СЦИЛЛА І ХАРИБДА УКРАЇНСЬКОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ
Якщо колись дослідникам українських політичних перипетій спаде на думку відстежити найпринциповіші законодавчі зміни у нашій державі, вони неодмінно звернуть увагу на цікавий феномен. Більшість кардинальних змін (або, принаймні, підготовка до них) припадає на той час, коли у державі очікується зміна влади. Вочевидь, сильні світу цього не люблять, щоб їхні наступники працювали за таких самих умов та повноважень, як і вони.
Про те, як попередній президент Леонід Кучма домігся внесення змін до Конституції за кілька днів перед відходом на політичну пенсію, написано чимало. А от про те, як в Україні «стрибають» правила гри стосовно парламентських виборів, не надто прийнято згадувати. Однак аналіз виборчого законодавства до найвищого законодавчого та представницького органу свідчить: із шести скликань лише парламентарів останнього й передостаннього скликань обирали за однаковими правилами.
Перший більш-менш демократичний закон про вибори до парламенту тоді ще УРСР побачив світ у 1989 році. Верховна Рада одинадцятого скликання (тоді ще було радянське «літочислення» депутатських каденцій) готувала плацдарм для своїх наступників. Навіть попри те, що там законотворили стовідсотково партійні функціонери, документ видався прогресивним. Принаймні, значно прогресивнішим за союзний аналог. Закон про вибори до українського парламенту не містив так званої інституції з'їзду народних депутатів. Нагадаємо, вибори до парламенту СРСР відбулися на рік раніше від українських. Закон, за яким вони проходили, мав відвертий комуністично-номенклатурний «запобіжник». Йогу сутність зводилася до того, щоб мінімізувати кількість депутатів, не пов'язаних із Компартією. Всенародно обирали понад тисячу депутатів, котрі на власному з'їзді формували удвічі меншу за чисельністю Верховну Раду СРСР. Саме тому до неї тоді не потрапило багато прогресивних політиків.
Принциповим моментом нового закону також стала наявність норми про обов'язкові альтернативні вибори. Адже до того часу народ зазвичай голосував за одного кандидата, причому із позитивним результатом, близьким до стовідсоткового.
Проте й негатива лишалося чимало. Скажімо, про багатопартійність у 1989-му можна було лише мріяти. Навіть реєстрацію Народного Руху (котрий тоді був навіть не партією, а потужною громадською організацією) зумисне відтягували до закінчення терміну висування кандидатів у депутати.
Та попри це, парламент першого (за старим «літочисленням» — дванадцятого) скликання оновився більш ніж на 90 відсотків. А демократичні сили в ньому спромоглися сформувати потужну опозицію — Народну Раду, котра налічувала понад сотню депутатів. Але ближче до закінчення каденції виборчі правила гри не задовольняли ні їх, ні комуністичну більшість. До того ж, вибори парламенту другого скликання були позачерговими.
Новий закон про вибори народних депутатів побачив світ невдовзі після парламентського рішення про дострокові вибори — восени 1993 року. Цей документ ознаменувався остаточним приходом у наше політичне життя-буття багатопартійності. Для порівняння: на момент здобуття Україною незалежності було зареєстровано лише чотири партії, а напередодні виборів до другого парламенту — 31. Про сучасну ситуацію ліпше помовчимо...
Кандидати, що боролися за 450 депутатських місць, чітко ідентифікувалися з певною партією, хоча й трудовим колективам була віддана немала шана. Очевидно, за інерцією, бо раніше делегували у парламент найдостойніших (?) саме вони.
Не подбали у цьому законі й про те, щоб скасувати норму про обов'язкову 50-відсоткову явку виборців на дільниці. Це додало роботи тодішньому складові Центрвиборчкому — довибори проводилися упродовж усієї каденції другого парламенту. Але навіть незважаючи на це, із необхідних 450 депутатів у Верховній Раді працювало не більше 417.
Ще той закон містив норму про те, що народним депутатом може бути громадянин України, не молодший за 25 років. Одначе в Конституції віковий ценз було суттєво знижено (до 18-ти). Тож зміни до закону про вибори довелося терміново вносити одразу після набрання чинності Конституції у 1996 році.
Цікаво, що приблизно тоді ж депутати почали замислюватись над тим, аби зробити наступний склад ВР ще більш партійним. Але новий закон про вибори остаточно побачив світ тільки восени 1997-го. Це був перший мажоритарно-пропорційний документ, згідно з яким одну половину парламенту обирали, як і раніше, на виборчих округах, а другу — за партійними списками. Пригадується, тоді бурхливими були дискусії: який відсоток установити для прохідності? Пропонували два варіанти — 3 і 5%. Та зійшлися на середньому — чотирьох.
Мажоритарно-пропорційні правила гри активно обстоювали комуністи. Їм «підспівував» тодішній спікер-соціаліст Олександр Мороз. Утім, найбільші партії національно-демократичного спрямування на чолі з Народним Рухом були не проти збільшення партійної складової ВР. Інтрига полягала у тім, що тодішній президент Леонід Кучма не був великим симпатиком партійної всюдисущності. Але й він погодився на мажоритарно-пропорційний експеримент.
