КАЗКА, СХОЖА НА ЖИТТЯ
І все ж таки істинне мистецтво долає перешкоди, зумовлені чи то економічною кризою, а чи небажанням влади йому, тобто мистецтву, сприяти. Доказом цього стала прем'єра (перша в нинішньому сезоні!) на сцені Київського академічного Молодого театру — «Моя дорога Памела...» (за п'єсою американського драматурга Джона Патрика, український переклад Миколи Дмитренка). Режисер-постановник — Микола Яремків.
Перша цьогорічна прем'єра Молодого театру — факт більш ніж промовистий. Особливо, якщо згадати кількість нових вистав, котрі колектив встигав випускати на той самий час у минулі роки. Значно поменшало прем'єр і в інших столичних театрах. Те, що відбувається, є разючим контрастом із заявами начальника Головного управління культури Києва Світлани Зоріної. На кількох прес-конференціях, відповідаючи на запитання про стан справ у комунальних театрах, пані Світлана запевняла, що міська влада надає їм фінансування, якого достатньо для розрахунків за комунальні послуги та на зарплатню працівникам.
«Стосовно грошей на цьогорічні постановки залишаються запитання»,— дипломатично прокоментувала ситуацію начальниця столичного управління культури. Простіше кажучи, постановчі кошти не виділено дотепер. Однак щоразу Світлана Іванівна оптимістично додає, що, мовляв, нічого трагічного в цьому немає. «Такі обставини лише спонукатимуть театри до активнішої співпраці з посольствами, культурними установами інших держав в Україні (як бачимо, скажімо, в театрі «Сузір'я»), а також до залучення спонсорських коштів»,— переконує Світлана Зоріна.
Висловлені наміри, певна річ, є добрими, та от здійснити їх поки що не дуже вдається. Зокрема, з огляду на вітчизняне законодавство, що зовсім не заохочує до меценатства. Щодо співпраці з посольствами, то наразі такі випадки є поодинокими. Одне слово, хоч би які рожеві мрії плекали в Київській міській держадміністрації, реалії комунальних театрів є сумнішими.
Принаймні через брак фінансової підтримки постановчій групі нової вистави Молодого театру довелося збирати реквізит, як то кажуть, по краплині спільними зусиллями. Усе — від старовинного буфета до чашок та використаних чайних пакетиків — на сцену принесли актори й інші співробітники театру.
«Але чому й чайні пакетики мали бути секонд-хендом?» — може виникнути запитання. Річ у тім, що головна героїня — Памела Кронкі — живе на типовому звалищі, хоча й американському. А якщо точніше, самотня літня жінка мешкає в старому зруйнованому будинку своїх предків. Звалище є її, так би мовити, місцем пошуку їжі й посуду. Вона збирає на смітнику пляшечки з-під парфумів і сушить пакетики чаю, знайдені біля китайського ресторану. Ця напрочуд симпатична дивачка часто плутає сіль з цукром, годує печінкою іграшкового кота (з ним вона розмовляє як з живим, звертаючись до нього «містере Тернер»). Ще одним проявом неординарності місіс Памели є її домашні пляшки. Написи на них майже ніколи не відповідають їхньому вмістові: приміром, якусь наливку або настоянку можна знайти в посудині з написом «отрута для пацюків», а в тій, на якій зазначено «снодійний засіб», цілком імовірною є наявність таблеток від головного болю. Єдиний виняток — шампанське, яке справді піниться в пляшці з відповідною етикеткою.
Натомість господиня пам'ятає, які парфуми, квіти дарував їй покійний чоловік, імена людей, з якими знайомиться. «У мене погано з зором та слухом, зате добре з пам'яттю»,— стверджує Памела. А над усе вона любить робити добро всім — і добрим людям, і не дуже, хоча впевнена, що злих людей не буває.
Там, де є така самотня й простодушна літня жінка, хіба можуть не з'явитися шахраї, ладні її слабкістю скористатися? І вони з'являються. А далі все відбувається, як у казці, щоправда, страшній і схожій на правду. Троє аферистів загорілись ідеєю створити липову фірму, взяти Памелу компаньйонкою, застрахувати її життя на велику суму. Усе це вдалося швидко здійснити. Лишилось виконати останній пункт плану — «пришити» стареньку. От вони й думають, як це краще зробити. Варіантів чимало, та жоден не спрацьовує...
А що ж Памела? Невже вона така наївна, що не розуміє, з ким живе під одним дахом? Ні, вона все чудово усвідомлює. Просто її особистість має різні грані: жінка не лише дивакувата, а й терпляча, жертовна, непереможна у доброті й вірі в людей. А ще її сила — в рідкісному вмінні дивитися на світ нематеріалістично. Які зворушливі її розмови з Богом — у них віддзеркалено внутрішню філософію Памели.
Цей складний образ надзвичайно талановито й достовірно втілює на сцені блискуча актриса, майстер найрізноманітніших характерних барв, народна артистка України Тетяна Стебловська. Про її гру не писатиму багатослівно. Зазначу лише, як філігранно треба лицедіяти, щоб не було помітно й краплі лицедійства. У неї це виходить.
Живими й упізнаваними є й інші герої, зокрема, трійка шахраїв — Сол Бозо (народний артист України Олександр Безсмертний), Глорія Гулак (Наталія Филипович), Бред Вінер (Борис Георгієвський). Актори психологічно переконливо відтворюють нелегкий процес. Суть його — повернення до людяності, віднайдення її, здавалося б, давно втраченої, у власних душах. А отже, старенька Памела виявилася сильнішою!