АЛІНА ГРОСУ:«Я ВИХОДЖУ З «НЕФОРМАТНОГО» ВІКУ»
Ще дуже маленькою Аліна Гросу мала всеукраїнську популярність. Крихітна дівчинка-співачка підкоряла вродливістю-чарівністю, безпосередністю і неймовірною впевненістю: вона не боялася ні телекамер, ні величезної аудиторії; я особисто спостерігав за шестирічною Аліною за кулісами Палацу «Україна»: на свій вихід вона очікувала по-дитячому жваво, але дисципліновано, а на сцену бігла співати з незбагненним захватом на обличчі — боже, як їй подобалося виступати!
Аліна Гросу народилася в Чернівцях. На вокальному конкурсі «Бінго» її виступ був дуже вдалим: наймолодшу конкурсантку обрали талісманом фестивалю, як нагороду вона одержала сертифікат на безплатний запис пісні в студії «Нова», де талановиту дівчинку помітила Ірина Білик, згодом співачка почала підтримувати Аліну, подарувала їй кілька пісень — «Рушничок», «Бджілка», «Маленька любов», «Свобода».
У семирічному віці юна зірочка переїхала з Чернівців до Києва і почала професійно працювати в шоу-бізнесі. Досить успішно бере участь у всіляких конкурсах. Об'їздила з концертами майже всю Україну. Випустила чотири сольних альбоми (третій альбом «Море хвилюється» став «золотим»). Знялася в п'ятнадцятьох відеокліпах.
Нині вона готує п'ятий альбом і велике шоу в Палаці спорту, де презентує нову музику і новий образ. Новий імідж зумовлений тим, що Аліна Гросу з дівчинки-дитини перетворилася в дівчину, а це «потягло» за собою чимало кардинальних змін. Доводиться ще інтенсивніше працювати, хоча, власне, Аліна однією ногою ще стоїть в «золотому дитинстві», та притому відзначила десятиліття творчої роботи на сцені.
Під час бесіди я був втішений, що над юною співачкою не «нависали» ні продюсер, ні піар-менеджер, ні мама, дівчина розмовляла абсолютно самостійно, розкуто, але без манірності та зірковості. Хоча зрозуміло, що Аліна певною мірою деформована ранньою кар'єрою, її останні телевізійні «піари», м'яко кажучи, засмучують несмаком, це, безперечно, дається взнаки вплив шоу-бізнесових технологів. Аліна прагне самостійності, чим це обернеться, поживемо — побачимо. А нині вона така, яка є.
— Аліно, зазвичай дитинство визначають батьки. Тато і мама якоїсь миті побачили, що їхня донечка співуча, і вирішили, що ти маєш стати артисткою, тобто вирішальною мірою визначили твою долю, майбутнє. Як це було?
— Усе сталося природно, поступово. У нашій сім'ї звичайно нікого не примушують, тим паче, що в мене доволі волелюбний характер, я ніколи не здаюсь, якщо кажу, що хочу чогось іншого, зі мною зазвичай погоджуються, тож свого добиваюсь. Як було в моїй ситуації? У дитсадочку я чисто заспівала, вчителька музики сказала батькам: «Спробуйте зайнятися донькою серйозно, можливо, щось вийде, може, вона — майбутня Софія Ротару». Для мами це було дуже приємно, важливо, але вона недовірливо засміялась.
Коли трирічною я почала ходити на заняття з вокалу, то, звісно, не розуміла, що до чого, часто віддавала перевагу пустощам під столом з сином вчительки. Тоді вона сказала: «Прийдіть хоча б через півроку, ми вирішимо, чи дійсно Аліні це потрібно». Я прийшла за півроку, трішки підросла, вже почала щось розуміти, ситуація дещо змінилась, тож вирішили: «Будемо вчитися». Вчителька з мамою повезла мене на конкурс «Бінго», де я була обрана, як найкраща, його талісманом. Усі хвалили, було дуже приємно, хоча я не розуміла значення цього слова, запитувала маму: «А це добре бути талісманом чи погано?». Тоді ж познайомилась з Іриною Білик.
