НЕГАРМОНІЙНИЙ ФІНАНСОВИЙ ЛАД
2 квітня 2009 року у Лондоні відбувся саміт глав двадцяти країн світу, які мають найбільшу частку в світовій економіці. У такому форматі — це друга зустріч. Чотири місяці тому «двадцятка» намагалася окреслити коло антикризових заходів. Однак відтоді ситуація у світовій економіці погіршилася. Напередодні лондонської зустрічі «Світова організація торгівлі» констатувала суттєве скорочення обсягів міжнародної торгівлі. Британський глава уряду Гордон Браун запропонував скерувати 100 мільярдів доларів на підтримку світової торгівлі. Проте є побоювання, що протекціоністські заходи багатьох урядів підштовхнуть світову економіку у прірву великої депресії. За цих обставин найбагатші країни солідарні принаймні в одному. Вону мріють перекласти увесь тягар світової фінансової кризи на бідні держави. Це образило навіть президента Бразилії Лулу да Сільву. Цим обурені також антиглобалісти. У свою чергу, профспілки вважають, що надто мало грошей пропонується виділити для збереження робочих місць. Натомість багато коштів передбачено для порятунку банків. Головним «лікарем» збанкрутілих країн знову було призначено Міжнародний валютний фонд, однак його рецепти часто гірші за саму хворобу. Наприклад, Аргентина з острахом згадує, як ліберальні рекомендації МВФ у середині 90-х років призвели її до банкрутства та соціально-політичних катаклізмів. Водночас, за результатами лондонської зустрічі «двадцятки», стало зрозуміло, як важко буде погодити плани змін і стабілізації національних грошових одиниць, передовсім японської єни, китайського юаня, російського рубля. Відкритим лишається питання, які валюти будуть розрахунковими інструментами у торгівлі нафтою та газом. Не зрозуміло також, як реагуватимуть на ці тенденції регіональні валютні союзи. Зрештою, «двадцятка» країн, які володіють найбільшою часткою світової економіки, не мають законних повноважень на проведення реформ світової фінансової системи. Однак проблема ще глибша, адже і на рівні міжнародної конференції, приміром, під егідою ООН навряд чи можливо досягнути згоди щодо погоджених дій, спрямованих на порятунок світової фінансової системи. Особливо, якщо остання працюватиме сама на себе, а не на реальний виробничий сектор у кожній з країн і відповідно до її місця у світовому розподілі праці. Тож порятунок потопельників залишається винятково їхньою справою. також у паперовій версії читайте:
|