СЕРГІЙ ЧАНТУРІЯ: «Я СПОНУКАЮ ЛЮДЕЙ КУПУВАТИ ГІТАРИ, А НЕ НАРКОТИКИ»
Що треба для того, аби стати видатним гітаристом сучасності? Виявляється, бажано народитись у Грузії, вирости в Україні (закінчити вісім класів 56-ї середньої київської школи), затим вивчитися у Батумському морехідному училищі й плавати по морях-океанах. Але, закохавшись в українку, знову повернутися до Києва і потрапити під крило знаменитого джазового майстра-вчителя Володимира Молоткова.
Із цього біографічного «коктейлю», ніби джин, випурхнув самородок Сергій Чантурія, котрий не тільки влучив у п'ятірку кращих гітаристів колишнього СРСР, а й зміцнив своє реноме, виступаючи на одній сцені з грандами світової джаз- і рок-культури: «Mezzo Forte», Jeff Healey, Meat Loaf і Van Morrison.
У послужному списку музиканта є ще такі «сходинки»: Чантурія був генеральним продюсером міжнародного фестивалю «Інтершанс» у Києві; головою журі на рок-фестивалі «Тарас Бульба»; project-менеджером фестивалю «Рок Київ», який пройшов за участі таких світових зірок як «Coolio», «Smookie», «Sweet» (хедлайнер — «Metallica»); Чантурія — володар гран-прі міжнародного фестивалю «A&M Records», організатор міжнародного гітарного фестивалю в Києві, представник гітарного бренда «Ibanez» в Україні.
А в звичайному житті Сергій гостинно-хлібосольний, симпатичний, як його «просолений» морем батько Реваз Валеріанович, і такий же скромний, щирий, добрий, елегантний чоловік зі смаком, як його мати Віра Сергіївна, у минулому працівниця київського Будинку моделей.
— Сергію, які досягнення, справи і турботи сконцентрував «компакт-диск» твого сьогодення?
— Коли я полюбив гітару (мені було 13 років) і почав рухатися з нею по життю, на мене потужно впливали різні чинники: побутові, соціальні, психологічні, державні, погодні... Може, тому я займався фьюжн-музикою, навчаючись у чудового музиканта Володимира Молоткова. Потім познайомився з Валерієм Гаіною, лідером-гітаристом легендарного «Круїзу», перейшов у рок-музику, я маю на увазі не якийсь певний напрям, а рок як світосприймання, енергетику, подачу гітарного звуку.
Нині я прийшов до того, що на мене практично не впливають перелічені фактори, головним стало те, що я хочу висловити музикою не з позиції щохвилинної схвильованості, а зі скарбниці відчутого й осмисленого в житті. Людина, котра слухає мою авторську музику в живому виконанні чи на диску, зрозуміє, що в ній немає якихось моментів, пов'язаних із побутовими чи політичними проблемами,— це світ, у якому людина може вільно знайти будь-яку картину за своїм бажанням. Я не демонструю шаблони, лекала, штампи, слухачі вільні відчути у моїй музиці будь-який настрій. Тому сутність моєї діяльності одна — робити максимально якісний продукт, щоб була прекрасна мелодія, чудовий ритм і найголовніше, аби музика була світла. Напевно, має рацію той, хто написав про мене: «Сергій Чантурія — добрий рокер, що грає важку музику з дивною легкістю».
— Але як можна не залежати від соціуму і навіть чужого настрою?
— Я досяг внутрішньої незалежності, можливо, через те, що перетнув певний віковий рубіж. Мене не хвилюють проблеми людей, котрі намагаються отруїти нам життя, як, утім, не хвилюють і власні життєві проблеми (все минає), у мене свій світ, у якому перебуваю, своя музика, є друзі, рідні, за них я іноді переживаю, коли намагаюся згладити їхні депресії. Якщо реагувати на негативи-проблеми під час створення музики, виходитиме злий, тривожний, незрозумілий «музон», який подобається тільки певному сегментові меломанів, вони ставатимуть ще агресивнішими. Моє завдання — навпаки, це згладити, сіяти радість. Якщо мені погано, заходжу до церкви, ставлю свічку, слухаю літургію, читаю молитву й у душі — радість.
