ШЛЯХ «ОКЕАНУ»:
З ПУСТЕЛІ — У НЕБЕСНИЙ ОКЕАН
12 КВІТНЯ — ДЕНЬ ПРАЦІВНИКІВ РАКЕТНО-КОСМІЧНОЇ ГАЛУЗІ УКРАЇНИ. ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ АВІАЦІЇ І КОСМОНАВТИКИ У 2009-му виповнюється десять років від часу примітної події в історії вітчизняної ракетно-космічної галузі — запуску великого (масою понад шість тонн) українсько-російського супутника «Океан-О», призначеного для дистанційного зондування поверхні планети та Світового океану й виведеного на навколоземну орбіту з космодрому Байконур двоступеневою ракетою-носієм «Зеніт-2». І ця ракета, і космічний апарат були розроблені у Дніпропетровську — в державному конструкторському бюро «Південне», а виготовлені на розташованому в тому ж місті виробничому об’єднанні «Південний машинобудівний завод» у кооперації з низкою українських і російських підприємств та організацій. Замовники того запуску — Національне космічне агентство України (НКАУ) і Російське космічне агентство («Роскосмос»). Із 6150 кг загальної маси космічного апарата «Океан-О» 1520 кг становило, висловлюючись мовою фахівців, корисне навантаження — різна дослідницька і вимірювальна апаратура, задіяна у програмах численних спостережень і експериментів, розроблених провідними установами — НКАУ, «Роскосмосу», НАН України та Російської академії наук. Перше побачення з Байконуром Для автора цих рядків події, пов’язані зі згаданим запуском ракети «Зеніт-2» із супутником «Океан-О», особливо пам’ятні, оскільки вони відбулися під час мого першого журналістського відрядження на космодром (згодом було ще кілька). До того космічна тематика протягом 35 років була однією з провідних складових моєї репортерської спеціалізації, а журналістський доробок складали ексклюзивні інтерв’ю з космонавтами — Поповичем, Леоновим, Кубасовим, Гречком, Рюміним, Джанібековим, Савицькою та іншими, з американськими астронавтами Стафордом, Слейтоном і Брандом. Проте за кілька десятків років у мене не було жодного шансу потрапити на якийсь з двох радянських космодромів (Байконур чи Плесецьк), а за радянських часів на це взагалі годі було й сподіватися. Адже цю сферу оточувала щільна завіса секретності, а репортажі безпосередньо з космодромних майданчиків мали змогу передавати лише обрані (десь на високому рівні) московські журналісти, які входили до жорстко обмеженого «космічного пулу» й представляли ТАРС, газети «Правду», «Известия», «Комсомольскую правду» і «Красную звезду». А «периферійним» журналістам на це було зась... Тож доводилося, користуючись своїми давніми зв’язками в системі Академії наук УРСР, «відловлювати» того чи іншого радянського космонавта, коли він приїздив із Москви до Києва у службових справах. А взявши інтерв’ю, проходити багатостраждальну епопею візування космічних матеріалів тільки у московських цензорів. Наприкінці 90-х років ХХ ст. — уже в часи незалежності України — у мене виникла ідея: спробувати таки пробитися на Байконур, котрий на той час орендувався Російською Федерацією у Казахстану, на території якого знаходився космодром, тобто фактично перебував у підпорядкуванні відповідних структур Міністерства оборони РФ і «Роскосмосу». Ідея була підтримана Національним космічним агентством України. Тож у другому кварталі 1999-го я здав у НКАУ комплект необхідних документів і довідок, які, разом із відомостями про інших українських учасників майбутньої поїздки на Байконур, що тоді планувалася з нагоди запуску «Зеніта» з «Океаном-О», були відправлені керівництву «Роскосмосу» та Генерального штабу збройних сил Росії. І от нарешті до Києва з Москви надійшов довгоочікуваний дозвіл. Можна було збиратися у далеку путь. Гучна луна «протонівської» аварії Група киян на чолі з першим заступником генерального директора НКАУ Валерієм Комаровим входила до складу спільної українсько-російської комісії. Промайнули три години польоту за маршрутом Дніпропетровськ — Байконур, і невдовзі наш літак зробив посадку на аеродромі «Ювілейний». Аеровокзального термінала там тоді не було, тому прикордонники і митники Казахстану й працівники відповідних російських служб виконували свої формальності у салоні лайнера, а потім під навісом, який слугував єдиним захистом від палючого сонця. Того липневого дня температура на Байконурі була «лише» 35 градусів у затінку. На аеродромній стоянці «Ювілейного», неподалік нашого літака, стояв прибулий туди дещо раніше інший Ту-134, який належав Державному космічному науково-виробничому центру імені Хрунічева (Москва), що є розробником ракет-носіїв важкого класу «Протон». З’ясувалося, що на Байконурі очікується пуск чергового «Протона» із супутником зв’язку «Райдуга», який належить Міністерству оборони Росії. Старт цієї ракети призначено якраз на 5 липня (саме той день, коли ми прибули на космодром), і пуск мав відбутися через кілька годин із 95-го майданчика — одного з найвіддаленіших об’єктів величезного байконурського комплексу. Ми ж, думаючи, певна річ, більше про наш «Зеніт», ніж про той «Протон», у день свого прибуття на Байконур ще й гадки не мали про те, чим обернеться для