиждень, що дозволить подолати хронічну фізичну втому працівника і дасть змогу працювати без порушень законності.
Варто також ліквідувати воєнізований принцип служби оперативників, які повинні стати детективами — цивільними особами, котрі працюють на підставі угоди з державою з усіма юридичними правами та обов’язками.
Без усунення цих причин діяльність працівників оперативних підрозділів буде нести загрозу для громадян, а також їх самих. Чи згодні з цим громадяни?
Іван СЕРВЕЦЬКИЙ,
доцент, Академія управління
МВС України