ДЕМОКРАТИЧНА УКРАЇНА

ПОПРИ ЧИСЛЕННІ ЗАКЛИКИ ДО ГРОМАДСЬКОЇ НЕПОКОРИ З БОКУ ПОЛІТИКІВ, УКРАЇНЦІ В ПИТАННІ ПРОВЕДЕННЯ АКЦІЙ ПРОТЕСТУ ТРАДИЦІЙНО МУДРІШІ ЗА СВОЇХ «ПОВОДИРІВ»

Цьогорічна політична весна видається надто спекотною не лише у нашій державі. Чого варті заворушення, що відбулися в Молдові після парламентських виборів, або тривалі виступи опозиції у Грузії. Нині усе більше політичних сил і в нашій країні намагаються спрямувати цілком справедливий народний гнів у потрібне їм русло. Тут перед ведуть представники Партії регіонів, котрі провели дві своєрідні «серії» підготовки так званого всенародного обурення. Щоправда, з усього того нічого путнього не вийшло.

Чимало політологів небезпідставно побоюються: постулат про винятково мирний характер усіх українських акцій протестів і виступів може виявитися таким, що потребуватиме доведення. Мовляв, потенційні вибори (президентські чи парламентські; строкові чи дочасні), у разі нечистоплотності їхнього проведення, можуть виявитися тим збудником, котрий переповнить чашу терпіння наших громадян.
Ще одна позиція, котра активно демонструє свою справедливість, зводиться ось до чого. В Україні спостерігається тотальна недовіра до більшості політичних сил. Тож «поводирів», здатних скористатися народним невдоволенням, наразі в державі практично не існує. Можливі акції протесту радше носитимуть стихійний характер. Це за нинішньої політичної погоди і добре, і погано водночас. Добре тому, що нині архіскладно «присмоктатися» до народу і в'їхати у певний кабінет під прикриттям мас. А погано, бо без вождів наслідки будь-якого мітингу передбачити вельми складно...
Власне, новітня історія нашої держави не позбавлена великої кількості прикладів, коли народ в екстремальних умовах поводився значно мудріше за своїх «поводирів». Це надихає на певний оптимізм і тепер. Сьогодні пропонуємо невеликий екскурс: якими запам'яталися акції протесту на українських теренах? Вочевидь, подібні спогади будуть здатні остудити навіть найгарячіші голови.
Відразу варто наголосити, що революції по-українському більшою мірою відбувалися із застосуванням наметів. «Наметова епопея» розпочалася восени далекого 1990 року. Саме тоді студенти вперше вийшли на вулиці з політичними вимогами. Одну з них — відставку тодішнього прем'єр-міністра Віталія Масола — було задоволено.
Попри величезний резонанс, який наробила та акція протесту, уже тоді відзначалося її мирне проведення. А з приводу того, чого можна досягати мирними акціями, згодом узагалі почали складати мало не легенди. Зрештою, голодування студентів, котрі жили на Майдані Незалежності (колишня площа Жовтневої революції), відіграло важливу роль у житті держави.
По-перше, акція остаточно зламала компартійну монополію на ухвалення владних рішень. Адже Віталій Масол був ніким іншим, як висуванцем ЦК КПУ, постаттю з команди багаторічного першого секретаря ЦК Компартії України Володимира Щербицького. У свою чергу, злам у системі спричинив перенесення політичного епіцентру до парламентських стін, що також важливо в умовах нестабільності й надмірної напруженості.
По-друге, акції протесту довели свою дієвість, і зміцніла опозиція усе активніше заговорила про необхідність виходу України зі складу Радянського Союзу. Звичайно, остаточний крах імперії відбувся лише через рік, та й то його неабияк прискорили ГКЧПісти, але ґрунт на той момент було підготовлено.
Розпад СРСР на українських теренах також був мирним. Можливо, саме тому до наметових акцій протесту у 1991-му ніхто не вдавався. Той рік запам'ятався небаченим єднанням нації, понад 90 відсотків якої свідомо підтримали на референдумі українську незалежність. Фактично на той момент протестувати не було проти кого. Навіть президентські вибори, котрі відбувалися водночас із референдумом, відійшли на другий план.
Однак за півтора-два роки суспільство завирувало знову. Тотальне зубожіння населення призвело до того, що акції протесту перетворилися в Україні на звичне явище. Найбільше запам'яталися шахтарські страйки, а також неодноразові рейди представників цієї професії на Київ.
Це призвело до того, що у 1994 році в державі відбулися дочасні вибори як президента, так і Верховної Ради. Парламент першого скликання недопрацював рік до кінця відведеної йому каденції, а глава держави Леонід Кравчук — два з половиною.
Варто відзначити ще одну особливість тодішніх протестувань. Вітчизняна політична еліта зразка 90-х непогано засвоїла істину про те, що велике не повторюється. Про наметові містечка (котрі так стрімко увірвалися в нашу новітню історію в 1990-му) держава забула на довгі десять років. Перманентні спроби певних активістів установити в центрі столиці намет можна не рахувати.
Наметовий феномен повернувся до нас наприкінці 2000-го після озвучення Олександром Морозом плівок майора Миколи Мельниченка. Опозиція твердо вирішила перейти до активної фази боротьби з другим українським президентом— задля цього була проголошена акція «Україна без Кучми». Грудень 2000 р. ознаменувався тим, що на Майдані Незалежності знову з'явилися намети. А в січні 2001-го «територія, вільна від Кучми» розширилася на пів-Хрещатика.
Утім, насолодитися «свободою та демократією» влада дозволила опозиції лише взимку. Першого дня весни 2001 року наметове містечко, незважаючи на мирний характер акцій, було демонтоване.
Третій і чи не найпотужніший протестний бум вилився у Помаранчеву революцію. З листопада 2004-го до січня 2005 р. у центрі Києва стояло понад тисячу наметів. Основне «містечко» тягнулося від Майдану Незалежності до Бессарабської площі. А його «філії» працювали поблизу всіх адміністративних приміщень — Верховної Ради, Кабінету Міністрів, президентської адміністрації... Не полишали протестувальники й трасу на Конча-Заспу, якою тодішній глава держави Леонід Кучма востаннє насолоджувався, їдучи на державну дачу.
Після приходу до влади Віктора Ющенка акції протесту в державі перетворилися на таке собі перманентне явище. Політичні поводирі усіх кольорів останні чотири роки тільки те й роблять, що намагаються продемонструвати: люд підтримує саме їх. Щось більш-менш путнє з усього того вийшло зробити лише одного разу — наприкінці березня 2007-го. Тоді представникам «Нашої України», БЮТ і тільки-но народженої «Народної самооборони» вдалося наблизити майданну чисельність до часів Помаранчевої революції. Однак подальші події та поведінка політиків із цього табору остаточно зруйнувала віру громадян у дієвість влади.
Отже, нинішня ситуація в державі справді не з простих. До соціальних проблем додалась зневіра усіх в усьому. За великим рахунком, подібного громадянам не доводилося переживати в новітній історії. Втім, щось завжди переживаємо вперше. Українській нації до цього не звикати. Головне — спробувати вчитись на чужих помилках, поки що бодай у питаннях проведення акцій протесту.

Руслан ІванІв

також у паперовій версії читайте:

ЩО В КРИЗУ ВПАЛО, ТЕ ПРОПАЛО