Так усе починалось. Батьки спершу були навіть проти моєї артистичної кар'єри, тому що важко людям не із світу мистецтва (тато — юрист, мама — медсестра) продюсувати маленьку дитину, до якої ніхто з професійних продюсерів не мав наміру братися, адже замовляють концерти дорослі люди для дорослої публіки, смаки в усіх різні, а хто захоче слухати малечу? Отож повірити в просту дівчинку практично ніхто не хотів. Та батьки все ж вирішили взятися до справи самотужки, почали, як то кажуть, шліфувати,— чого я тільки не відвідувала і де тільки не займалась — навчалася музики, гімнастики, танців, малювання, хореографії, акторській майстерності. Я перепробувала купу гуртків. Але переважив вокал, я віддала перевагу пісні, бо побачила в ній найбільше можливостей виявити свій характер, почуття. Бути в гущі людей, відчувати їхню реакцію — це приносить мені насолоду. Отже, з трьох з половиною років я почала співати, тобто із запропонованого вибрала для себе найцікавіше.
— Ти стрімко дорослішаєш, пріоритети змінюються. А що як тебе привабить інша професія? Такої можливості ти не прогнозуєш? Адже «ніколи не кажи ніколи».
— Я не бачу жодного іншого варіанта, не можу пригадати миті, щоб мені не хотілось співати, я вже в два роки гучно виводила пісню «Ой цветёт калина», якої мене навчила бабуся. Нині я чітко усвідомлюю, що співоча професія — важка справа, їй треба приділяти багато часу, постійно винаходити нове, а не просто дивувати новими купальниками, миготіти на телетусовках. Треба дивувати голосом, майстерністю, хореографією, репертуаром, тобто чимось, справді вартим захвату. Тому потрібно багато працювати. Батьків це лякало, адже левову частину часу доводилось приділяти не науці, а репетиціям, вокалу, вони хвилювались, чи зможу я все встигати. Але в школі я почала вчитися дуже добре, завжди була відмінницею, у мене оцінок, нижчих від десяти балів, не було, я не хотіла опускати планку, зазвичай перемагала на олімпіадах з математики, з української мови посідала другі, треті місця. Та згодом відчула, що мені важко одночасно й учитися, і співати-концертувати, втім, я не пішла зі школи, як це писали в багатьох газетах, в Інтернеті, це неправда, я навчалася екстерном. А тепер навчаюся в Академії естрадно-циркового мистецтва на відділенні вокалу.
— Відомо, що шоу-бізнес — це м'ясорубка, у цій сфері потрібна не тільки наполеглива праця, а й міцні нерви, терпіння. Чимало людей після невдалих спроб зневірюється. А тобі не доводилося ламатися?
— Усе залежить від внутрішньої позиції і налаштованості. Від самого початку мені було нелегко, я постійно наражалася на «бюрократичну» перепону: «Дитина — неформат». Батькам від того було боляче, вони дуже старалися, я теж, як і вся моя команда, що завжди мене підтримує, всім було сутужно через всілякі «шлагбауми». Але вирішили ще завзятіше прориватися і йти вперед, і ось тут іноді я зривалась, здавалося дивним, що після семи-восьми років праці на сцені (нинішній — одинадцятий) знову казали: «Неформат», тому що маленька. Тепер я вже ніби не мала, хоча не можу сказати, що доросла, у різних ситуаціях поводжуся по-різному: то як доросла, то по-дитячому.
— Чи перебралась сім'я з Чернівців до Києва?
— Ні, батьки живуть у Чернівцях, тата я бачу зрідка, певно, раз на два місяці, а от мама досить часто приїжджає до Києва, де я з двоюрідним братом Ігорем (він вчиться в Національному університеті імені Шевченка на юриста) мешкаю у власній квартирі. З нами живе жінка, яка прибирає і готує їсти, бо дуже мало часу залишається на хатнє господарство, завжди кудись лечу.
— Я бачив тебе в Будинку кіно на прем'єрі документального фільму-інтерв'ю «Не вбий» про смертовбивче поводження з тваринами. Естрадні зірки в цій стрічці висловлювали своє ставлення до жахливих фактів. Яким чином ти потрапила у фільм, що винесла з нього?
