НОСИВ У СЕРЦІ ОБРАЗ «РОДИНЫ НЕЖНОЙ»...
Залишивши Київ юнаком, Олександр Вертинський ніколи не забував про рідне місто, якому присвятив чимало натхненних слів. Більше того, до останніх днів свого життя плекав надію сюди повернутися. Проте життя дарувало йому лише можливість час від часу навідуватися до міста над Дніпром з концертами або під час кінозйомок. І ці дні були для нього неймовірно щасливими.
Минулий тиждень можна без перебільшення назвати тижнем Вертинського в українській столиці, де відбулися численні заходи з нагоди 120-річчя Маестро. Особливо насиченою була культурна програма київських митців у день народження артиста. Того дня відбулися сольний концерт Олександра Федоренка «Киев — родина нежная...» у Фонді сприяння розвитку мистецтв, моновистава Євгена Лунченка «Бал Господень...» у Національному академічному театрі російської драми імені Лесі Українки. А пізнього вечора актори показали фрагменти своїх дійств у залі Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», яка запросила шанувальників творчості незабутнього шансоньє на такий затишний, камерний «Вечір під абажуром з Вертинським». Окрім Олександра Федоренка та Євгена Лунченка, в ньому взяли участь заслужена артистка України Людмила Лимар та соліст гурту «Мандри» Сергій Фоменко (Фома). А отже, присутні почули твори великого киянина у різних інтерпретаціях та виконавських манерах.
Непересічною подією, яка привернула широку увагу київської громадськості, стала виставка «Александр Вертинский: Я готов целовать твои улицы...», яка відкрилася в Музеї однієї вулиці й триватиме до кінця літа.
У фондах цього музею зберігається багато надзвичайно цінних документів і матеріалів про Олександра Вертинського. Деякі з них подарувала вдова Олександра Миколайовича — Лідія Володимирівна, з якою музейники плідно співпрацювали у 1990-ті роки. Ще одним джерелом поповнення фондів стало зібрання палкого шанувальника творчості Артиста, якому пощастило бувати на його концертах — лікаря Альфреда Мендельзона. Він не лише благоговійно слухав улюбленого виконавця, а й завзято колекціонував речі, пов’язані з ним — фотографії, плакати, сторінки з текстами творів, ноти з автографами. Частину цих унікальних предметів Альфред Соломонович подарував музеєві. Є тут також колекція грамплатівок 1930–1950-х років.
Особистість Олександра Вертинського у різних іпостасях була відтворена на багатьох виставках Музею однієї вулиці. У певних тематичних розділах відвідувачі мали нагоду прочитати вірші митця, уривки з його спогадів, які є яскравим документом епохи, побачити фото і, звісно, насолодитися піснями. Логічним продовженням мала стати виставка, цілком присвячена Олександрові Миколайовичу, хоча музейники якийсь час мали сумніви щодо цієї ідеї.
— Чесно кажучи, коли готувалися до цієї виставки, ми й не думали, що вона викличе такий величезний інтерес не лише медійних засобів, а й киян,— каже директор Музею однієї вулиці Дмитро Шльонський.— Я був упевнений: з огляду на те, що багато людей старшого покоління пішло з життя, залишило нашу країну, Олександра Миколайовича трохи призабули. Але радію, що помилявся. Культурні акції, що відбулися впродовж ювілейного тижня, свідчать про те, що Вертинський близький усім нам. Пригадую, вперше я почув голос цього артиста на платівці, ще навчаючись у школі. Почуте не стало відкриттям, оскільки моя родина — корінні кияни, добре обізнані з мистецтвом артиста, та водночас щось було незвичним, незбагненним... Дехто думав, що коли Вертинський піде з життя, його мистецьку спадщину можна буде списати в архів, але вона й дотепер хвилює людей. Я вже не кажу про сучасних співаків, які охоче беруть у репертуар твори вічно молодого шансоньє.
