АЛЛІН ВЛАСЕНКО:«СПРАВЖНІМ ДИРИГЕНТОМ МОЖЕ БУТИ ТІЛЬКИ ТАЛАНОВИТИЙ МУЗИКАНТ»
Кожний, кому хоча б раз довелося побувати на концерті за участі великого симфонічного оркестру, з особливим інтересом спостерігав за роботою диригента. Адже людина, котра здатна часом ледь помітним жестом впливати на зібрання музикантів, що налічує часом сто осіб, сприймається як харизматична особистість. Проте це лише зовнішній аспект її діяльності, який є результатом повсякденної, копіткої, виснажливої роботи. Що стосується глибинної сутності професії диригента, нелегкого шляху до неї більшості людей мало що відомо.
Про вибір професії, її особливості розповів у бесіді народний артист України, диригент Національної опери, професор Національної музичної академії Аллін Власенко.
Шанувальникам класичної музики, класичного балету добре відоме його ім’я. З 1966-го до 1971 рр. він працював диригентом Державного академічного симфонічного оркестру України (нині — Національного симфонічного оркестру), а з 1971-го є диригентом Київського театру опери і балету імені Т. Шевченка (зараз — Національної опери України). Був художнім керівником і головним диригентом симфонічного оркестру Харківської філармонії.
Балетні вистави і симфонічні концерти за участі Алліна Власенка незмінно мають успіх і проходять з аншлагом в Україні, за кордоном, оскільки маестро часто виступає як запрошений диригент, зокрема, із симфонічними оркестрами Санкт-Петербурзької, Московської філармонії, Новим філармонійним оркестром Токіо, Кіотським симфонічним оркестром, Національним симфонічним оркестром Куби, оркестрами Будапештської опери, Загребського радіо і телебачення. Його неодноразово запрошували для роботи у журі міжнародних конкурсів диригентів. А. Власенко має чимало записів на радіо, понад 30 випускників з того часу, як із 1967 року викладає на кафедрі оперно-симфонічного диригування. Відзначивши нещодавно 70-літній ювілей, Аллін Григорович вражає нестримною енергією, творчими планами, щирою любов’ю до музики та вмінням цікаво розповідати про неї.
— Вважається, що професія диригента надає чимало позитивних емоцій тим, хто її обрав. Тому диригенти активно працюють до поважного віку і довго живуть. Чи це так?
— Така думка — черговий помилковий погляд, адже довго живуть і скрипалі, й піаністи, наприклад Артур Рубінштейн, Стерн, який здрастує досі. Частково, можливо, це зумовлено тим, що диригенти багато рухаються. Суть професії диригента складна і як будь-яка професія, в разі успіху, може подарувати хвилини радості. Та поки людина отримає їх, знадобиться нелегка тривала робота.
Якщо піаніст або скрипаль самі грають на своєму інструменті, то диригент — особлива професія, адже він повинен усіх оркестрантів об’єднати в єдине річище своїх творчих поглядів і прагнень, зрозуміти і втілити задум автора музики, використати сповна талант усіх виконавців. Добре, якщо він працює тільки з оркестром, а коли йому треба диригувати оперною виставою? Уявляєте, скільки у ній складових частин? Солісти, хор, балет, оркестр...
Від диригента найбільше залежить кінцевий результат сценічного дійства. Невмілий диригент може не впоратись із шедевром.
— Коли виникла професія диригента?
— Вона розпочиналась у надрах композиторської творчості. Тому, природно, першими диригентами були композитори. Гайдн, Глюк, Моцарт, Бетховен, Мендельсон, Берліоз, Вагнер, Рахманінов самі диригували власними творами, і це зрозуміло, адже саме автори музики найкраще знали, як треба виконувати їхній твір. Одначе потім музичний матеріал став надто складним. Коли з’явилися твори Моріса Равеля, Ріхарда Штрауса, Ігоря Стравинського, Сергія Прокоф’єва, Дмитра Шостаковича, інших композиторів, виникла потреба у професії диригента, відомими стали такі визнані маестро, як Бруно Вальтер, Артуро Тосканіні, Отто Квемперер, Герман Абендрот, Серж Черебедакі, а пізніше Клаудіо Аббадо, Герберт Караян. Тепер ця професія отримала новий потужний розвиток у професійному плані, виникла нова генерація талановитих диригентів.
