«ЗНАТИ, ЩОБ ЖИТИ»
Під таким гаслом пройшло «виїзне засідання» Української гільдії головних редакторів (керівників) ЗМІ у Державній установі «Інститут гігієни та медичної екології ім. О. Марзєєва Академії медичних наук України».
Ця, запланована відповідно до Угоди між АМН і Гільдією, зустріч відбулася напередодні роковин Чорнобильської трагедії, й цілком закономірно, що розмова розпочалася саме з усвідомлення наслідків цієї всепланетарної катастрофи.
Уроки Чорнобиля Директор інституту, академік АМНУ Андрій Сердюк, який одним із перших серед науковців-медиків відвідав чорнобильську зону після аварії на атомній станції, повернув у своїх спогадах журналістів до тих, 23-річної давності часів.
— Треба однозначно визнати, наголосив Андрій Михайлович, що ні цивільна оборона, ні місцеві органи влади і, на превеликий жаль, мої колеги-медики, не були повною мірою готові до цієї катастрофи. Бракувало відповідних для цієї екстремальної ситуації ліків, засобів захисту людей і, головне, рішучих, оперативних заходів для мінімізації впливу радіаційної небезпеки на здоров’я людей і довкілля та її безпосередніх ліквідаторів.
— Головний висновок із цієї трагедії полягає в тому, що через відсутність об’єктивної інформації ми не змогли адекватно реагувати на жахливі наслідки аварії. Ця утаємниченість призвела до того, що кількість постраждалих значно зросла і саме цей фактор домінує досі в оцінках постчорнобильських реалій для України та всього світу, які відчули на собі «слід» найжахливішої в історії людства техногенної катастрофи.
Уроки Чорнобиля — його причини і наслідки — стали основною умовою і, хотілося б сподіватися, об’єктивним попередженням для унеможливлення надалі чи, принаймні, швидкої мінімізації впливу некерованого «атома» на наш Всесвіт. Саме ця теза стала квінтесенцією виступу на зустрічі з журналістами доктора медичних наук, професора, завідуючого відділом радіаційної гігієни інституту Івана Лося.
Для цього у Івана Павловича були всі підстави. Після аварії на ЧАЕС очолюваний ним підрозділ виявився єдиним в Україні, співробітники якого могли дати об’єктивну оцінку наслідків аварії, а головне — запропонувати шляхи виходу з цієї ситуації. Вони були першими серед науковців, які безпосередньо в зоні лиха почали збирати й аналізувати дані про наслідки аварії на ЧАЕС і розробляти рекомендації для їхнього подолання.
— Насамперед, на думку фахівців,— зазначив І. Лось,— потрібно нині переглянути чорнобильське законодавство, програми реабілітації територій, віднесених до категорії постраждалих, та 30-кілометрової зони. Вони, ці проблеми, загальновідомі. Справа за їхньою реалізацією.
Поряд із цим існує принаймні ще два питання, які також потребують вирішення. Йдеться, по-перше, про використання набутого у цій сфері досвіду, який є нині своєрідним і унікальним інформаційним «клондайком» світового рівня щодо ефективності певних дій.
Найбільш негативним наслідком аварії на здоров’я людей стало опромінення радіоактивним йодом, що призвело до онкологічних захворювань і передусім на рак щитоподібної залози, особливо у дітей. Тим часом, як відомо, були відповідні інформаційно-методичні й нормативні документи та рекомендації, застосування яких дало б змогу значно зменшити кількість таких недуг. Однак програма швидкого реагування не була задіяна відразу після аварії. Отже, доводиться вчитися на власних помилках.
Інша проблема полягає в інформаційній сфері. Люди перестали довіряти офіційним повідомленням із перших днів після Чорнобильської трагедії. І тоді, треба відверто визнати, вони мали підстави для цього. За 23 роки, що минули відтоді, рівень довіри аж ніяк не зріс. На підтвердження цього Іван Павлович послався на дані опитування з вивчення реакції населення на реально існуючі фактори ризику в їхньому житті.
