«У ПОДІЯХ НА МАЙДАНІ
Я ПРОЯВИВСЯ ЯК АКТОР...»
Заслужений артист України Євген Нищук не належить до тих, чиї обличчя масово тиражують друковані видання, реклама, телебачення. Проте актор уже встиг завоювати симпатії прихильників театру роздумів та переживань. Багатьом запам'яталися його ролі у виставах Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір'я» — Єсеніна («Мені затісно в імені своєму» Т. Іващенко), Реймона Ассо («Ассо і Піаф» О. Миколайчука-Низовця), а також образ ліричного героя з вистави театру «Мушля» — «Заповітне» за поезією Миколи Вінграновського.
У творчому доробку актора — і вдалі кінороботи в картинах режисерів Олега Бійми — «Острів любові», «Прощання з Каїром»; Олеся Янчука — «Владика Андрей» та інших. Євген Нищук є ведучим численних літературно-мистецьких вечорів, фестивалів, а під час Помаранчевої революції його називали «голосом Майдану». Маючи досить солідне навантаження, артист поки що є вільним митцем, тобто не служить у жодному стаціонарному театрі.
Євгенові Нищуку не довелося довго шукати життєвої стежини: він досить рано зрозумів своє призначення. Ні, він не є продовжувачем якоїсь акторської династії. «Батьки не мали відношення до сценічних професій, проте вони є яскраво вираженими акторами в житті,— усміхаючись, говорить Євген.— Батько розповідав, що колись грав Стецька та інші ролі комедійного плану в самодіяльному театрі». Отже, якщо поритися в генах, неважко зрозуміти, чому Євген теж одразу став активним учасником шкільної самодіяльності, згодом спробував свої сили в театрі-студії «Резонанс» рідного Івано-Франківська. Там зустрівся з актором Сергієм Романюком, з яким потім знімався в кіно. Романюк був одним з тих, хто радив юнакові не приспати власний талант і вступати до театрального ВНЗ.
— Більше того, мені радили їхати до столиці колишнього Союзу і неодмінно пройти московську театральну школу,— веде далі розповідь Євген Нищук.— Маючи лише 17 років, я наважився поїхати до Москви. Разом зі мною з Івано-Франківська їхало двоє дівчат — яскравих, фактурних, про них говорили: «Стовідсоткові актриси». У Москві ми потрапили до театрального училища імені Щепкіна, де тоді проходив відбірковий тур за два місяці до вступних іспитів. Я підготував російськомовну програму, вона була дуже динамічною. Українською лише заспівав пісню, яка припала до душі екзаменаційній комісії. Мною зацікавилися, і того щасливого дня я опинився серед тих десяти хлопців (а всього нас було двісті), яких допустили до іспитів. За іронією долі, дівчатам, моїм землячкам, фортуна не усміхнулася. Потім мені сказали, що українську органіку люблять у московських театральних закладах. Мені дотепер дивно, чому я не отримав зауважень щодо мови, але, гадаю, поступово мене б перевчили. І я, окрилений, поїхав додому з довідкою про те, що мене допустили до вступних іспитів до уславленого щепкінського училища.
— Але ж залишилися в Україні. Чому?
— Сталося так, що коли зібрався вже на іспити до Москви (а дорога туди пролягала через Київ, де я мав провести день), знайомі порадили даремно не тинятися, а взяти участь у відбірковому турі до Київського театрального інституту імені І. Карпенка-Карого. І я дослухався до цих слів. Ступивши на київську землю, почав шукати театральний інститут, не знаючи його точної адреси. Чув, що цей навчальний заклад — на Хрещатику, а згодом дізнався про існування ще одного корпусу на Ярославовому Валу, де й відбувався відбірковий тур. І, звісно, запізнився: коли прийшов туди, всіх охочих уже прослухали. Та я сказав, що щойно приїхав, і мені вирішили посприяти. У комісії були присутні викладачі, керівники акторських курсів — Валентина Зимня, Юрій Мажуга, Аркадій Гашинський. Тут я вже читав україномовний матеріал — прозу, байку, монолог. І отримав таку саму довідку, що пройшов відбірковий тур і можу приїздити на іспити.
— А про аналогічний московський документ у Києві знали? Адже маємо традицію швидко помічати тих, кого вже оцінили в Білокам'яній.
— Не знали. А я задумався, яку ж театральну школу вибрати. Подзвонив людині, яка допомагала мені підготуватися до київського прослуховування, і сказав, що пройшов і тут. Мене спитали: «А де ти впевненіше почуваєшся?» Я подумки порівняв й усвідомив, що мені легше в Києві. У Москві стрес був сильніший, може, тому, що все було вперше. Зважив і на інші чинники. Московська ситуація початку 1990-х надто скидалася на передвоєнну: там путч уже «витав у повітрі», а в Україні, як і в інших республіках, розпочалися виступи за вихід з Союзу. Порадився з батьками, двома братами. Вони застерігали: «Дивися, тут така ситуація, може, важко буде потім їздити, адже станемо різними державами...» Подумавши ще трохи, вирішив лишатися в Києві і не поїхав на вступні іспити до Москви.