— У середині ХХ сторіччя цю суто чоловічу професію почали опановувати жінки...
— Раніше в усіх сферах суспільної діяльності жінок було набагато менше, а у минулому сторіччі вони оволоділи багатьма професіями, зокрема і тими, що стосуються музики. Відомо чимало чудових жінок-скрипалів, віолончелісток, не кажучи про піаністок. Зараз вони «просочилися» в усі групи оркестру. Нещодавно, коли гастролював Вашингтонський симфонічний оркестр, мене здивувало, що там на духових і ударних інструментах (зокрема на тарілках і тромбоні) грали жінки.
У жінок-диригентів прекрасні природні якості, руки навіть кращі, ніж у чоловіків, гнучкіші й пластичніші. До речі, моїм першим педагогом із диригування, у якого я з 18 років навчався в консерваторії, була Аліса Ведуліна — це вражаючий диригент, вона учениця знаменитого диригента Олександра Клімова, котрий працював у Київському театрі опери і балету, у Кіровському театрі у Ленінграді. Вона була також асистентом Натана Рахліна, а як педагог викликала захоплення і повагу. Я їй зобов’язаний багато чим.
Серед моїх випускників є талановиті диригенти — Вікторія Жадько, Наталія Пономарчук, Вікторія Радчук.
— Коли Ви вперше усвідомили, що мистецтво диригування — то Ваша професія?
— Музика була моїм покликанням, оскільки народився у музичній сім’ї, у нас удома всі співали. Мої сестри грали на фортепіано, і я вчився грати на ньому. Мій дідусь володів грою на багатьох інструментах. Коли я вчився у молодших класах, то співав із задоволенням у хорі, навіть був солістом. Тоді у мене був гарний голос.
У четвертому класі вперше потрапив на балет «Лебедине озеро» у Харківському театрі опери і балету. Мене вразила музика П. Чайковського, чудова вистава, а найбільше — звучання живого оркестру. Відтоді скільки міг, слухав оркестр, а у роки навчання не пропускав жодного концерту і вистави. Тоді й з’явилась мрія «доторкнутися» до оркестру.
Пізніше, коли усвідомив, що хочу стати диригентом, аби втілювати фантастичне звучання оркестру, його темброву багатобарвність, то розпочав збирати записи на грамплатівках і ноти, партитури. Коли батько дізнався про мою мрію і звернувся до досвідчених музикантів, вони порадили для початку оволодіти оркестровим інструментом. Так у 12–14 років я став кларнетистом, щоб краще збагнути цю професію «зсередини».
Пізніше працював кілька років першим кларнетистом у Харківському театрі опери і балету після закінчення оркестрового факультету тамтешньої консерваторії з червоним дипломом. А диригуванням оволодівав паралельно й довго вагався, чи витримаю тягар завдань, що стоять перед диригентом.
— Чому?
— Окрім професійний якостей (володіння технікою, знання теорії музики у повному обсязі, слуху), потрібно велике терпіння, вміння спілкуватися із людьми, розуміти їхні індивідуальні особливості. Диригент залежить від тисячі компонентів — рівня оркестру, соліста, якості інструментарію, а він у нас не найкращий, на жаль. Це — складна інтелектуальна і психологічна робота. Диригент аналізує і пропускає крізь власну свідомість усе, що звучить, він за допомогою диригентської техніки і вольового зусилля має об’єднати все в єдине ціле відповідно до авторського задуму. Це дається далеко не кожному.
— Де Ви оволодівали професією диригента надалі?