— Було зібрано близько 1500 анкет як на радіаційно забруднених територіях, так і на умовно «чистих». Результат, відверто кажучи, нас приголомшив. 95 відсотків опитаних поставили Чорнобильську катастрофу на перше місце на всіх територіях. Це переконливо свідчить про те, що в усі післяаварійні періоди робота з населенням щодо роз’яснення проблеми опромінення проводилася неадекватно. Це насторожує найперше тому, що програма енергетичного розвитку України за рахунок будівництва атомних станцій може «загальмувати».
Неважко передбачити, що в країні не знайдеться місця, де б громади погодилися (це відповідає міжнародній практиці) на зведення АЕС. Тому вкрай необхідно вивчати міжнародний досвід у цій справі та вже зараз починати інтенсивну науково обґрунтовану роботу з населенням. А в цій справі без допомоги засобів масової інформації не обійтися.
— Водночас,— вів далі І. Лось,— слід гармонізувати діяльність організацій, які займаються розробкою відповідних нормативних актів і рекомендацій щодо радіаційної безпеки. У нас цим «опікуються» п’ять державних органів і шість контролюючих відомчих інспекцій. Такого становища немає в жодній з країн. На нашу думку, достатньо двох організацій — Міністерства охорони здоров’я та Державного комітету з ядерного регулювання.
Яку воду п’ємо? Проблема якості питної води — це всепланетарна турбота. 80 відсотків захворювань у світі пов’язані зі споживанням неякісної води. Через це щороку гине три мільйони людей, щодня — п’ять тисяч дітей. Ці дані навів журналістам доктор медичних наук, професор, завідувач лабораторією гігієни водопостачання та охорони водойм В’ячеслав Прокопов, який недавно повернувся зі Стамбула, де проходив Всесвітній водний форум, що відбувається раз на три роки. Цього разу у ньому взяли участь 24 тисячі представників майже з усіх країн світу.
— Мета цього форуму,— розповів В’ячеслав Олександрович,— привернути увагу глав держав до проблеми збереження водних ресурсів, яка є актуальною й для України, бо світові експерти вважають її «маловодною». А за даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, за якістю питної води ми посідаємо 70-те місце.
Це викликане насамперед тим, що на території нашої країни, яка дорівнювала лише трьом відсоткам у масштабах колишнього СРСР, було розміщено 22 відсотки союзного промислового потенціалу. До цього слід додати, що у нас і нині використовуються технології, впроваджені 50–70 років, тому стане зрозумілим, чому маємо проблеми з якістю питної води.
Моніторинг за якістю води у поверхневих водоймах, який постійно проводить наша лабораторія, свідчить, що, незважаючи на значний спад у промисловості, екологічний стан водойм не поліпшується. Особливу занепокоєність викликає басейн Дніпра, який забезпечує питною водою 35 мільйонів людей, або понад 75 відсотків усього населення України.
Підземні води, зокрема артезіанські, теж не скрізь відповідають нормам. Наприклад у Донбасі, Придніпров’ї та Автономній Республіці Крим це пов’язано не тільки з природними умовами їхнього формування, а й з антропогенним забрудненням. Тому тут потребує очищення і артезіанська вода.
Ситуація погіршується й через те, що не залучаються інвестиції на реконструкцію і розвиток системи водопостачання населених пунктів, передовсім сільських. Через відсутність коштів повільно розробляється відповідна нормативно-правова база щодо реалізації державної політики у сфері питної води та її водопостачання тощо.
— Наведена картина,— підсумував В’ячеслав Олександрович,— переконливо свідчить, що проблема забезпечення населення питною водою для України є актуальною і надзвичайно гострою. Для її вирішення слід розробити і впровадити відповідні державні стандарти, вдосконалити і створити нові технології та устаткування для очищення питної води як для індивідуального, так і колективного призначення. З метою досягнення цієї мети вчені інституту займаються розробкою державної програми наукових і дослідно-конструкторських досліджень з пріоритетних напрямів очищення й поліпшення якості питної води.
Не можна забувати і про нагальну необхідність ощадливого використання водних ресурсів. Якщо тут не відбудуться докорінні зміни і все залишиться як нині, то, за підрахунками вчених, запасів питної води на землі вистачить лише на 30 років.