— Запросили автори — Ігор Капіліст і В'ячеслав Стасенко. Перед тим як висловитися перед камерою, я подивилась цей фільм, він мене вразив, хоча ще не був до кінця змонтований. Раніше я не уявляла, що ставлення до тварин може бути страхітливим, не замислювалась над тим, звідки беруться ковбаса, шкіряні вироби, хутро. Виявляється, і в Індії, де я недавно була, теж жорстоко поводяться з тваринами, зокрема з коровами, хоча ці священні тварини гуляють, де заманеться, навіть по пляжах. Правда видалася мені надто страшною, я майже весь фільм проплакала, і твердо вирішила, що мушу взяти в ньому участь. І не через якісь рекламні міркування, хоча дехто казав: «Треба знятися в цьому фільмі, це ж піар». Я взяла участь для того, щоб доброти у світі хоча б на краплю побільшало, всім нам треба змінюватись, розвінчувати жорстокість, інакше самознищення не уникнути.
— Розкажи про свою недавню поїздку до Індії.
— Я туди їздила знімати кліп на пісню «Танцюють всі», мелодія має трохи індійський колорит, гармонію, це радше клубна музика в стилі «транс».
— Де саме ти була?
— В Гоа, Морджимі та Бомбеї. Пробула там майже два тижні, мене супроводжували менеджер й продюсер. Жили в бамбукових хатинках, над ліжками сіті натягували, аби змії не залазили. Спека була 46 градусів, ото вже відігрілися.
— Хто знімав кліп?
— На кіностудії в Боллівуді — відомий індійський режисер Санджа Лагі, в Індії він вважається наймоднішим кліпмейкером, знімав багатьох тамтешніх зірок. Я спілкувалася з ним англійською мовою, ми знайшли спільний підхід, сподіваюся, кліп буде яскравим.
— Які враження від Індії?
— Це самобутня, колоритна країна, у якій живуть за своєрідними правилами. Індійці дуже патріотичні, якось своїм новим друзям я сказала: «Давайте, я вас перевезу в Україну, житимемо там». — «Ні, ми ніколи не виїдемо зі своєї країни». Мене приємно здивувала їхня прихильність до рідної землі, декому з наших людей цього варто було б повчитися.
Індійці живуть ніби в минулому, неспішно, без метушні, добродушно-споглядально. Якщо в нас подеколи вбивають за гроші, то вони до багатства байдужі, живуть переважно любов'ю, а не думками про маєтки і всілякі проблеми, які ми самі собі ж створюємо.
— Як вони ставляться до іноземців?
— Дружньо. Тому там комфортно і затишно. Гарна країна. Приголомшлива природа.
— Яких тварин бачила?
— Слонів, мавпочок, папуг. Не обов'язково в зоопарк йти: в Індії слонів багато, а мавпочки живуть скрізь, одна навіть у мене купальник поцупила.
— Що тепер відбувається у твоєму житті?
— Працюю над новим альбомом, над підготовкою кліпу і сайту. Намагаюся потроху відійти від поп-музики, деякі її різновиди всім приїлись, мелодії в певній ритмоструктурі швидко набридають. Тому я вирішила розширювати діапазон, переходити, приміром, від R&B-Не на рок, електронну музику, на те, що лежить на стиках стилів і жанрів. Треба шукати, експериментувати. Навіть вторгатися в джаз, який добре навчає вокалу, голосоведіння.
— На мою думку, Тіна Кароль показала гарний приклад — у «найсвіжішому» концерті вона заспівала, окрім своїх старих хітів, дещо джазове і класичне, навіть оперне, чим, гадаю, привабила до себе чимало нових прихильників. А твоя думка з цього приводу?
— Тіна Кароль — молодець, популяризує більш серйозні жанри. На превеликий жаль, дуже мало людей розуміють і полюбляють джаз й оперне мистецтво, зазвичай віддають перевагу групі «Арія», а не аріям. Я належу до молоді, вихованої на стилях хіп-хоп, рок, тому звикла до них більше, ніж до опери. Треба визнати, що естрадні співаки, майбутні зірки вчаться співати не на серйозних зразках, які справді розвивають вокал, а на пісеньках з трьох нот, так би мовити. Через це слухачі дедалі менше їм вірять, що це дійсно жива музика, що це справжні голоси й емоції. Я намагаюсь ретельно готуватися до свого сольного концерту, який відбудеться восени в Палаці спорту, аби довести, що співаю, вкладаючи серце.