— Я вирішив вступати до аспірантури Київської консерваторії, оскільки у Харкові не було кафедри диригування. Там був конкурс — десять осіб на місце, але я його витримав. Цей день виявився одним із найщасливіших у моєму житті. У Київській консерваторії моїм педагогом був Михайло Камерштейн. Він дав мені правильне спрямування, кажучи, що у класі диригентом не станеш. Треба сидіти на репетиціях, виставах, стежити за роботою справжніх майстрів і навчатися у них. Мені пощастило, адже тоді у Києві працювали такі талановиті диригенти, як Веніамін Тольба, Костянтин Симеонов, Натан Рахлін, а пізніше Степан Турчак.
Я завжди намагався взяти все корисне у великих музикантів і зараз продовжую збагачувати свій досвід. У наш час відеозаписи дають змогу бачити і чути найкращих виконавців і оркестрів. Ця професія вимагає у всіх, хто її обрав, навчатися все життя.
— Хто з диригентів справив на Вас найбільше враження?
— Напевно, Степан Турчак. До речі, саме він запросив мене працювати до Київського оперного театру. Він завжди справляв яскраве враження завдяки величезній обдарованості як музикант із великою творчою інтуїцією й масштабною силою волі. Викликав повагу своїм чесним служінням професії. Хоча вже 20 років як його немає, але вистави під його орудою згадують і досі, вони стали еталонами, як і вистави Симеонова, Тольби.
До того ж, тоді у Києві працювала блискуча плеяда талановитих співаків. На жаль, нині таких неповторних голосів майже немає.
— Зараз Ви працюєте у театрі як диригент балетних вистав, чому спинили вибір саме на них?
— Я диригував і оперними виставами, але мене запросили до театру тоді, коли виникла потреба ще в одному диригенті балетних вистав. Майже за півроку я засвоїв вісім балетів, мене рятував тоді досвід роботи у Держоркестрі. Там часто слід було працювати з однієї-двох репетицій. На жаль, у театрі майже немає часу для репетицій балетних вистав.
Узагалі балет — це дивне, красиве мистецтво молодих, де присутня гармонія форми виконавців, чарівна краса рухів і пластики. Раніше у театрі було чимало обдарованих майстрів балету, зокрема Т. Таякіна, В. Ковтун, Р. Хилько, М. Прядченко, Л. Данченко, Л. Сморгачова та інші. Тепер на зміну їм прийшло нове сузір’я блискучих солістів — О. Філіп’єва, Н. Лазебнікова, Г. Дорош, Т. Голякова, Т. Льозова, О. Голиця, М. Чепік, С. Сидорський. Часом на сцені з’являється і чудовий танцюрист, лауреат багатьох конкурсів Денис Матвієнко, який працює нині у Санкт-Петербурзі.
Я усіх їх люблю, кожен по-своєму неповторний. Коли диригуєш балетною виставою, то мимоволі живеш їхнім талантом, а рівень виконання нині настільки цікавий, що неодмінно відчуваєш захоплення. Безмежно люблю симфонічну музику, але до балету відчуваю особливу симпатію.
— Алліне Григоровичу, чим Вас приваблює педагогічна робота?
— Завжди любив педагогічну роботу. Якось несподівано мені сподобався цей вид діяльності. З роками виникла потреба передавати досвід молодим музикантам. Талановиті учні, особливо студенти,— цікаве явище. Чимало шедеврів світової музики було створено авторами у віці 18–19 років. Молодого обдарованого музиканта цікаво прилучити до професії диригента. Вважаю, що справжнім диригентом повинен бути лише гарний музикант. Серед моїх найкращих учнів, окрім тих, кого вже називав,— Володимир Сіренко, Сергій Власов, Ігор Андрієвський, Мікіца Євтич (Сербія), Лю Сінь (Китай), Саїм Акчіл (Туреччина) та інші. Кожен із них має своє неповторне обличчя і йде власним шляхом, примножуючи авторитет української диригентської школи.