Цей закон ліквідував також необхідність 50-відсоткової явки виборців, а ще скасував другий тур виборів. Себто переможцем ставав той, хто набрав просту (а не абсолютну, як раніше) більшість.
Не обійшлося і без оскаржень у Конституційному Суді, що діяв на той час. Відповідне подання зробили депутати-мажоритарники, які категорично не хотіли погоджуватися із потенційним укрупненням округів (замість 450 їх тепер ставало лише 225). Утім, судді КС визнали новий закон таким, що відповідає Основному законові. Лише зробили застереження: починаючи з наступних виборів (2002 року) скасувати норму про можливість балотуватися водночас і за партійними списками, і в округах.
Цю дилему випало вирішувати парламентарям третього скликання. Чимало з них були не проти запровадити стовідсотково пропорційну систему виборів, тим самим покінчивши з «мажоритарщиною». Проте ця ідея не припала до смаку Леонідові Кучмі. Він кілька разів ветував ухвалені парламентом виборчі правила гри різних інтерпретацій, навіть ту, де йшлося про можливість поступового збільшення партійного представництва: 75 відсотків депутатів — за списками, 25% — від округів.
«Перепасовка» між главою держави і депутатами тривала так довго, що новий закон про вибори знову побачив світ незадовго перед самим волевиявленням — восени 2001-го. Цей документ так і лишився мажоритарно-пропорційним, тільки без норми, що дозволяла розкладати «яйця» у кілька «кошиків». Балотуватися можна було в окрузі або від партійного списку. До речі, це спричинило до того, що з багатьох не надто популярних партій в округи «повтікали» більш-менш відомі лідери та їхні заступники, залишивши партійців напризволяще.
Змінився також принцип формування виборчих комісій. Якщо чотири роки тому всі комісії, крім ЦВК, формувалися місцевими радами, то напередодні виборів-2002 вони створювалися по вертикалі: Центрвиборчком затверджував склад окружних комісій, а вони, у свою чергу, дільничних.
Нарешті чинний закон про вибори (п'ятий за ліком) ухвалив парламент четвертого скликання навесні 2004 року. За нинішніми політичними мірками, він — справжній довгожитель, навіть попри те, що певні незначні корективи вносили відтоді й у нього.
Нині усе частіше лунають пропозиції зробити партійні списки відкритими. Цікаво, що п'ять років тому ця тема також обговорювалася, але тодішньою опозицією («Наша Україна», БЮТ, СПУ та КПУ) вона категорично не сприймалася.
Наразі існує вже понад півдесятка законопроектів, покликаних учергове змінити правила гри для кандидатів у народні обранці. За словами Марини Ставнійчук, заступника керівника президентського Секретаріату, їх доцільно було б об'єднати і упродовж місяця подарувати державі новий закон. Звісно, поки важко сказати, що з того буде, але таке бажання свідчить: у президентській канцелярії таки подумують про можливість дострокових парламентських перегонів.
Цими днями свою позицію щодо можливості узаконення відкритих списків висловив і Голова Верховної Ради Володимир Литвин. За його словами, у разі такого обрання парламенту Україні потрібно переходити до парламентської моделі правління. Більше того, Литвин воліє зняти прохідний бар'єр, що нині залишає за бортом ВР лідерів багатьох політсил (три роки тому під час позаминулого волевиявлення залишив там і самого Володимира Михайловича). Проте ця пропозиція навряд чи сприйметься провідними парламентськими гравцями. Бо, пригадується, представники БЮТ і Партії регіонів не так давно пропонували навпаки, збільшити прохідний бар'єр із трьох до 9–10 відсотків.
Знову реанімується ідея про запровадження в Україні двопалатного парламенту. Про це, до речі, не згадували уже давно, десь так із квітня 2000 року, коли одне з питань референдуму, ініційованого нещодавно переобраним на другий термін Леонідом Кучмою, стосувалося саме бікамералізму. Тоді, нагадаємо, усі чотири питання отримали суспільний «одобрямс», однак імплементовані в Конституцію парламентом так і не були.
Тепер про двопалатність заявляють політики, близькі до Віктора Ющенка. По-перше, Роман Безсмертний, котрий на людях із публічними заявами давно не з'являвся. (Хоча, задля справедливості, слід сказати, що він завжди був прихильником бікамералізму). По-друге, двопалатність відстоює й міністр юстиції Микола Оніщук. За його словами, це потрібно для розподілу влади. Мовляв, тоді Президент і верхня палата — сенат займатимуться винятково питаннями державотворення. А нижня палата формуватиме уряд і разом з ним нестиме відповідальність за поточні справи.
Одне слово, нинішні дискусії щодо владної моделі, мабуть, навіть перевершили ті, що існували в державі на зорі її незалежності. Це означає, що Україна за 17,5 років своєї державності так і не спромоглася отримати відповідь на запитання: куди йдемо? Від усвідомлення цього стає не просто гірко, а навіть трохи моторошно...
СЦИЛЛА І ХАРИБДА УКРАЇНСЬКОЇ ВИБОРЧОЇ СИСТЕМИ