СТО ЛІТ МАРІЇ МАЙОРОВОЇ
Мої роки — моє багатство. Можливо, для когось це лише рядки популярної пісні. Та для Марії Майорової з Делятина вони звучать як гасло її життя, утверджуючись гордістю доньки Тетяни і зятя Степана — за матір і тещу; трьох онуків, десятьох правнуків і п’ятьох праправнуків — за бабусю, прабабусю і прапрабабусю.
Простора затишна оселя — надійне і єдине місце для відпочинку й прогулянок Марії Кіндратівни. То чи не найкраща нагода дивитися телевізію та інколи, якщо це не виходить у дочки, неслухняну нитку після кількох спроб «примусити залізти» у малесеньке вушко голки... без окулярів. Цим атрибутом жінка не користується, бо немає на те потреби. Як і є невибагливою в їжі. Різні дієти, розвантажувальні дні завжди були поза її увагою. Та й нині Марія Кіндратівна на запитання дочки, що смачненького їй приготувати, часто замовляє капусняк.
«Оце і є весь рецепт довголіття?» — можливо, запитають читачі. Змушені їх розчарувати. Бо й сама володарка своєї сотої річниці, яку зустріла першого дня січня 2009-го, не відкриє цієї таємниці. І не тому, що не хоче. Марії Кіндратівні просто було ніколи замислитись над цим. Навіть нині вона не переймається цією проблемою, над якою віддавна «сушать» голову геронтологи.
Свій еліксир довголіття Марія Майорова виготовляла все життя тяжкою працею, настоювала його на терпінні й турботі про ближнього, а зараз приправляє деколи гіркими зітханнями, картаючи себе і ніби вибачаючись, що нічим не може допомогти по господарству.
...Хутір Починок у російській Смоленщині — мала батьківщина М. Майорової, де, крім неї, в родині зростали ще п’ятеро братів і стільки ж сестер. (До речі, з багатодітної родини лише Марію та її сестру, яка прожила 94 роки, доля обдарувала довгим віком. Двадцять п’ять років виснажливої праці в колгоспі. Чоловік Сергій Абрамович під час Фінської війни служив моряком у Ленінграді, звідки не повернувся. Важким відбитком лягло воєнне лихоліття. Окупанти не дозволили молодій жінці відігнати колгоспну худобу з хутора. Єдина донька Тетяна Сергіївна, котрій наразі 75, пригадує: «Гір поблизу немає, тож партизанського спротиву не було і гітлерівці лояльно ставилися до цивільних жителів. Один німець, котрий допомагав мамі рубати дрова, якось поцікавився, де мій батько. Я відповіла: — Німців б’є. Він на таке сказав, що русіш і німець — камрад, то, мовляв, Гітлер і Сталін... У селі чоловіки пішли на фронт. Уся робота лягла на жіночі плечі. Досі пам’ятають, як по кілька жінок, упрягнувшись у плуга замість коней, орали, сіяли...»
Потім Марія Майорова, як і тисячі її ровесниць, кували країні ще одну перемогу, повоєнну. Один із її братів через те, що відмовився йти в колгосп, став «ворогом народу» з усіма подальшими наслідками. А Марія з дочкою вирушили шукати кращої долі в Караганді. Там і влаштувалася на шахту банницею. Згодом, у 1965-му, родина переїхала до Делятина, де глава сімейства придбав будиночок, у якому ми і знайомилися з ювіляркою.
До мальовничого селища серед Карпат Марія Майорова прикипіла душею, а ще глибше до родини, відчувши себе господинею, котра не знає ні втоми, ні розчарувань. У хаті, на городі й в стайні — скрізь встигала поратися. А вранці йшла до церкви. Ходила на сповідь, причащалась, щоб Господь дав сили й здоров’я.
Дорогоцінним скарбом для Марії Кіндратівни були четверо онуків. Їх і бавила, поки донька із зятем десять літ працювали вахтовим методом на півночі. Попри виховання й іншу роботу, вдавалося знайти хвилини для плетіння. З-під її вправних рук виходили справжні шедеври мистецтва, зокрема накидки на крісла, що й досі милують око.
За 33 роки стажу, і як учасник Великої Вітчизняної війни Марія Кіндратівна має 760 грн пенсії. Проте найбільшу турботу відчуває від родини і насамперед доньки.
З нагоди ювілею гамірно було в оселі ювілярки. З Євпаторії й сусіднього Добротова, і свої, делятинські, завітали онуки, правнуки, праправнуки. Вся родина зібралась разом.
Леся ДУТЧАК,
Микола ПИТЛЮК,
Івано-Франківська область