— Не шкодуєте?
— Ні. Хоча визнаю, що московська театральна школа дійсно є серйозною. Повертаючись до Вашого зауваження про те, що оцінених у Москві швидше визнають в Україні, думаю, що якби я закінчив московський ВНЗ, можливо, швидше знайшов би тут роботу. Та все одно не шкодую. Сталося, як мало статися.
— Як на мене, Ви досить успішно реалізуєте себе на українській сцені та в кіно. Серед Ваших театральних героїв є такі історичні постаті, як Сергій Єсенін, Реймон Ассо — імпресаріо великої Едіт Піаф. Як працювали над цими образами?
— Грати відому особистість — це особливе навантаження, адже в людей склався певний стереотип її сприйняття, і в цьому завжди є момент остраху. Наприклад, Єсенін увійшов до нашої свідомості як білявий поет. У кіно прагнули зовнішньої схожості. На якомусь етапі ми теж хотіли її досягти. Але наблизившись до прем'єри, вирішили від цього відмовитись. Ті, хто дивився, стверджували, що портретна відмінність не заважає. Мені здається, я вловив його психотип, спосіб існування, прагнення, а це — найважливіше. На п'ятій-десятій хвилині вистави вже ніхто не замислюється, білявий був герой чи чорнявий.
— У Вашій інтерпретації Єсенін — більшою мірою лірик, ніж скандаліст.
— Готуючи роль, я дивився кілька кіно- та сценічних робіт на цю тематику. Мені сподобалося виконання Сергія Безрукова, а от у виставі Романа Віктюка, на мою думку, все було представлено надто однобічно. Я не хотів показати поета п'яницею, який весь час бешкетував і тільки раптом на нього вірші находили... Безумовно, Єсенін був різним, але насамперед бачу в ньому глибоко вразливу людину, інакше з-під його пера не виходила б така пронизлива лірика. Я шукав тему скандалу, оскільки у виставі йдеться про «гіркий роман» Сергія Єсеніна з Айседорою Дункан. Але сварки і бійки з Айседорою траплялися не через те, що поет був бандитом. Тут були зовсім інші мотиви. Коли вона його запрошувала за кордон, а там Єсенін був ніким, йому це пекло. Адже поетові потрібне живе спілкування, визнання, тоді в нього народжуються вірші.
— За кордоном Єсенін просто почувався вторинним.
— Так. Але крім творчої, спрацьовувала і чоловіча амбіція. Тепер скажу про іншого згаданого Вами персонажа — Реймона Ассо. У процесі роботи над виставою «Ассо і Піаф» ми дещо переробляли драматургічний матеріал — щось додавали, щось відкидали. У київських театрах іде чимало вистав, присвячених Едіт Піаф, планується навіть провести спеціальний фестиваль. На цьому тлі постановчій групі театру «Сузір'я» хотілося знайти щось своє. У більшості вистав про співачку намагаються розповісти всі історії її кохання. А ми зупинилися на романі з Реймоном Ассо, в якого вона була закохана на початку життя. Він перший дав їй репертуар, написав пісню, на долю якої випав успіх на концерті в паризькій «Олімпії», навчив Едіт засад професії. Для Реймона це було найвище кохання в житті, а в Піаф попереду їх іще було багато. Реймон Ассо гідно пережив драматичну ситуацію, пробачив Едіт зраду і залишився її другом. Він обожнював цю жінку. А вона, зійшовши на вищий щабель, сказала йому «до побачення», зауваживши раптом, що його очі сірого кольору, а не блакитного, як їй здавалося.
— Переглядаючи матеріали, згадала, що під час Помаранчевої революції Вас називали «голосом Майдану», і Ви справді ним були, виступаючи як ведучий мітингів, концертів, інших акцій. Чи не розчаровані тепер?
— Якщо чесно, звісно, ті політичні процеси, які відбуваються нині, нівелюють події 2004 року і навіть часом переводять їх у розряд «моветону». Але той вияв народної волі й віри, який стався тоді, буває раз на віку, і я не шкодую що був активним учасником акцій Майдану. Після Помаранчевої революції Україна почала інакше розвиватися — передусім психологічно. Цей феномен будуть досліджувати, і років через 10–15 зміни у свідомості наших співгромадян визнають очевидним фактом. Люди стали по-іншому сприймати політиків і себе в соціумі. Я тоді працював щиро, з переконання, а не за гроші. Дехто з кінорежисерів, зокрема Олег Бійма, зазначали, що в тій ситуації я проявився і як актор, тому що тримати енергетикою, словом, усім своїм єством близько мільйона людей — це також акторська майстерність. Якби я був поганим артистом, не зміг би захопити увагу цих людей і навіть часом керувати ними. Тому не відокремлюю діяльності на Майдані від свого мистецького дару й покликання.