— У тебе великий досвід менеджера, продюсера, організатора, ця діяльність превалювала у 80-ті. Потім почалися лихі 90-ті, усі схеми розпалися, і ти пішов у виконавство. Тепер намагаєшся створити свою школу. Що це за школа, її зміст і мета, хто в ній має вчитися?
— Коли я організовував якийсь захід, я плекав передовсім його ідею. Та з наближенням початку концерту, фестивалю із сумом розумів, що в багатьох моїх партнерів ідея зникає, а все затуляє фінансовий, комерційний інтерес. Мене це неабияк дратувало, я думав: чи я помилився в ідеї, чи в партнерах... На жаль, ідеї часто «забовтуються», лишається тільки шкурний інтерес. Тому часто відмовляюся від ролі продюсера, проводжу тепер гітарні шоу (не можу їх назвати фестивалями), запрошую відомих гітаристів, зокрема з Росії, хотів би привезти і з далекого зарубіжжя, але не вистачає бюджету. Було б чудово цю справу розвинути, демократизувати, а поки на ці шоу приходять заможні люди, котрі розуміють музику, купують дорогі квитки, одержують задоволення. У чому тут ідея більш-менш виявляється? У виконавському рівні, який розчищає дорогу для розвитку гітарного мистецтва.
А щодо школи... Це навіть не школа буде, а майстер-студія Сергія Чантурія, тому що школа— це відразу ув'язка з Міністерством освіти, що мені не подобається, чиновники починають нав'язувати бюрократію, вимагати ідеї, методику, починають їх розглядати, критикувати, не розуміючи суті справи, відкидати, як це було за всіх часів. А займатися за методикою 60–70-х років не цікаво, молодь пішла далеко вперед. Щоб людині розповісти, що таке гітара, вона повинна побачити її в руках майстра. Ну який шкільний вчитель скаже і покаже, що основний звук дає ліва рука, саме на її пальцях є «очі»?.. Коли учень бачить пальцями гриф, тоді починається музика. Музика — це не виконання кавер-версій, вивчених відрізків, матеріалів, які звучать начебто добре, красиво, але їх тупо копіюють, — коли я бачу людину, що грає, можу відразу визначити: вивчила вона сліпо тему чи грає душею, сипле нотами чи думками-почуттями.
— Тобто важлива не тільки швидкість пальчиків, а найперше уміння донести заповітне, свою особистість?
— Звичайно. Тому що такої швидкості, котра є в Інгві Мальмстіна, немає в Стіві Вая, Гарі Мур неперевершено грає білі блюзи, Джиммі Пейдж — рокові рифи. Техніка виконання у гітарних колосів на найвищому рівні, але головне — у нюансах, інтонаціях, відтінках. Є інверсії, штрихи, обертони, переливи ритму. Чим більше ти цим володієш, тим чарівніший твій світ, який зворушує людей, часто не зрозуміло чому. Кожен музикант одну й ту саму ноту видобуває по-різному, і за подачею ноти можна зрозуміти рівень музиканта.
— У чому «сіль» твоїх гітарних шоу?
— Можливо, насамперед у тім, що проведенням цих заходів ми спонукаємо людей купувати гітари, а не наркотики, і самовиражатися у звуках. Мені хочеться вийняти цю культуру назовні, щоб в Україні люди розуміли: гітара — чудовий інструмент, найпопулярніший у світі, що завдяки йому можна і гроші заробляти, і душу виливати, і рятуватися від депресій.
У мене є торгова марка «G Session», під якою проводжу всі ці шоу. Надзвичайно вдячний Юрію Колтикову, моєму другові, котрий їх фінансував. Нині він працює за кордоном, у нього там бізнес, поки що немає інвестора, але я все одно робитиму ці шоу, хоча через кризу зараз нічого не можу сказати певного. За найближчого поліпшення ситуації я це зроблю, можливо, це буде шоу-вечірка на пароплаві «Святий Андрій» Олександра Ктитарчука, відомого фотохудожника.