нас пуск того дітища центру імені Хрунічева... У місті Байконур (раніше — Ленінськ) найперше їдемо до ФКЦ — федерального космічного центру «Байконур», де відбулося перше засідання російсько-української комісії з підготовки та проведення пуску «Зеніта» із «Океаном». Вели це засідання голова спільної комісії — заступник генерального директора «Роскосмосу» Георгій Поліщук і перший заступник генерального директора НКАУ Валерій Комаров. Разом з ними були технічний керівник робіт з пуску — генеральний конструктор ДКБ «Південне» Станіслав Конюхов, начальник космодрому генерал-лейтенант Леонід Баранов і директор ФКЦ «Байконур» Євген Кушнір. У залі — керівники і провідні фахівці українських та російських підприємств, КБ і наукових інститутів. Георгій Поліщук відзначив довгий і тривалий шлях, пройдений від створення «Океану-О» до його старту (адже роботи із цього космічного апарата почалися ще у 80-ті роки), і наголосив на тому, що чимало наукових установ і відомств Росії та України зацікавлені в отриманні інформації, яку мав дати супутник «Океан», потрапивши на навколоземну космічну орбіту. Генеральний конструктор Станіслав Конюхов свій висновок на засіданні комісії 5 липня резюмував так: ракета-носій і космічний апарат готові, їх можна допустити до запланованого на завтра транспортування на стартовий комплекс. Раптом, поглянувши на годинник, голова комісії запропонував зробити невелику перерву в засіданні: через кілька хвилин з 95-го майданчика мав стартувати «Протон». Усі вийшли надвір, аби подивитись, як іде в космос ця російська ракета. Зрозуміло, самoго моменту старту ми бачити не могли, бо від міста до 95-го майданчика приблизно 90 кілометрів. Однак коли ракета набирала висоту, то її з нашої точки було добре видно на блакитному тлі неба аж доти, доки «Протон» не зник у верхніх шарах хмар. По трансляції кожні десять секунд повідомляли про політ ракети. Аж ось раптом у голосі оператора, що вів репортаж, з’явилися тривожні нотки: «На борту ракети-носія склалася позаштатна ситуація». І одразу потoму: «Репортаж припиняємо». Згодом з’ясувалося, що на 329-й секунді польоту «Протона» під час роботи двигунів його другого ступеня сталася аварія, ракета вибухнула, а її уламки впали на землю десь у Карагандинській області. «Зеніт» націлюється у зеніт Рано-вранці 6 липня ми виїхали з міста туди, де готувалися до пуску «Зеніт» із «Океаном». Шлях цей — близько 60 км. Згодом наша автомашина в’їхала у двір 42-го майданчика, де міститься технічний комплекс ЦЕВ КБТМ — центру експлуатації й випробувань Конструкторського бюро транспортного машинобудування (сaме у цьому конструкторському бюро в Москві було спроектовано «зенітівський» наземний стартовий комплекс). Тут у монтажно-випробувальному корпусі перебуває «Зеніт». Коли зайшли усередину, то побачили, що ракета лежала на спеціальному транспортно-установочному агрегаті, а космічний апарат «Океан-О» було сховано під щільно зімкнутими стулками загостреного головного обтічника. Це надавало «Зеніту» зовнішньої схожості з великим (48 м завдовжки) загостреним олівцем. О десятій ранку відчинилися ворота корпусу. Під’їхав тепловоз, що мав доправити «Зеніт» на стартовий комплекс. Звідси їдемо безпосередньо на 45-й майданчик (так офіційно називається стартовий комплекс). Там, пройшовши черговий жорсткий контроль на КПП, потрапляємо на так звану «нульову позначку» — огороджений простір навколо пускової установки, де привезену залізницею ракету мають поставити на стартовий стіл, із якого вона у призначений час вирушить у політ. Синхронно вмикаються потужні гідродомкрати транспортно-установочного агрегату — і махина ракети повільно й плавно переміщується з горизонтального положення у вертикальне. Нарешті «Зеніт» завмер, надійно зафіксований на столі пускової установки і націлений своїм вістрям у зеніт. Вмикається подача охолодженого повітря під головний обтікач ракети: це обов’язково потрібно для того, аби системи «Зеніта» й особливо «начинка» космічного апарата до самого старту постійно перебували у певному температурному режимі, не нагріваючись від зовнішньої спеки. Біля ракети виставлено озброєний караул військових — і віднині на «нульовій позначці» можуть перебувати лише безпосередньо причетні до підготовчих і контрольно-вимірювальних робіт. Загалом усе йшло за планом. Однак цей день приніс прикру новину — повідомлення про те, що після згаданої аварії «Протона», яка сталася напередодні, уряд Казахстану заборонив подальші пуски будь-яких ракет із Байконура доти, доки не розслідують інцидент. Річ у тім, що під час аварії разом із уламками «Протона» на казахстанську землю випала певна частина його ракетного палива. А це — гептил, який є надзвичайно ядучою речовиною. Але ж мораторій на подальші пуски торкнувся не тільки «Протонів», що працюють на гептилі, а й інших ракет — і, зокрема, нашого «Зеніта», паливо якого (керосин та рідкий кисень) є екологічно чистим... Про закінчення цієї глави космічної епопеї — в наступних номерах «ДУ». Вадим ФЕЛЬДМАН Фото автора також у паперовій версії читайте:
|