На відкриття виставки до Музею однієї вулиці завітало чимало бажаних гостей. Чи не найприємнішим сюрпризом стало прибуття старшої дочки актора — Маріанни Вертинської, знаної артистки театру й кіно. Маріанна Олександрівна приїхала не сама, а разом із своєю дочкою Дар’єю Хмельницькою, яка хоч і має акторську освіту, нині працює дизайнером.
«Ми з сестрою, а також наші діти, онуки Олександра Миколайовича, любимо і пам’ятаємо його — людину великої душі, Митця, істинного лірика, патріота, — сказала Маріанна Вертинська. — Це ж як треба обожнювати свою батьківщину, щоб повернутися під час війни, зі мною, тоді чотиримісячним немовлям, на руках. Ми відчуваємо, що батько ніби досі живе і тримає над своїми нащадками покров: оберігає, захищає в години скрути».
Маріанна Олександрівна подарувала музеєві афіші повоєнних батькових концертів.
Виставку «Александр Вертинский: Я готов целовать твои улицы...» організовано за сприяння Посольства Російської Федерації в Україні. Заступник посла Всеволод Лоскутов пригадав, якою радістю для шанувальників пісень Вертинського став вихід у світ перших виданих в СРСР (уже після смерті виконавця) двох грамплатівок — жовтої та рожевої. «Їх було складно придбати, мусили діставати «по блату»,— розповів Всеволод Володимирович.
Дещо несподіваним був візит лідера музичного гурту «ВВ» Олега Скрипки. Він повідомив про намір записати якщо не цілу програму, то бодай декілька творів Олександра Вертинського і висловив упевненість, що в українському перекладі вони звучатимуть не гірше, а може, й краще, ніж у російському оригіналі.
А у виставковому залі Музею однієї вулиці впродовж п’яти місяців пануватиме магічна аура великого киянина. Завдяки експозиції, створеній з витонченим смаком і любов’ю, перед нами постає строката біографія Олександра Вертинського з безліччю кольорів та відтінків долі. Кожний період представлений красномовними експонатами. Відчути атмосферу дитинства актора допомагають світлини матері, сестри, спогади про непідробний шарм київських вулиць, де жив і робив перші професійні кроки юний Сашко. До речі, можемо прочитати не тільки їхній словесний опис, а й побачити листівки з краєвидами Києва початку минулого століття. Мовою фотографій музейники розповідають про родину, друзів, колег Вертинського — усіх, з ким випадало йому зустрітися на життєвих дорогах. Серед них — балетмейстер Сергій Лифар, актори Амвросій Бучма, Іван Мозжухін, співак Юрій Морфессі, легендарні кінозірки Марлен Дітріх, Чарлі Чаплін, шахіст Олександр Альохін. А що саме пов’язувало Олександра Миколайовича з кожною постаттю — дізнаємося з текстових коментарів.
Можливо, когось здивує наявність в експозиції фото Йосипа Сталіна й В’ячеслава Молотова. Але їхні образи — також невипадкові. Наведу два факти як пояснення. Один з них — маловідомий: уявіть, у творчому доробку Вертинського є вірш-присвята вождеві з лаконічною назвою «Он». А до Молотова митець звернувся 1943 року з листом-проханням про повернення до СРСР після кількох попередніх відмов.
Бачимо стилізований одяг, який міг би належати Вертинському, оскільки справжніх його речей майже не залишилося. І, звісно, слухаємо його пісні, такі до болю знайомі («Палестинское танго», «Дни бегут...», «Маленькая балеринка», «То, что я должен сказать...», «Где вы теперь?», «Ваши пальцы пахнут ладаном» (присвята Вірі Холодній) та інші). І розуміємо, чому цей голос так зачаровував слухачів, а надто слухачок. А ще — читаємо щемливі рядки про Київ, з яких довідуємось, що образ «родины нежной» Шансоньє носив у серці до кінця життя.