— Молодим гітаристам із Києва, звісно, легше, а як бути музикантам у провінції? До кого звернутися по допомогу, на кого орієнтуватися? Там немає ні Сергія Чантурія, ні Ігоря Закуса. До того ж, у нас чомусь роком називають музику груп «ВВ», «Мандри», «Океан Ельзи».
— Особисто я ні в якому разі не хочу ображати і кривдити творчість різних музикантів та їхніх шанувальників, це абсолютно індивідуальне, особисте, інтимне. Тому звертаюся в першу чергу до критиків і журналістів, які пишуть зі слів виконавців і не розуміють, про що вони пишуть. Відбувається підміна понять. Адже рок-музика — це споконвічно протестна, опозиційна музика, її енергетика концентрує соціальні проблеми, діяльне, конструктивне ставлення до життя, тому в рок-музикантів так багато шанувальників. Вони виражають себе чесно і поводяться чесно, от чому такі групи як «Дорс», «Лед Зеппелін» не канули в Лету, їх дотепер слухає весь світ. Зате ми сьогодні забули, що «ВВ» виконували 10–15 років тому. Є блеф і незгасна цікавість до значущого руху, є жага вигоди і прагнення грати гарну музику.
Для того щоб прочитати книгу, потрібно навчитися елементарної грамоти, але цього недостатньо, аби писати книги. Фрази необхідно формувати правильно, розумно, емоційно, свіжо, неповторно. Мало перегравати чужу музику, треба створювати свою. А в нас багато хто пише геніальні твори (так їм здається) на дилетантському рівні, тобто це якісь під дією хвилинного натхнення нікому не потрібні сюжети, обгортки — обман, який не має художньої цінності. Дехто проголошує, що він грає рок, і тим ображає серйозних музикантів, які знають, що рок — це...
— От, до речі, розкажи про це детальніше.
— Джерела рок-музики лежать у блюзі, з якого вийшли перші рок-жанри — рок-н-рол і рокабіллі. Перші піджанри рок-музики виникали у тісному зв'язку з народною й естрадною музикою свого часу — найперше це фолк, кантрі, скіффл, мюзик-хол. За час свого існування були спроби поєднати рок практично з усіма можливими видами музики: з академічною — арт-рок з'явився наприкінці 60-х, джазом— джаз-рок виник на початку 70-х, латинською музикою— латино-рок з'явився наприкінці 60-х, індійською музикою— рага-рок виник у середині 60-х. У 60–70-х роках виникли практично всі найбільші піджанри рок-музики, найбільшими з яких, окрім перелічених, є метал (хард-рок), панк-рок, рок-авангард. На початку 80-х з'явилися пост-панк, нова хвиля, альтернативний рок, хардкор (піджанр панк-року), а також брутальні піджанри металу — треш-метал, пауер-метал, дет-метал, блек-метал. У 90-х роках широко розвинулись жанри гранж, брит-поп, альтернативний метал. Справжній рок, як і раніше, несе протестний, опозиційний дух і він, як бачите, вельми різний. А в нас є, так би мовити, музиканти, котрі стверджують, що грають рок, і при цьому не розуміють його справжньої суті. Треба досконало знати музику, стилі й напрями, уміти грати не тільки від голови, а й від серця (саме серце розуміє природу конкретної музики), тільки тоді зможеш самодостатньо формувати якісь буквочки, фразочки і поступово розвивати в собі класику жанру, тобто професіонала-виконавця. Так що «ВВ», «Океан Ельзи», «Мандри» і багато інших — це блефи, перегравання чужого, це «понти». З одного боку, учасники цих груп — нормальні музиканти, котрі зайняли своє місце в житті, але коли хтось виходить на велику сцену і про нього пишуть як про людину, що лідирує у певному рок-напрямку, він повинен усе-таки замислитись: «Чи треба мені далі обдурювати публіку? Може, я спинюся і по-справжньому візьмуся за справу? Або скажу шанувальникам «дякую» і піду в інший бізнес». Суть у тім, що ціпок теж б'є іншим кінцем. Рано чи пізно одержать (психологічно) по голові й імітатори. Якщо подивитися в очі цих людей, то можна побачити, що вони постійно перебувають в якійсь паніці, тільки сцена їх трошки лікує. Пішли зі сцени — і знову в паніці.