Яким повітрям
дихаємо? На це актуальне питання журналістам відповіла кандидат медичних наук, завідуюча лабораторією гігієни атмосферного повітря Олена Турос, яка теж недавно повернулася із відрядження, цього разу до Запоріжжя, де триває науково-дослідна робота «Здоров’я населення як показник екологічних ризиків».
— У Запоріжжі разом із місцевою владою ми досліджували вплив на довкілля діяльності автотранспорту, який засмічує повітря так само, як і викиди промислових підприємств. Була розроблена відповідна інформаційно-аналітична система, за допомогою якої ми можемо на спеціальних моніторах спостерігати стан екології у певних районах цього індустріального міста, давати об’єктивну оцінку наявним ризикам, інформувати про них і відповідно реагувати на одержані результати.
Так, зокрема, виявилося, що найнебезпечніша в цьому плані місцевість знаходиться на перехресті доріг у центрі міста і на парковках автотранспорту. Не зменшилася токсичність повітря навколо потужних підприємств, хоча продуктивність впала на 40 відсотків. Виявилося, що вони через скруту перейшли на так зване резервне паливо і як наслідок — додаткове забруднення повітря.
На підставі аналітичних даних учені інституту розробили відповідні рекомендації, й ми сподіваємося, що вони будуть враховані під час реалізації «Програми виходу з екологічної кризи м. Запоріжжя на період 2001—2010 років».
Аналогічна робота була проведена й у місті Дружківці Донецької області, де теж є проблеми в сфері екології. Як з’ясувалося, до цього призводить невдале розташування міста, яке знаходиться неначе у ямі, а над нею височать промислові підприємства, викиди яких і «падають» у неї. У цьому разі вихід, як кажуть, криється у «трубі». Йдеться про те, що необхідно розвернути промислові труби так, аби вони не псували повітря в самому місті. Зробити це, звичайно, нелегко, але задля здоров’я людей треба думати й про такий варіант.
Третя точка наших досліджень — Солом’янський район міста Києва. Тут ми намагалися науково обґрунтувати та визначити фактори ризику для здоров’я населення від антропогенного впливу на його територію. Серед них — теплоенергетичні ризики від ТЕЦ-5 і ТЕЦ-6, де теж перейшли на резервне паливо, що відразу позначилося на екології району.
Ми знову переконалися, що змінити ситуацію з метою поліпшення довкілля можна лише за умови розробки єдиної системи оцінок і відповідної нормативної бази. Нині вчені лабораторії, яка є одним із найстаріших підрозділів інституту, працюють над проектом «Удосконалення методології оцінки якості повітря», який сприятиме оптимізації моніторингу та спостережень у цій сфері. Проводиться також опрацювання методичного комплексу оцінки забруднення повітря громадських і житлових приміщень з метою гармонізації з міжнародними критеріями впливу цього фактора на довкілля і здоров’я людей.
Підбиваючи підсумки зустрічі з журналістами, директор інституту Андрій Сердюк ще раз звернувся до них із проханням більше уваги приділяти проблемам довкілля, бо щоб жити, треба знати про них і шляхи їхнього вирішення.
Олександр ПОБІГАЙ
ДОВІДКА Державна установа «Інститут гігієни та медичної екології імені О. М. Мерзєєва АМН України» створена в 1931 році й нині є Головною установою МОЗ і АМН України з питань гігієни навколишнього середовища. За видатні досягнення в галузі охорони здоров’я у 1981 р. інститут нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
Нині у ньому функціонують відділ радіаційної гігієни, що складається з чотирьох лабораторій, та відділ гігієни дитинства — три лабораторії, а також 17 науково-дослідних лабораторій, три науково-методичні підрозділи та клініка піддослідних тварин.
В інституті працює 282 особи, із них 180 — науковці. Серед них 25 докторів наук (один академік АМНУ, 11 професорів), 65 кандидатів наук. Дослідження вчених мають міжнародне значення. Інститут плідно співпрацює з науковими установами Швеції, США, Японії, Німеччини, Польщі та Росії. Він є колабораційним центром ВООЗ з управління і контролю за якістю та забрудненням повітря в Україні.