— Яка перспектива чекає на меломанів?
— Це буде різноплановий концерт, спочатку — мої найкращі старі пісні, від яких я хотіла відмовитися, бо виросла з них, а шанувальники радять: не відмовляйся, багато людей їх полюбило. Нині в мене з'явилося чимало нових композицій в різних стилях, яких ще ніхто не чув, я їх тільки записую, вони мені подобаються тим, що «випирають» за межі звичної попси. У моєму арсеналі приблизно п'ятдесят пісень, отож, гадаю, вийде якісний двогодинний концерт.
— Хто належить до твоєї команди?
— У ній, напевно, осіб тридцять. Шестеро музикантів (на концерт звичайно беремо чотирьох), дванадцятеро танцівників, менеджер, продюсер, звукорежисер, автори пісень, аранжувальники, прес-аташе, два водії, охорона. Іноді батьки супроводжують у концертних поїздках. У моєму першому гастрольному турне торік зі мною було 23 помічники, сольні концерти відбулися в двадцяти двох містах.
— І як ти це фізично витримала?
— Нормально. З величезним задоволенням. На останньому концерті я не могла усвідомити, що все закінчується. А на першому виступі в Одесі «відривалася» на повну, така була щаслива, думала: нарешті мій тур! Десять років роботи на сцені хотілося відзначити чимось значущим, особливим, вирішили зробити турне, причому за свої ж гроші, які за попередні роки заробила.
— Шоу-бізнес потребує величезних витрат. Отже, ти загалом «у плюсі»?
— Окупаюся. Останніми роками я прибуткова, іноді щодня бувають концерти. Якщо раніше на мене батьки витрачали кошти, то тепер я сама за себе плачу повною мірою.
Узагалі, грошам я не надаю значення, я не люблю навіть це слово — гроші, люди, які думають тільки про гроші, не мають друзів, можуть навіть родича продати.
— У тебе теплі стосунки з Іриною Білик. А з ким ще зі старших колег дружиш?
— У нашому середовищі, якщо ти з кимсь не дружиш, то ти всім ворог, серед українських артистів популярним є девіз: «Один за всіх, і всі за одного».
— Невже так розвинута корпоративна солідарність?
— Дуже розвинута. Тому я дружу абсолютно з усіма, дотримуюсь усіх правил, тим більше, що мені приємно з цими людьми дружити, хай там як до них ставляться. Іноді їх не розуміють, кажуть, що вони погані, а насправді їм властиве те саме, що вам, мені, людям, які йдуть по вулиці. Здається, це ж недосяжні зірки, а поспілкуєшся — абсолютно звичайні люди, які живуть тими ж проблемами, інтересами, що й решта. Але популярність, мабуть, має й негативний бік, виникає певна дистанція між талантами і шанувальниками.
— Ти звертаєшся по допомогу до відомих артистів?
— Я, звісно, прислухаюся до порад, але ніколи не набиваюся в друзі заради вигоди.
Я частіше з братом Ігорем спілкуюся, з ним ділюся враженнями і проблемами. З батьками у мене своєрідні стосунки, з мамою раніше вони були радше як у вчительки й учениці, ніж як з подругою, тепер ми вже більше дружимо, у нас все більш-менш нормально, а раніше сварилися страшенно, мені здавалося, що я постійно на уроці сиджу. Тепер з батьками кращі стосунки, я вже можу підійти до них і про щось запитати.
— Аліно, ти почуваєшся улюбленицею долі, якій манна небесна сиплеться на голову?
— Бог усім людям щось дає і щось у них відбирає. Чи улюблениця я долі?.. Звичайно я кажу так: ну який алкоголік зізнається, що він алкоголік? Якою я є, можуть сказати, напевно, тільки друзі. Я не сприймаю себе улюбленицею долі хоча б тому, що доводиться багато працювати, переборювати труднощі. Я, звісно, намагаюся всі здобутки зберегти, примножити, але розумію, що немає нічого вічного. Успіх потребує величезних зусиль, його треба постійно живити роботою.