— Моєму поколінню пощастило, ми виховувалися на музиці видатних колективів — від «Бітлз» до «Пінк Флойд», вони згодом золотими літерами вписали себе в історію музики (у 70-ті ми про це могли тільки здогадуватися). В юності я також усвідомив, що рок відрізняється від попси, крім музичних основ, ще й тим, що рок-музиканти вміють грати, а попсовики— ні (самограйки-синтезатори заполонили світ). Нині царює «фанера», переважає так звана танцювальна музика, рейв (музика наркодискотек). Справжні поціновувачі музики «вимиваються». Наскільки, на твій погляд, загрозлива тенденція?
— До мене недавно підійшов мій друг і запитав: «Сергію, що привезти тобі з Америки?» Я сказав: «Четвертий концерт «Лед Зеппелін» на вінілі». Він у США не знайшов, привіз їхні чотири збірники. Я подумав: «Чи не симптоматично це?» З одного боку, знаю, якщо тираж закінчився, то пірати в Америці не хуліганять, тим паче з «вінілами», а з іншого боку, якщо в Штатах немає четвертого «Лед Зепелліна», то що говорити про нас?
Нині просування музики на ринках набуло глобально-лобістського характеру. Панує поняття «формат», тобто певні музичні напрями вписані у конкретні формати. Музика — це той інструмент, за допомогою якого подають і продають певні товари. Якщо потрібно просунути якийсь проект, звертаюся до певних торгових марок, бо знаю, що мою музику може погодитися фінансувати, наприклад, «Мальборо». Фірма «Давидофф» спонсорує класичну музику. Поп-музика звучить тоді, коли потрібно продавати пепсі-колу і кока-колу, жуйки, солодощі, продукти харчування. Під рейв продають наркотики і збуджувальні напої.
Молодь (від 17 до 30 років) — основний енергетичний шар людства. Чим тільки не забивають їй голову, щоб скористатися життєвою енергією, надати негативний імпульс, відвести від дороги. Багато хто в тридцять починає щось розуміти, але вже пізненько, гроші вони свої віддали. Ось для чого створюється парфумерна музика-павутина певного штибу. Справжня музика протвережує цих людей, відтягує від купівлі усякої дурниці, тому вона не цікава певним торговим монстрам, особливо в умовах нашої держави, що розвивається. Україна — це сировинна база, і не відомо, коли вона сформується в передову державу, зокрема в музичному плані, тому багато великих музикантів їдуть, незважаючи на те, що в нас дешевше створювати свій продукт.
Отож чим далі, тим відчутніший вплив на шоу-бізнес, культуру «сторонніх» людей, які представляють бренди типу «Шустов», «Жак Жан Руссо», «Немирів», «Рошен», «Корона», точніше балом заправляють ті, хто над усім цим стоїть. Є музиканти незалежні, котрих і бренди не можуть «зігнути», але, на жаль, публіка це не оцінює, ходить на рекламовані пустишки.
Раніше в атмосфері більшої свободи народжувалися яскраві поп-виконавці: Род Стюарт, Елтон Джон, Кліфф Річард, «АББА», «Боні М» на тлі «Бітлз», «Дорс», «Пінк Флойд», «Діп Пьорпл». За рівнем майстерності, жанрово вони часто стояли поруч. А нині розплодилась купа стилів-напрямів. Чому? Тому що є море сортів чаїв, кави, цигарок, цукерок... Їх поєднує загальний відділ чаїв, відділ кави, відділ цигарок, відділ цукерок. От і відділ поп-музики має купу напрямів, і рок поєднує купу стилів, перші «обслуговують» концерни типу шоколадної «Корони», другі— монстрів типу автомобільного «Форда».
Проте ще є інтелектуальна музика, що домінує серед освічених людей, вихованих на традиціях. Нині в гітарному світі з'являються нові Стіви Ваі, Гарі Мури, Сатріані, Мальмстіни, Петруччі, Скофілди, Джиммі Пейджі, Еріки Клептони. Вони та їхні шанувальники-меломани вирізняються тим, що в їхньому середовищі практично немає наркоманів, алкоголіків, негідників, ідіотів, заблудлих...